Або співпраця з діаспорою як елемент ідеології справжньої української партії.
Рано чи пізно війна закінчиться, але не всі українці повернуться до своїх домівок — хто поляже на полі бою, а кому просто нікуди буде повертатися. З настанням миру на підконтрольній Україні території відновиться виборчий процес. Але виборців знову обдурять, бо вже сьогодні майбутні претенденти на місця в парламен-ті чи у місцевих радах активно піаряться на війні та допомозі ЗСУ. З них частина щиро займається волонтерством і не задумується про політичні дивіденди. Інша частина чітко та цинічно працює на власне політичне майбутнє, здебільшого витрачаючи на свою «благодійну» діяльність раніше вкрадені з бюджетів усіх рівнів кошти.
Зомбовані засобами масової ідіотизації (ЗМІ) люди, обираючи до влади черговий непотріб зі сформованого олігархічними ЗМІ меню, як правило не читають програми політичних партій. Якщо ж ми хочемо, щоби Україна збереглася як держава, то насамперед маємо переконати виборця не лише читати програмні документи, а ще й вимагати оприлюднення родоводу потенційних народних обранців хоча б до третього коліна. Проте, розпочнімо з програмних засад і презентуємо вашій увазі один з елементів ідеології україноцентричної політичної партії.
Оскільки правдива (а не удавана) політична діяльність не обмежується ідеологічними тезами, то задля комплексного вирішення низки повоєнних проблем, зокрема стрімкої демографічної кризи, пропонується громадсько-бізнесово-політичний формат діяльності під зазначеним у заголовку гаслом.
Огляд ситуації
Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну протягом 2014-2019 років склав 14,282 млрд дол. США. З цих інвестицій приблизно 2/3 були скеровані до банківського сектору України, переважно як переоформлення заборгованості перед материнськими банками, тобто — поповненням статутного капіталу українських банків. Пересічного громадянина України вони практично не торкалися.
Натомість обсяги грошових переказів українських заробітчан за аналогічний період становили 60 млрд дол. США. Така тенденція зберігалася до повномасштабного московського вторгнення. Вона триває і нині, продовжуватиметься після закінчення війни чи, принаймні, припинення активних бойових дій. І хоча на ведення бойових дій, а в подальшому на відновлення інфраструктури країна потребуватиме значно більше грошей, проте частка таких поступлень буде й надалі вагомою і, можливо, зростатиме через те, що українці, які виїхали цьогоріч закордон як біженці, залишившись там надовше, знайдуть роботу і зможуть допомагати фінансово родичам, які тут залишилися.
У Конституції України зазначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури (ст. 11) та дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12).
У Законі України «Про закордонних українців», дане наступне визначення:
«Закордонний українець — це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України; українське етнічне походження — це належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження».
В Україні навіть існує «Національна комісія з питань закордонних українців», але про її активну діяльність нічого не відомо. Є ще «Перелік громадських організацій закордонних українців, які співпрацюють із закордонними дипломатичними установами України». Однак він не охоплює в належний спосіб організацій закордонних українців. Наприклад, донедавна Аргентина, де за даними Вікіпедії мешкає близько 300 тис. українців, у цьому переліку представлена 13-ма організаціями, а Бразилія, в якій за тими ж даними мешкає 500 тис. (українці Бразилії вважають, що реально їх мешкає в цій країні близько мільйона осіб) — жодною.
Хоча у вищезгаданому Законі «задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців та захист їхніх прав, як національних меншин в інших державах, є невід’ємною складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України», на практиці така діяльність не ведеться. Наприклад, під час пандемії сотні українців не отримали жодної допомоги від держави, щоб повернутися в час загальносвітового карантину додому. Багато з них залишилися відірваними від світу, практично без засобів існування, тобто кинутими напризволяще. Сьогодні долею українців, які через повномасштабне вторгнення розбрелися по світу, держава тим більше не опікується.
За офіційними даними станом на 2019 рік за межами України мешкало від 11 до 13 млн українців та їхніх нащадків. Це без так званих «заробітчан». Скільки ж насправді українців сьогодні перебуває закордоном, особливо з огляду на динаміку міграції з 2014 року донині, достеменно не відомо. Інститут демографії у звіті 2018 року оцінив загальну кількість українців, які одночасно працюють за кордоном, від 1,5 до 5 мільйонів людей. За різними даними, лише з моменту вторгнення закордон виїхало щонайменше 6 млн українців, 90% з яких — це жінки та діти.
З огляду на наявні дані та припущення, вимальовується така картина: за кордоном сьогодні перебуває до 13 млн українців-мігрантів, до 5 млн експатів, тобто «заробітчан», і приблизно 6 млн біженців через війну; в Україні, точніше в регіонах, які на сьогодні не окуповані, перебуває приблизно така ж кількість осіб. Звісно, що про жодну реальну картину не може бути й мови, зокрема через те, що в Україні перепис населення не проводився з 2001 року.
Відтак нинішнє світове українство можна умовно розділити на такі категорії: закордонні українці, які є громадянами іноземних держав; українські громадяни в статусі легальних і нелегальних заробітчан (експати), які стало перебувають за кордоном; особи, що переребувають під тимчасовим захистом іноземних держав, тобто біженці; мешканці країни, які себе ідентифікують як українці (слід пам’ятати, що до повномасштабного вторгнення 20% мешканців України вважали себе росіянами або були проросійськи орієнтованими), частина з яких перебуває під окупацією.
Опис проблеми
Закордонні українці, які народжені та стало проживають в інших державах і є громадянами цих держав, практично не беруть участі в економічному житті України, проте інтегровані в місцеві політичні та бізнесові середовища, що є колосальним потенціалом як економічним, так і «народної дипломатії», тобто просування інтересів України у світі. Однак сьогодні статус «закордонного українця» де-факто не дає його носіям ніяких реальних переваг і преференцій, тож є банально нецікавим.
Експати переважно є громадянами України, які де-факто стали головними інвесторами української економіки, але попри це є відірваними від суспільно-політичного життя як на Батьківщині, так і закордоном. Інвестиції «заробітчан» жодним чином не захищені та працюють переважно на ринку споживчих товарів і житлової нерухомості, не створюючи сталих економічних підвалин для майбутнього.
Біженці від війни, а це найбільш вразлива категорія, на сьогодні здебільшого перебувають у невизначеності: частина з них орієнтована на повернення в Україну, інші вже активно освоюють нові території. Схожа ситуація із заробітчанами — хтось із них має намір повернутися, але багато хто забирає родини до себе. Останні з часом найімовірніше набуватимуть іноземного громадянства.
Теперішнє населення України втратило не лише у кількості, а й у якості, оскільки кращі гинуть на фронті, а за кордон, як правило, виїжджають найбільш фахові та підприємливі. Водночас частина проукраїнськи налаштованих мешканців анексованого Криму й окупованих територій не беруть участі в суспільно-політичному житті країни.
Через московське вторгнення у складній ситуації опинилися українці, які тимчасово чи постійно мешкають на теренах країни-агресора, а це, щонайменше, два мільйони чоловік (з урахуванням заробітчан — реально більше).
Великим негативним фактором є те, що немає жодного достовірного обліку українців як на Батьківщині, так і за кордоном. Усі цифри дуже приблизні та обгрунтовані лише припущеннями. Похибки в різних оцінках становлять мільйони (!) осіб!
Політично й економічно українці де-факто не беруть участі в державотворенні. Мешканці України через «затурканість» і бідність щоразу обирають владу з олігархічного меню. Тож її можна назвати «українською» лише умовно.
Закордонні українці й експати ніяк не впливають на процес державотворення на своїй історичній Батьківщині. Перші — через відсутність реальних законодавчих механізмів і сприяння української держави, якою керують представники наднаціонального олігархату. Другі — через відірваність від Батьківщини, розпорошеність, а часто й унаслідок розчарування (проголосували «ногами» — себто втекли за межі держави від бідності та безправ’я). До цих українців можна додати частину нинішніх біженців, які не повернуться в Україну навіть після настання миру.
Відтак проблема визріла у трьох взаємопов’язаних сферах: суспільній, політичній та економічній, а суть її зводиться до того, що Україна перестала бути державою для українців.
Шляхи вирішення проблеми
Із самої постановки проблеми випливають і шляхи її вирішення. Для прикладу можемо взяти державу Ізраїль, яка є батьківщиною для всіх євреїв світу. Чому б Україні не стати державою для всіх українців світу, незалежно від їхнього юридичного статусу та країни перебування?
Таке суспільно-політичне й економічне об’єднання українців навколо власної держави не лише здатне вберегти її від подальшого розпаду й остаточного перетворення у ресурсний придаток геополітичних кланів, а й реально може стати механізмом повернення втрачених територій.
Єдина національна держава для українців, як сьогодні Ізраїль для євреїв, може об’єднати потенціал кількох десятків мільйонів своїх потенційних громадян. Для цього у кожній проблемній фері (суспільство, бізнес, політика), слід запровадити певні принципи.
1. Українське суспільство — це таке суспільство, яке самовизначається як кровно-духовна спільнота українського походження і будує своє життя за українським стилем (з Вікіпедії). Для його побудови необхідна не тільки самоідентифікація, але й масова просвітницька діяльність, що охоплюватиме всі вищезазначені категорії українства. Така робота має провадитись на постійній інституційній основі. Напрямки просвітницької діяльності: інформаційний; комунікаційний — організація зустрічей, культурної взаємодії, обміну делегаціями тощо; ідеологічний — формування «українського міфу» на противагу міфології «русскава міра» та ідеології космополітизму.
Формат — громадська організація (ГО), діяльність якої фінансується як діаспорою (по мірі розвитку), так і українським бізнесом (особливо на початковій стадії). Меценати цієї діяльності отримують не лише потужні репутаційні дивіденди, а також і преференції у процесі комунікацій (участь у конференціях, поїздках, зустрічах із цікавими особистостями тощо).
2. Український бізнес — це усвідомлена реалізація принципу «свій до свого по своє» в сучасних умовах. Це максимальне сприяння інвестуванню усіх категорій українців в економіку держави, створення інститутів спільного інвестування (ІСІ), центру правової підтримки та налагодження ділових зв’язків між українцями світу.
У цій сфері фінансисти проекту отримуватимуть безпосередні дивіденди від бізнесової діяльності, частина яких скеровуватиметься на просвітництво (розвиток профільної ГО). Така ГО повинна стати рекомендаційною інституцією, об’єднуючи людей, для яких фінансовий результат є лише інструментом у досягненні великої мети — розбудови потужної та самодостатньої української держави.
3. Українська політика. Незважаючи на кількасот політичних партій, серед них де-факто немає українських (україноцентричних) за своєю суттю. Українці або обслуговують олігархічні проекти, або такі проекти реалізовують свої антиукраїнські цілі, прикриваючись псевдоукраїнським ура-патріотизмом. Відтак ніша правдивого україноцентризму як політичної реалізації «українського міфу» є вільною.
Політичними гаслами та тезами справді української партії, в частині об’єднання українців світу, мали би стати наступні: «Україна — це держава всіх українців світу»; «в епоху глобалізму та сучасних комунікацій розбудовувати національну державу можна перебуваючи в будь-якій країні світу»; «українці мають право керувати своєю державою незалежно від їх місця перебування», «у розбудові національної держави візьмімо за приклад Ізраїль» тощо.
У практичному вимірі такі тези та гасла повинні лягти в канву конкретних політичних вимог: можливість отримання українського громадянства всіма закордонними українцями; право і реальна можливіть закордонних українців та експатів обирати владу в Україні; законодавчо зафіксовані преференції для українців світу в державі Україна; створення закордонних виборчих округів (можливо, із застосуванням електронних засобів голосування) для обрання закордонних українців до Верховної Ради України тощо.
P.S. Цей матеріал ще до війни пропонувався автором до уваги декого з українських політиків, але нікого не зацікавив. І зовсім не тому, що всі ці люди не є патріотами, а тому що насправді українських політичних партій у нас практично немає. У 90 з гаком відсотків випадків увесь «патріотизм» — це лише спосіб завоювати симпатії «свого» виборця. Ба більше, в основу такого способу покладений принцип «розділяй та володарюй». Активність таких «патріотів» під час війни надто очевидна, і якщо не формувати ідеологічні засади україноцентричної політичної сили, що опиратиметься на підтримку, зокрема фінансову, всіх українців світу, ми приречені на чергову поразку на внутрішньому фронті, незалежно від результатів війни з московією.