Оповідання
Глава І
Чад проймає хоч незамітно, але хутко.
Людині починає стукати в виски, битися серце,
далі чад потроху забиває памороки,
аж поки людина не згубить притомності зовсім.
(З хатнього лічебника)
За десять днів до різдва, саме в неділю, пані Заборовська, що мала оселю в невеличкому підгородному селі Копичинцях, казала запрягти коней, щоб по ясному, гарному дневі та по добрій санній дорозі поїхати в город за покупом: свята ж, бачите, надходили, то треба ж було закупити всячини для дому: муки, всякої бакалії, між іншим солі й коріння до м’яса, бо з неділі збиралися колоти годованого кабана. Пані Заборовська була не з таких дуже вже великих панів, щоб держати ключницю, тож треба було їй про все клопотатися самій.
Отож пані вже неначебто зовсім вирядилася, вже була одягнена в хутро, як почали їй ще завдавати справунків її діти: старша дочка, панна Лена, загадувала купити скілька аршинів стьонжки, та ниток, та гудзиків, менша дівчинка Маня й хлопчик Юрась просили привезти барвистого паперу на кошички та ліхтарики для ялинки.
— Ах, боже мій, зовсім ви мені задурили голову! — покликувала пані. — Краще всього, якби ти, Лено, сама поїхала зо мною та й купила всього того дріб’язку, бо мені, їй-богу, не буде часу клопотатися з тією дурницею!
— Е ні, мамочко! — одмовлялась Лена. — Я не люблю бути в городі, як у вас там багацько своїх справ та покупу! Вам туди треба, а мені туди; тільки завада — і вам, і мені…
— Ну, бог з вами вже! — мовляла пані, ідучи з великого покою до сіней. Аж тут саме малий Юрась покликнув, глянувши в вікно:
— Мамочко, гості їдуть!..
— Які гості? Де? — Пані з панночкою підійшли хутенько до вікна. З-за тину показалась, а далі була вже й в воротях пара гнідих коней; скілька панських постатей видніло в санках.
— От і маєш! — згукнула пані. — Тільки що зібралась їхать, а тут на тобі!.. От, боже мій!
— Не турбуйтесь, мамочко! — заспокоювала Лена, придивляючись у вікно. — Се Ніна Покорська з братом і лікар Івасевич!.. Вони вам нічого не перешкодять: ви собі можете їхать, а я тут побуду з ними!
— Аз старих нікого нема?
— Нема, нема! Троє сих…
— Ну, то я собі поїду! Я не можу: завтра кабана заколють, мені треба коріння!.. Ти тут забавиш гостей сама!..
По тій мові пані хутко вийшла з хати. В вікно видно було, як, зійшовши з ганку, вона повіталася з гостями, ввічливо поговорила і пішла до санок.
Незабаром гості ввійшли в господу. Панна Лена привітала їх ще в прихожій:
— Здорові, здорові! Прошу вас сюди, в татів кабінет! Поскидайте хутра тут, бо в прихожій холодно. Тата нема дома: поїхав по ділу в Городище.
— То ти сама? — питала приїздна панна.
— Сама, сама! І дуже рада, що ви завітали! — мовила Лена, помагаючи приятельці роздягатися, скидати оте всяке зимове одіння.
Але останній клопіт був даремний: коло панни Ніни Покорської звивався молодий лікар — русявий швидкий чоловічок.
— Яким се щасливим побитом ви завітали до нас? — питала Лена другого панича, стрункого чорнобривця, брата Ніниного.
— А се — от ми з паном лікарем здумали! — вмішалась Ніна. — Заманулось нам проїхатись,— день такий хороший, дорога чудова,— так от, щоб була якась мета у тій проїздці, я й дорадила одвідать тебе. Та й оце ледащо забрали з собою! — додала Ніна, показуючи на брата.
Чорнявий панич, Андрій Покорський, мав дійсно якийсь млявий вигляд, мовби він справді був не дуже причасною третьою особою у тій спілці…
— Ну, як би там не було, я рада! — щебетала Лена, проводячи гостей у покої.
— Юрчику! — гукнула вона далі. — Біжи скажи Антонові, щоб зараз розпалив тут на коминку! Ми ж поки що тут і сядем. Прошу вас, панове. Се мій любий куточок!..
Розмовляючи, гурточок розмістився близько коминка на кріселках та на кушетці. Якось так вийшло, що панові лікареві прийшлось сидіть близесенько біля панни Ніни Покорської. Була ж то особа і справді по своїй вроді достойна того, щоб до неї присусіджуваться: струнка, як і брат, вона мала тонкі очерти лиця, гарні темно-сірі, сливе чорні очі, хороші темні коси, що тепер трохи розтріпались і принадно оточали високе розумливе чоло та ніжно-блідувате обличчя. Одно було негаразд, і то власне для сусіда-лікаря: се той вираз лиця, з загадковим усміхом, мовби і уважним, але більше того що насмішливим; з тим усміхом панна Покорська дивилась на свого кавалера… Так панночки дивляться тільки тоді, коли бувають надто певні в приязні свого прихильника, та й не дуже-то жалкували б, загубивши ту приязнь… Лікар же,— не дуже зграбний панич з червонуватим обличчям та ріденькою русявою борідкою,— либонь, не замічав того погляду, метушився, раз у раз говорив до панни Ніни, мало звертаючи уваги й на господиню,— дарма що приїхав її одвідать…
Правду сказавши, господиня,— свіженька, жвавенька блондиночка,— не дуже-то і домагалась лікаревої уваги. Бачивши, що сей гість досить зайнятий своєю сусідкою, вона звернула всю свою господарську ласку на млявого, але хорошого гостя з задумчистими карими очима — на панича Покорського.
— Пане Андрію! — мовила господиня до нього. — Чи не хочете подивиться «Русскую мысль» або київську газету? Осьде!
Пан Андрій присунувся до стола; там лежали книжки й часописи.
— А що ж є цікавого в газеті? — спитав він, беручи аркуш.
— А от, прочитайте тут,— мовляла Лена, заглядаючи в аркуш газети,— що там в університеті діється! — Лена показала пальцем ту звістку в часописі, сама ж встала, додавши: — Ну, забавтеся ж новинами, а я піду трошки погосподарюю! — по тій мові зникла в другім покої.
Чути було, як вона бриніла ключами, давала накази слугам,— очевидячки, задумала прийняти гостей хлібом-сіллю.
Гості ж зайнялись літературою; переглядаючи газети, вони мінялись покликами.
— Господи, куди ми йдемо! — проказав Андрій, прочитавши ту «новину», що вказала Лена.
— Скажи краще — куди ми вертаємось! — додав лікар.
— А от подивіться оцей лист! — мовила панна Покорська, подаючи свій аркуш лікареві. — Се повинно бути для вас особисто цікаво: тут один сільський лікар оповідає, що інтелігентній людині, коли вона бажає працювати на селі, не можна продержатись, прямо таки не можна прожити — через малу селянську плату за тую працю.
— Звичайне, не можна прожити!—одповів рішучо лікар, продивившись показуваний лист. — Яка ж там плата від селян?! Пропасти можна по такому зарібку!..
— Так? — перепитала панна Покорська, усміхнувшись. — І ви так розважаєте? А я думаю, що се залежить від того, на яку ногу жить. Звичайно, коли міряти потреби життя не інакше, як на тисячі,— а ви ж всі менше тисячної посади і в думці не маєте,—то, звичайно, не можна прожити з селянського заробітку! Але я думаю так: коли «народництво», так обмежуй і свої потреби по-народному! А то — хотіли б і «жертву благородну» приносити — і розкошувати. По-моєму, о, це пристрастя до розкошів і псує все діло, всі величні пориви й змагання!
— Та стривайте, які розкоші? Річ у самих насущних, невідмовних потребах! — гарячився лікар. — Та чого ж вам більше: от же в сьому ж листі чоловік вам розказує, що, практикуючи між селянами з усією щирістю, одержав за скілька місяців яко нагороду — одну курку!.. Ну, згодьтеся з тим, що при найменшім апетиті однією куркою не будеш ситий півроку! — Лікар голосно засміявся.
Суперечку перервала господиня, панна Лена, з проханням перекусити що-небудь…
Розмовляючи одривчасто, гості перейшли в столову. Там на свіжоприбраному столі стояла сільська їда: окіст, масло, яєчня. Стояли й дві пляшки.
Всі розмістились і бралися за їду без церемоній. Юрась і Маня сиділи скраю й пристали теж до сніданку.
Господиня метушилась.
— Лукіє! — гукнула вона в другий покій. — Подай ще келишків і тарілок!
В хату ввійшла і почала поратись коло стола молода дівчина в простому сільському убранні, з гладенько причесаними чорними косами. Однак при всій тій простоті убору врода дівчини кидалася в очі: те обличчя з правильними на рідкость очертами, з оксамитними бровами, з карими очима, що видавалися ще темнішими від довгих вій, приковувало до себе погляд. До того ж дівчина була неначе стурбована: у смуглявому виду палала краска і робила те личко ще принаднішим.
— От тип!.. — шепнув лікар паничеві Покорському. — Напрочуд!..
Але Андрій Покорський нічого на те не відказав; він сидів якийсь немов збентежений: бліде обличчя його з приходом дівчини Лукії спалахнуло, збаламучений погляд опустився. Сестра пана Андрія кинула скісний погляд на брата, злегка всміхнувшись, далі спокійно обізвалася до дівчини:
— Здорова була, Лукіє! Як ся маєш?.. Ти ще покращала!..
Дівчина нічого не сказала, почервоніла ще більше і, опустивши палкі очі, вийшла з хати.
— А ви її знаєте? — спитав лікар.
— Як же, знаю! — одказала панна Покорська. — Вона у нас служила. Славна дівчина! Нам з Андрієм вона була до сподоби!.. Мені дуже шкода, що мама не вподобала її і відправила. А правда, Андрію, що вона ще покращала від тієї пори, як була в нас літом?
— Не знаю,— мовив Андрій,— може!.. Вона взагалі гарна!..
Панна Лена при тих словах теж поглянула на Андрія, але уважніше, ніж його сестра ..
Розмова якось перервалась після того, як лікар з поривом промовив:
— Вродливиця дівчина! Хоч малюй!
Господиня перемінила розмову.
— Що ж ви мені не розкажете, — мовила вона,— які там веселощі готуються у вас у городі на свята?
— А бог їх знає! — відповів лікар.
— Як? — допитувала Лена. — Повинні ж бути вечори в клубі?
— А! З нашим клубом щось непевне робиться: всі перегризлись — і пані й панове, і військові клубісти і горожанські! Щось похоже на те, що наш клуб і зовсім розсунеться! Якісь там дефіцити!..
— Ну, се шкода, якщо клуб закриється! — зауважила Лена. — Не буде мені де й книжок брати!
— О, певна річ, що коли наш клуб хоть і не закриється, а з поводу дефіцитів почне вдаватись в економію, то перше всього покаже теє на книжках: на той рік нічого не випише! — мовляв лікар зо сміхом. — Я принаймні на клуб вже не обезпечаюсь і сам випишу для себе котору з більших часописей. Вже і гроші відклав.
— Ну, без книжок ще, може, як-небудь обійдетесь,— жартувала панна Ніна. — А от як-то ви без карт будете, як не буде вам клубного пристановища?
— Ох, боже! — скрикнув лікар. — Журитись за пристановищем для карт! Та для сього ж кожна господа відчинена!.. Компанії теж не бракує: «вінтисти»,— чи, як у нас тепер кажуть, «вінтилятори»,— духом чують, де ввечері лежатиме колода карт на столі! Так і з’являться, мов з-під землі!..
— Як то, справді? І ти пристав до тих карт? — укинув Андрій.
— Та що ж будеш робить! — покликнув лікар. — Я знаюся з цілим городом; всюди мене кличуть: чи то на іменини, чи так на який вечір, і не піти — не можна, а підеш — що ж робитимеш? Об стіну головою будеш биться, як всі сядуть за карти?..
— А жіноче товариство? — спитала з усміхом Лена.
— Е!.. Дайте спокій! Наше жіноче товариство!.. — гірко відповів лікар. — Та й се ж «товариство» або теж за картами весь вечір сидить, або за тим ідіотським лото! Ну, вже, їй-богу, я волю в вінта грать, ніж оті дурні цифри в лото вигукувать та накривать їх колодочками!.. Чорт знає що! На се навіть механічно-молекулярного руху мізкових частин не требується!
Всі засміялись.
— А однак щось треба робить для розваги святами?— почала знов господиня Лена. — От, знаєте,— весело додала вона,— як я цікаво проведу перший день різдва? Я давно вже, ще торік, хотіла записать тутешніх колядок; от як прийдуть до нас колядники, візьму й запишу скілька кращих колядок. А ще, знаєте, що я надумала? Щоб пізнати самий процес колядування, візьму й піду сама з дівчатами колядувать!
— Ну, се так! — засміявся лікар.
— А що ж ви думаєте? Чому ні? — намагалась панна Лена. Блакитні очі блищали їй щирою веселістю.
— Ви будете тільки стіснять дівчат! — укинув Андрій.
— Чого стіснять? Зовсім ні! У нас село маленьке, всі дівчата мене знають; я собі піду з Лукією, походжу, що я їм шкодитиму? Поспіваю трохи, подивлюсь, а як вони вже підуть до другого села, то я тоді вернусь додому.
— А хто ж нам сосонку засвітить?— спитався малий Юрась.
— Поспію засвітить і сосонку! — заспокоювала Лена. — Засвічу і піду!
— А ви маєте і сосонку вряджати? — вдалась до дітей Ніна.
— Еге ж! — одказав їй Юрась. — Я нароблю ліхтариків!
— А я кошичків! — додала, згорда крутнувши головою, Юркова сестричка Майя.
— Хто ж у вас буде при тому святі? — спитав у дітей лікар.
— Не знаю!.. — відмовив Юрась. — Може, попові діти будуть. Може, й хвершалові прийдуть.
— От, гадка! — покликнув з жартівливою повагою лікар, підіймаючи палець. — Запросили б ви, панно Єлено, простих мужицьких дітей на ту забаву.
— Що ж! — мовляла панна Ніна. — «Народництво так народництво»!.. Га? Як ви думаєте?
— Що ж!.. Се можна. Дуже навіть легко зробити! — згодилась панна Лена. — От,— вдалась вона до дітей,— покличте Хведоськиних дітей, Лукашевих!…
— Добре! — відказав Юрась.
— П’ю за єднання різних станів, — принаймні в селі Копичинцях! — виголосив лікар, здіймаючи повницю вишнівки, весело-урочисто торкнув чарки панночок, дітей і Андрія, далі всіх примусив випить.
Всім зробилось якось безжурно-весело. Сміялись, жартували. В хату ввійшла Лукія з якимись-то склянками.
— Найкраща дівчино Лукіє! — вдався до неї лікар. — Дозволь випити за твоє здоров’я і за твоє колядування з панночкою!..
Лукія нічого не відповідала, тільки, соромливо дивлячись, усміхалась. Андрій вже давно оговтався і на сей раз не опускав очей, а з повною втіхою дивився на дівчину.
— Андрію! — гукнув лукаво лікар. — Нехай святиться естетика і прекрасні народні типи! — Наливши другу повницю, він торкнув Андріїв келишок.
Лукія, зустрівшись поглядом з Андрієм, вибігла з хати.
— Ну, гаразд! — озвалася Лена. — А я таки вертаюсь до городських веселощів. Невже ж ви, пане Андрію, завітавши на свята додому, так і не будете ніде на вечорі, не підете повеселитися?..
— Мабуть, що ні!.. — відповів панич. — Та й хіба ж на тих вечорах єсть веселість? Так, чад якийсь!.. Ні спільності нема, ні веселості справжньої,— крутяться люди, як дурні! Іменно — чад, і більше нічого.
— «Чад»! — переказала, усміхнувшись, Лена. — Он як!.. А ти ж, Ніно, теж не будеш святами «чадіти» на вечорах?
— Не знаю! — відказала з своїм загадковим усміхом панна Покорська. — Ото тільки першого дня свят прийдеться бути на іменинах у Хведоровичів,— се вже неминуче! А потім таки думаю святками засісти за свою працю.
— За яку? — спитала жваво Лена.
— Ах, боже мій! — вмішався Андрій. — Хіба ж ви не знаєте, що Ніна наважилась пуститись в письменство! Думає писать оповідання!..
— Помиляєшся! — поправила ніби спокійно сестра. — Не оповідання, а роман.
— Ну!.. — посміхувався брат. — Для роману вже дуже багацько треба! Великий захід!…
— Чого ж! — відмовила Ніна, дивлячись в просторінь. — Тема у мене вже готова і обміркована: роман прекрасного панича з прекрасною сільською дівчиною…
— Овва! — засміявся з примусом Андрій. — Яка старосвітська тема!..
— Що ж! — боронилася Ніна. — «Es ist eine alte Geschichte, doch bleibt sie immer neu!» — мовляв давній Гейне, і щиру правду мовляв: дійсно, це «стара, та вічно нова байка!»
— Ні,— правив посмішливо Андрій,— краще подати, наприклад, оповіданнячко про женихання ліберальної панночки з бравим полковником… Се, далебі, цікавіше! Більше простору для психологічного аналізу, для всяких тонких комбінацій!..
— Ну, вже там побачимо, що цікавіше вийде! — мовила Ніна, чуть-чуть почервонівши в блідому обличчі.
Панна Лена нишком посміхувалась. Лікареві ж той зворот розмови був, очевидячки, не по мислі.
— Дозволите закурить? — спитав він у господині, перебиваючи розмову і добуваючи папіроси.
— Будьте ласкаві, куріте собі! — озвалась мило панна Лена. — Які ж там церемонії!
— Ну, то сим дозволом скористуюсь і я! — мовив Андрій. — Піду принесу з кабінету свої папіроси, вони там у мене в пальті.
Він встав і пішов до кабінету. На порозі того покою він спинився, злегка затремтівши: в кабінеті поралась, прибираючи на столі, дівчина Лукія. Оглянувшись на панича, вона знов нахилилась до стола, опустивши очі.
— Лукіє!.. Здорова!.. — мовив Андрій, підступивши до дівчини. — Я й не знав, що ти тут, у них…
— Тут же,— від тої пори, як одправилась од вас,— відказала Лукія все так само, не повертаючись.
— Як я рад, що зустрівся з тобою!.. Яка ти хороша стала! ЛукієІ Ще краща, як була!..
— Яка там хороша!.. — ніби згірка відказала дівчина.
— Чого ж ти така непривітна?.. Лукіє!.. Серденько!.. Слухай!.. Звичайно, так на хвилиночку — яке там бачення!.. А може б… Ти буваєш коли в городі?..
— Часом… як пустять…
— Може б, ти коли прийшла до нас? — питався панич, ласкаво торкаючи дівчину за плече.
— Чого мені до вас приходити! — відмовляла вона з тим самим гірким виразом.
— Хіба ж ти вже зовсім забула мене?..
Дівчина мовчала; тільки турбота все більше проймала її обличчя.
— Слухай, Лукієчко!.. Приходь на свята в наш двір… От, може, на перший день, увечері… Наші будуть на іменинах у Хведоровичів, а я останусь дома… Буду тебе ждати… Поставлю свічку у своїй хаті, в кабінеті… Сам тобі відчиню двері, з парадного ганку, як тільки торкнеш дзвіночка або шибку… Ніхто не побачить! І нічого не бійся! Посидиш півгодиночки,— я тільки надивлюся на тебе на дозвіллі, без перешкоди,— і вернешся хутенько додому. Тут же близесенько,— що ж там тих три верстви! Прийдеш, Лукіе?..
Із столової через світлицю донісся голосний сміх.
Андрій кинувся і мовив:
— От, хто-небудь прийде!..
Лукія хотіла бігти з кімнати.
— Прийдеш? — востаннє спитав її Андрій, обвивши рукою та спиняючись на хвилиночку коло зачинених дверей.
— Прийду! — зірвалося з уст у Лукії, і вона зникла з покою.
Андрій взяв з пальта свої папіроси і пішов до гурту. По дорозі він заглянув ніби зовсім недбало в ноти, що лежали розкриті на фортеп’яно, і через те, ввійшовши в столову, міг весело промовити до господині:
— Що то за новенькі ноти у вас? Може б, ви заграли нам з них?
— Та що ж там грати!.. Се новий марш,— відказала Лена,— але я його ще не зовсім вивчила.
— Годі, годі кобенитись! Іди заграй! — обізвалася Ніна, встаючи.
Всі перейшли в більшу хату. Панна Лена сіла за фортеп’яно.
Ніна вмостилась близенько біля коминка, бо дрова в ньому вже згоріли, жеврів тільки жар, пронизуваний полум’ям. Постать її була така зграбна, що лікар, сидячи поблизу на малому стільчику, тільки дивився на неї… Андрій же, неначе згадавши, що він за ввесь час дуже мало уділив уваги господині, пішов слухати її грання і стояв біля неї, спершись на фортеп’яно. Після маршу панночка заграла вальс, такий зграбненький, переливчастий, потім уривок з якоїсь опери. Білі ручки її так мило бігали по клавішах.
— А чом у вас нема ніяких українських нот? — питав її Андрій.
— От, випишу! — мовила, встаючи, панна Лена. — Я давно про се думала! Перший раз, що буду в городі, пошлю гроші. Може, ще на свята й посилка прийде. От тоді проситиму вас послухати!
— Дуже буду радий! — відповів Андрій.
— Ну, а тепер, панове, пора до двора! — рішуче сказала панна Ніна і стала прощатися з Леною.
Господиня вдержувала, але гості таки рушили з покою. В прихожій ще раз обмінялися стисканням рук. Андрієві здалось, що панна Лена прощалася з ним щось надто щиро… Накинувши на плечі хустку, вона вийшла провести гостей ще й надвір.
— До побачення, до побачення! — гукала вона гостям з ганку.
Лукія теж стояла на порозі, дожидаючи, поки можна буде зачинити за гостями двері.
— До побачення! — гукнув із санок панич Андрій на відповідь — чи словам панноччиним, чи поглядові Лукіїному…
На вулиці, недалеко від панського подвір’я, гості перегнали Юрася й Маню.
— Бувайте здорові, молоді люди! — гукнув їм лікар. — Куди се ви простуєте?
— До Хведоськи та до Лукашів! — відповіли діти.
Отож вони й звернули ліворуч до низенької убогої хатини; там на порозі стояв русявий чупринастий хлопчик.
— Чого ти стоїш, Степане? — спитав його Юрась.
— Так собі,— відказав поважно хлопчик. — Дивився, як пани їхали. — Він подався набік, пропускаючи Маню, що пішла в хату.
— А знаєш, що в нас буде! — почав свою річ Юрась, зоставшись на дворі коло хлопчика. — Будемо вбирати сосонку, знаєш? Привеземо з лісу і вберемо. Приходь подивиться, на перший день свят, увечері!
Хлопчик Степан мовчав.
— Приходь,— умовляв Юрась,— гарно буде.
Тут вернулася з хати Маня, швидко говорячи двом дівчаткам, що йшли за нею:
— На сосонці будуть горіть свічечки! Будуть висіть золоті горіхи, яблучка!
Дівчатка слухали, видивляючись на неї.
— Приходьте, приходьте! — щебетала Майя. — Подивитесь! Потім все поздіймаємо з сосонки, поділимо, я й вам дам всього. Приходьте ж, глядіть!.. Ходім, Юрасю, ще до Лукашів!
Майя з Юрасем перейшли через вулицю до другої хати. Хведосьчині діти, пошептавшись, пішли вслід за ними.
Глава ІІ
За три дні до свят один копичинський чоловік, що їздив в город з дровами, привіз панні Лені такий листочок від Покорського панича:
«Вельмишановна панно Єлено! Сестра просить сповістить вас, що з городськими веселощами вийшла велика переміна: Хведоровичі відкладають святкування своїх іменин на інший час, бо на перший день буде вечір у городському клубі. Охочих запрошують прибувати на клубний вечір з дітьми; для них буде вряджено ялинку, танці й таке інше». Далі стояв тільки підпис: «Ваш Андрій Покорський».
— Що ж се таке?…— покликнула Лена, прочитавши листочок. — Казали, що не буде нічого, а тепер… І хоть би докладніше написали!.. А то невідомо, що й до чого… Завжди та Ніна строїть із себе сфінкса! Чого ж пише не вона, а Андрій?.. Підписався: «Ваш Андрій Покорський!» Що се значить? Чи дуже мало, чи багацько?.. Мушу поїхать довідатись, що там за новини такі?
Через годину панна Лена їхала вже до міста — і заклопотана, і зацікавлена. Захопила й гроші з собою на всякий раз.
— Що се таке? — мовила вона, влітаючи бадьорна та рожевенька в господу Покорських та вітаючися з Ніною й з Андрієм. — Вже на перший день буде вечір в клубі?
— Буде,— відказала Ніна. — Військові поєдналися з горожанами, і вечір буде спільний. Сьогодні приїздив до нас полковник — вже навіть і мазурку в мене випросив!
— То ти, значить, будеш? — питала Лена панну Ніну.
— Та буду…— відповіла та байдужно. — Якось не випадає не бути!.. Отож я й тебе сповістила,— знаю, що ти любиш потанцювати. Та й те подумала, що, може, ви своїх малих, Юрася з Манею, пришлете, бо то ж на вечорі спершу для дітей забава буде.
— Не знаю…— одказала Лена. — Се як мама зважить!.. А ви будете? — спитала вона раптом Андрія.
— Не знаю! — відказав теж і він. — Здається, ні…
— Та буде він, буде! — озвалася за Андрія сестра. — Що ж він сам дома робитиме? Ну, що ж ти не роздягаєшся, Лено?
— Ні, я так, на часинку тільки!.. Мені треба в город… Сьогодні ж п’ятниця і хутко шабаш зайде… Я, може, потім до вас заїду. А ви се чого в пальто одягнені, пане Андрію?
— Та хотів на пошту йти…
— Ну, то, коли хочете, я вас підвезу на своїх конях.
По згоді Андрія панна Лена попрощалась хутенько з Ніною й вийшла з паничем Андрієм.
Вони сіли в сани і швидко помчали вулицею.
На пошті справа була коротка. Не пробула Лена й скількох хвилин сама в санках, як Андрій був уже знов коло неї.
— Хочете проїхатися трошки в поле? — запросила його Лена.
Андрій сів.
— У поле проїдемо трохи! — гукнула панночка візниці, і санки знов помчали по дорозі, рівній, як стьонжка. Повітря було свіже, краєвид миленький, розмова весела. Панночка щебетала, як пташка, сидячи близенько біля свого сусіда.
Синій серпаночок запинав її рожевий видочок, зоставляючи одкритим тільки саме біленьке підборіддячко, що раз у раз поверталося до Андрія.
— Ви неодмінно мусите бути на вечорі! — вмовляла панночка.
— Та… яка з мене користь?.. Я мало танцюю! — одмагався Андрій.
— Дарма! Все ж було б приємно, отак своїм гурточком! Я дуже хотіла б, щоб ви були!
— Так ви, значить, напевне будете? — завважив Андрій. — А як же ваше колядування? Пам’ятаєте, ви говорили тоді…
Панночка збилась.
— Ну, що ж,— мовила вона,— так якось вийшло!.. Обтім, що ж такого? Колядки записать можу й іншим часом, а колядувать… хіба ж я останній рік живу на світі?! Ще поколядую колись!..
— Панночко!— озвався візниця. — Ви хотіли в город, то чи не завернуться вже? Бо швидко жиди зачиняться!
— Завертай, завертай! — наказала Лена.
Перед крамницею всім відомої Сурки, себто перед найпершою галантерейною крамницею в городі, санки спинилися. Андрій поміг панночці вийти з саней і пішов услід за нею.
«Яка у неї гарненька фігурка,— міркував він. — Навіть у хутрі і то зграбненька!..»
— А! Гості мої, гості! — привітала панну Лену Сура.
— Хутенько, Суро, покажи мені квітки! — клопоталась Лена.
— Зараз, зараз! Ой, у мене такі квітки, що нігде кращих нема! Самі французькі! — захвалювала Сура, добуваючи коробку. — А рукавичок вам, панночко, та стьонжок не треба?
Панна вибрала і квітки, і стьонжку, і рукавички. Либонь, той копитал, призначений на українські ноти, значно поменшав або й увесь пішов на Сурин крам…
— А вам, паничу, не треба рукавичок? — вдалася жидівка й до Андрія.
— Не треба…— одказав він нерішуче.
— Візьміте пару! — намагалася Сурка. — Чудесні рукавички! У мене всі брали! А розберуть, то потім не достанете. — Жидівка розкладала розмаїті мужеські рукавички.
— Ну, давай вже пару сих, білих! — промовив Андрій.
Глава ІІІ
Першого дня різдва пани Заборовські, можна сказать, не мали свята, а надто ввечері: всюди був клопіт, безладдя. Ціла ж сім’я виряджалася на той клубний вечір… Пан убирався в своєму кабінеті, пані — в спальні, панночка — в своїй кімнаті разом з Манею і Юрасем. В сій кімнаті, звичайно, було найбільше клопоту.. На поміч Лукії, що звивалась на всі боки, кликнуто ще жінку Меланку, що помагала умивати дітей тощо.
Воду вихлюпали. Послали Меланку знов.
За другим разом Меланка внесла кухоль води, сміючись.
— Ото! — мовила вона. — Ті дурні діти, Хведосьчині та Лукашеві, прийшли були дивитися на сосонку! Кажуть: панич і панночка Маня їх кликали. Сміх мене взяв. Нема ніде нічого, а вони прийшли!.. Кажу: «Ідіть собі! Нема тут нічого!»
— От бачиш, Юрасю! — напалась Маня. — Чом же ти не сказав їм, що вже в нас сьогодні не будуть убирать сосонки?
— А ти ж чом не пішла та не сказала? — огризався Юрась.
— Ну, нічого! — розважа дітей панна Лена. — Вони прийдуть знов, як будете убирать сосонку після Нового року!
— Е, ні!.. — мовив понуро Юрась. — Вони вже не прийдуть! Я й так насилу їх умовив…
— Стійте-бо, паничу! — завважила Меланка. — Я й так не потраплю защібнути оці чобітки, а ви ще крутитесь!..
Панна Лена тим часом вийшла в світлицю, щоб подивитися у більше дзеркало, чи добре лежить убрання. Вона уважно придивлялась, коли се під вікнами залунав голосний спів. То були колядники. Вони співали:
Ой дивнеє народження
Божого сина,
Його же днесь породила
Діва Марія!
По виду в панночки пройшла тінь, дарма що Лукія держала коло неї ясне світло.
— Панночко, а мені можна піти поколядувати? — спитала Лукія.
— Можна, як поїдем..
Лена вернулась у свій покій і знайшла дрібних грошей.
— На, Лукіе,— мовила вона,— винеси колядникам.
— А в хату, значить, не кликать? — питала Лукія.
— Ну, та й чудна ти! — одказала за панночку Меланка. — Куди ж таки їх тепер кликать?..
За яким часом прийшов гурток колядниць-дівчат і заспівав під вікном:
Ой в ліску, ліску, на жовтім піску,
Ой дай божеі
Панна Єлена таночок водить,
Ой дай боже!
Але дівчатам сказали, що нікого з панів нема дома,— поїхали на танці в город…
З дівчатами пішла сама Лукія. Надворі було тихо, ясно й морозно… Зорі так і мигтіли…
Глава ІV
Клубний вечір в повітовому городі мав бути величним. Ви усміхаєтесь, мій читачу, бо ви собі з більшого города? Даремне усміхаєтесь! Треба пам’ятати, що все на світі має свою вагу й ціну: губернський житель гордує повітовим вечором, але знов губернський вечір може здаватись якоюсь-то сміховиною для столичних людей!.. Та і в столиці вечір до вечора не рівняти! Єсть і там щаблі… та ще й які!..
Отож для свого міста той клубний вечір був блискучим. На йому,— як то кажуть і в столицях,— був «увесь город». В залі був великий натовп: мужчини в горожанських і військових убраннях, дами в добірних туалетах (або ж то, думаєте, в повітовому місті нема кравчинь, нема модних журналів? Ого-го!). Товариство ж збиралося вповні: старші, молодші й діти. «Вершечки товариства» — на виднішому місці. Посеред залу стояла велика сосна, вся обтикана свічечками, обвішана всякою всячиною. (Мовляли в громаді, що покраси для сосни було привезено аж із Києва). Діти звичайненькою барвистою юрбою ходили навколо сосни.
Через який час погасили на сосні недогарки, поздіймали всі ласощі й покраси, розділили їх дітям, а саму сосну,— що вже сповнила своє призначення,—виволокли геть. Почались дитячі танці. Старші втішалися, що діти поводяться «зовсім, як дорослі!».
І справді, хлопчики, шаркаючи ніжками, чемненько запрохували до танців дівчаток; дівчатка розглядали убори одна на одній, тільки трохи щиріше, ніж дорослі, бо інша дівчинка часом навіть торкала пальчиком у другої гудзики чи гарну стьонжечку…
Коли старші зважили, що вже малі «доволі настрибались» і що вже «доволі з них утіхи», то дітей швиденько позабирали з залу разом з їх пакуночками і одправили додому. Юрася й Маню забрала служниця від Покорських. Заграла музика, неначе краще, голосніше,— почався вечір для старших.
Глава V
Панну Лену підхопив поручик Зальотний, і обоє вони зникли в завірюсі вальсовій,— тільки стьонжка від убрання панни Лени близько-близько майнула біля панича Андрія.
«Чого я прийшов сюди?» — думав Андрій, стоячи в дверях, не танцюючи. Але ж панна Лена підійшла до його й перебила ту думку. «Яка вона гарненька сього вечора!» — подумав Андрій.
А як хорошенько була прибрана панночка: якесь біленьке просте убраннячко, оздоблене квітками; плетениця з незабудок була пришпилена навскіс на грудях; трохи викочений станик одкривав білесеньку шийку, а з-під коротеньких прозорих рукавців виглядали кругленькі ліктики. А гарні русяві коси як просто й мило причесані!..
— Що ж се ви?.. Так і не думаєте танцювати? — спитала Андрія панночка. — Чого ж ви справді приїхали?.. Хоть би ви один танець протанцювали!
— Та що ж!.. — мовив панич. — У мене нема знайомих дам!..
— От тобі й маєш! — покликнула Лена. — Що ж мені самій вас запрошувать, чи як?.. Що ж, коли хочете, котільйон можу з вами танцювати!..
— Ну, дозвольте вас просити, коли ви така ласкава!.. — мовив Андрій, уклоняючись.
— Добре! Добре! — одповіла панночка. — Ось я тільки піду з своїми кавалерами погоджуся!.. — По тій мові Лена зникла на часину в юрбі.
Андрій тим часом підійшов до лікаря, що стояв перед панною Ніною, маючи зовсім іншу долю.
— Так і котільйон, і мазурка у вас зайняті? — питав він.
— Зайняті! — відмовляла панна Ніна з усміхом.
— З ким же ви танцюєте котільйон?
— З полковником.
— Як? Ви ж з ним мазурку танцюєте?
— Так що ж? І мазурку, й котільйон.
— Так? — іронічно проказав лікар.
В ту хвилину його торкнув за плече якийсь товстенький шпакуватий панок, мовлячи:
— Що се ви — танцювать думаєте?
— Думав! — одказав ніби жартома лікар. — Та що ж, коли панночки такі неласкаві, не хотять зі мною танцювати!
— Ну, то й добре! Ходім! — кликав панок.
— Куди? — питав лікар.
— Як то куди? Там дожидають. До нашої партії якраз не стає четвертого.
— Так не даруєте мені ні одного танцю? — спитав лікар Ніну ще раз.
— Запевняю вас, що не можу!
— Та нуте-бо вже! Ходім! — намагався лікарів партнер.
— Ходім! — промовив лікар, понуро рушаючи.
Панок повів його попід руку.
В залі ввесь час ішли запальні танці. Сурми лунали, смички витягались — виводили пориваючі, модні мелодії танців.
— (Grand rond!.. Сhaîne!.. Deux ronds, s`il vous plait! Les dames en avant!.. [Велике коло! Ланцюг! Два кола, прошу вас! Дами, вперед! (Фр.)] — Так розсідається орудар танців.
Аж ось він дає наказ:
— Saluez vos dames! [Кланяйтесь вашим дамам! (Фр.)] — і настає передишка…
Ті дами, що танцювали, обмахуються віяльцями,
важко, але втішливо дихаючи; ті дами, що не танцювали, зітхнули легше, змішавшись тепер з усім гуртом. Хто йде в уборну, хто в гостину.
— Ну, що? Як ведеться? — питала панна Ніна, пробравшися в другу хату, повну «вінтиляторів», і підходячи до того столика, де сидів з картами в руках лікар.
— Дякую вельми за увагу й ласку! — відказав він.
— Е!.. Щось нам кепсько ведеться з паном лікарем… дуже кепсько! — одказав докладніше лікарів партнер і зараз мовив комусь, кладучи карту:— Позвольте піковочку!
З інших уст чути було одривчасті слова: «Чотири трехви!..», «Нуте!..», «Другий оньор!..», «Бубни!..»
Далі скілька карт положено мовчки, при напруженій тиші та при самих тільки пильних поглядах чотирьох партнерів. Тут лікар, либонь, зробив якийсь промах: його товариш люто поглянув, процідивши крізь зуби:
— Ще одна несподіванка, достойна кращого місця!
Карти з рук зійшли. Поки їх здавано вдруге, партнер уже прямо на лікаря:
— Чом же ви не сказали чирви?! Або знов, я просив піки,— не провели!!
— Та все одно!.. — якимсь упалим голосом проказав лікар.
— Як все одно? — кипів шпакуватий панок. — Зовсім не все одно! Могла б бути громадніша гра! А тепер просто сором, та й годі: знов без двох зістались!.. Схаменіться, на милость бога! Що з вами робиться?!
— Щось голова болить!.. — мовив лікар, проводячи рукою по чолі. — Чадно тут, чи що!..
— Може бути, що тією сосною начадили! — озвався хтось із гурту.
— Одначе ми там у залі не почуваємо ніякого чаду! — вкинула панна Ніна, все стоячи коло столика.
— Бо впиваєтесь, разом з повітрям, веселощами танців! — пояснив хижо лікар.
Коли це де не взявся полковник. Се був високий, міцноногий мужчина, ще не сивий, а його вус був закручений і зовсім по-молодому.
Оздоби його мундира так і сяяли на ньому.
— А! Ви осьде! — покликнув полковник до панни Ніни. — А я вас шукаю всюди!.. Зараз буде котільйон!.. Прошу! — Полковник шархнув ногою, що аж брязнула трохи острога, і повів панну Покорську в зал зовсім по-кавалерському — браво зігнувши руку. Та й чому ж було полковникові не вважати себе справжнім кавалером? Був же він удівець і дуже завидний жених, можна сказати, первий жених у городі!
Як звісно читачеві, Андрій танцював з панною Леною. Довелось їм сидіти близько від музики; вона гула в їх над самою головою, заважаючи навіть як слід вести розмову. Се їх забавляло, смішило. Говорячи слово, мусили близько нахилятись одне до одного. Довгий котільйон пройшов незамітно… По скінченні його, коли орудар танцями гукнув: «Remerciez vos dames!» — вони обмінялися щирим стисканням руки.
— Не гніваєтесь, що я примусила вас танцювати, сама запросила?.. — питала панна Лена в Андрія.
— Ні!.. — одказав він, усміхаючись.
Вони перейшли на другий бік залу, до вікна; там було мовби не так душно. У вікна одноповерхового будинку заглядали постаті цікавих людей з вулиці — якісь голови маячіли.. Андрієві раптом згадалась дівчина Лукія… Ну що, як вона приходила туди, додому, і дожидала його?.. Кров наче окропом прилила Андрієві до серця… «Але ні! — міркував він далі. — Вона ж могла знать від панночки, що все перемінилось! До того ж, коли б вона й приходила, то побачила ж, що я не одчиняю, — значить, мене нема; та могла ж почути й у кухні, що я тут… А не могла ж вона дожидать, що я вернуся швидко з клубу!.. Значить, стрівання зостанеться до другого разу… Та що ж! Сказати по правді, може, й краще, що так вийшло, що вона не приходила або, приходивши, не застала мене дома… Так, так… на який кінець могло теє вестися?.. Краще, краще, коли так розійдеться! Перше всього — краще для самої дівчини…» Заспокоївши себе такими думками, Андрій міг вже щось одповідати, коли панна Лена, торкнувши його лікоть своїм білим віяльцем та повернувши до його білу шийку, мовила йому:
— Може б, ви трошки одчинили кватирочку, бо й тут душно!..
На мазурку вийшло подивиться, скінчивши гру, чимало «вінтарів». Лікар Івасевич стояв у дверях з гостиної в залу, суворо згорнувши руки на грудях. Погляд його був теж надто сумний. Було ж тому дві причини: одна та, що він таки здорово програвсь того вечора (про виписку більшого часопису нічого було й думать, принаймні в сьому місяці!).
Друга ж причина лікаревої лютості була та, що якраз напроти дверей сиділа панна Ніна в мазуровій парі з полковником…
«Ото! Не розстанеться вона з ним! — з прикрістю міркував лікар. — Тая, бач, писателька!.. Слідкує, пізнає цікавий військовий тип!.. Вже ж і тип! Дубина, помазана медом! Он — морда як лиснить! Наче той кавун! І що він може їй говорить, та ще так багацько!? А вона слухає, ще й так уважної Народниця, бач, противниця «розкошів», — он які оксамитові корсажі надіває, якими золотими наручницями сяє! Що ж! Піде за свого полковника, то ще не такі справить ота повздержна, що вижила б на сільському заробіткові! Так, якраз!.. На язиці тільки прекрасні речі, а в думці ввижаються полковницькі доходи!»
Так картав лікар в думці свою панночку. Але ж, пливучи в мазурці повз двері, панна Ніна кинула на лікаря такий цікавий до розгадання погляд, що сердега забув усе своє картання й потонув у тій загадці, розважаючи, скільки в погляді панни Ніни було ласки до його, лікаря?
Полковник же, довівши незабаром свої речі, своє освідчення, до кінця, одержав від панни Ніни просте і ясне слово, що вона згоджується прийняти від пана полковника його руку і його серце.
Панні Лені не прийшлося за мазуркою вести з своїм кавалером такі поважні розмови, бо вона танцювала мазурку з жонатим чоловіком — мировим суддею. Вона вділяла зовсім мало уваги своєму кавалерові, а звертала її сливе цілком на свого сусіда, Андрія, що, не танцюючи мазурки, просто сидів собі за стільцем у панни Лени і розмовляв з нею. Не було, однак же, в тій розмові чогось надто поважного — говорилося щось таке незначне, передавалося різні дрібні спостереження; часом которе з них душилося від сміху, споглядаючи на дивовижні виступці іншого танцюристи, бо, як звісно, в Росії й не по таких городах, як наш повітовий, мазура танцюють самими розмаїтими способами!
Так чи сяк, головка панни Лени раз у раз поверталась до Андрія — і раз у раз зустрічала на собі його втішливий погляд.
Всередині мазурки одна пані вибрала Андрія. Він одмагався, але мусив піти — і протанцював ту фігуру хоть дуже помірно, але зграбненько…
— А! То ви тільки прикидались, що не вмієте танцювати мазурки? — мовила йому з докором панна Лена.
— Та що ж!.. По-моєму, — одказав засоромлений Андрій,— від мазуриста неполяка досить вимагати одного: щоб його «виступці» не були смішні!..
— Ну, ну, пождіть же!.. — лукаво усміхнулася Лена.
Якраз надійшла фігура «з шампанським». Розпочав її полковник з своєю нареченою — і одержав від неї кубок того іскристого вина. Дехто переглянувся… Бідний лікар випив при тому кубок гіркої отрути…
Далі сіла на стільці серед зали панна Лена; зібрався знов гурт кавалерів; суддя, Ленин кавалер, потяг у той гурт і Андрія. Чи треба казати, що на сей раз кубок вибору дістався Андрієві?.. Отже, чи то втішений перемогою над всіма іншими кавалерами, чи підживлений веселим вином, Андрій протанцював сей раз мазура з панною Леною далеко жвавіше, ніж перший раз…
— Ну, добре ж, під Новий рік я вже не дам вам сидіти мазурки! — мовила його дама, доходячи круга…
Але не судилося Андрієві сидіти за мазуркою й тепер. Дами, неначе змовились, раз по раз вибирали лагідного та гарного сусіда панни Лени.
Андрій не спам’ятався, як скінчився той танець і той вечір… Він почував утому. Голова йому трохи боліла чи шуміла від вина,— він не міг розібрать; та таки й душно було в залі… Андрій і панна Лена говорили вже не так голосно, більше мінялись зрозумілими поглядами…
Пізно вже, пізно було, коли наші знакомці виїздили з клубу. Вони зустрілися всі серед того шарварку, що буває, як люди розбирають хутра, шапки, хустки, калоші. Лікар чув, як полковник сказав на прощання панні Ніні:
— Прошу вклонитись матусі! Завтра я прибуду…
Старі Заборовські ще давніше поїхали в гости-ницю, Лену ж панна Ніна запросила до своєї господи— переночувать у неї. Ото ж обидві панночки й Андрій сідали в сани, просторі селянські сани панів Заборовських.
— Доктор! — гукнула Івасевичу панна Лена. — Сідайте! Ми вас підвеземо!
Лікар мовчки примостився коло візниці. Далі і всі вмовкли, віддаючись кожне своїм вражінням…
Ви, панове психологи, знавці людської душі! Угадайте вже ви, як воно сталося, що лікар, отой погордований, зневажений лікар, сів на передку тих саней, де сіла панна Ніна?.. Він сидів плечима до панночок, не озивався, тільки хижо дивився перед собою,— а все-таки їхав у одніх санях з панною Ніною!..
Під’їхали до самотньої оселі Покорських, що була на краю улиці, з палісадником перед будинком. У млявому світлі зимового поранку маячіли, однак вже досить виразно, і кущі в палісаднику, й будинок.
— Дозвольте, я піду міцніше подзвоню, щоб вам швидше відчинили! — визвався лікар і пішов поперед панночок. Не доходячи до ганку, він спинився й покликнув:
— Що се таке?.. Хтось сидить!..
Гурток наблизився, і всі побачили між сивим ганком та чорним вікном Андріевого кабінету, при білій стіні, якусь прислонену темну постать.
— Якась жінка! — мовив спокійно лікар, придивляючись до одіння.
Андрій почув ті слова, глянув на постать — і отерп, окаменів…
— Що це вона?.. Спить? — міркував лікар; далі нахилився нижче, поглядів і промовив:— Панове! Щось непевне!.. Чи не замерзла вона?..
— Ах, боже!.. — скрикнула Лена.
— Що ви говорите?! — покликнула Ніна. — Та й що ж то за жінка? Чого вона тут?..
Лікар одкинув хустку з голови нерухомої похиленої постаті. Лена глянула й скрикнула:
— Боже мій! Се наша Лукія!!!
— Вона!.. і, напевно, замерзла! — проказав теж лікар.
Андрій вийшов із свого остовпіння, несвітський крик вирвався з його грудей:
— Боже мій!!
Задзвенів несамовито дзвінок, з’явилися огні, забігали люди… Лукію нерухому внесли в кабінет Андріїв і положили на ослін; лікар, закачавши рукави, порався коло неї, требував то сього, то того. Лукію терли, рятували…
— Боже мій! Боже мій! — скрикував уодно Андрій, ламаючи руки.
— Ах, треба ж такого нещастя! — промовляв і лікар. — Шкода дівчини, шкода! Така вродливиця!..
Лукія лежала лицем догори, смертельно бліда, але напрочуд хороша. Вид був, як у прекрасної статуї. Чорні коси розкинулись по білій панській подушці.
— Може, вона вчаділа? — промовила куховарка, що помагала лікареві. — Бо вона трошки посиділа у нас у кухні, казала, що приходила з дівчатами колядувать в городі, і додавала, що їй голова дуже болить. То, може, вчаділа!.. Бог її знає, що їй таке. Якась чудна сиділа. Ми з нею трохи побалакали. Питалась вона про панів; я кажу: «Нема, поїхали». — «Всі?» — питає. Кажу: «Всі». Ну, потім вона собі пішла; ідучи, трохи мовби заточувалась… Може, в нас у кухні було чадно, а може, вона й з дому така прийшла!..
Довго порався лікар з усією щиростею. Аж ось він покликнув:
— Пульс! Єсть!.. Б’ється пульс!..
Всі обступили лікаря і дівчину. Лікар держав Лукію в своїх руках, підвівши. Вона розкрила очі.
Перш непритомно глянула, раз, другий… потім пильно придивилась до тих постатей у вечорових убраннях і зрозуміла все, — як і вони зрозуміли все.
— Нащо ви одрятували мене?! — промовила дівчина, залившись гіркими сльозами…