Його називали і називають «батьком української прози». Його повість «Конотопська відьма» досі зі сміхом цитують. Так само весело згадують комедії «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Але доробок цього автора набагато більший і різноманітніший. Це – Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843).
Він писав повісті, романи, п’єси, опери, вірші… Його справжнє прізвище було Квітка. Чому він додав собі як псевдонім «Основ’яненко»? Письменник народився у слободі Основа (а сьогодні це – частина Харкова), не стало письменника в Харкові. Є версія, що предки цього класика заснували Основу. І творчість Квітки-Основ’яненка пов’язана з Харковом. Типи, змальовані в його творах – саме з міста Харкова і тодішньої Харківської губернії. Тому в цих шедеврах багато прикладів харківської говірки.
Надзвичайно різноманітна постать, він став ініціатором і фундатором навіть харківського професійного театру. А ще був журналістом, новинарем… Але за життя змінив багато професій, від кар’єри військового повернувся до культури і дуже розвинув рідний Харків, зокрема на освітній ниві. А ще вмів працювати з документами і фінансами.
У мене немає на меті докладно описувати всю біографію письменника, але зосереджуся на віхах і його творчості.
Він любив вносити романтику у своє життя – і писав твори, які сьогодні відносять до сентименталізму. Дослідники вбачають у них перегуки з найкращими прикладами англійської, французької та іншої літератури сентименталізму. Недарма класик іще змалечку багато читав, причому найкращі зразки. І грав на самодіяльній сцені вдома – тобто любов до театру рано заволоділа ним. А ще, до речі, родина Квіток як інтелектуальна вітала справжніх мислителів і взагалі неординарних людей. Тому там часто гостював Григорій Сковорода. Тож майбутній класик його бачив, а не просто читав твори геніального філософа.
А сам Квітка-Основ’яненко умів писати і чутливо, і гумористично, і просто цікаво.
До нього, звичайно, існувала українська проза (і у фольклорі, і можна згадати Григорія Сковороду та інших), але саме Квітка-Основ’яненко по-справжньому її розвинув. Його твори – особливо на той час – були проривом. І саме він обстоював значення української літературної мови, доводячи, що нею можна писати й серйозні твори, регулярно, а ще – вона цілком може звучати на театральній сцені.
Що ми знаємо про його велику літературну спадщину? Наприклад, повість «Маруся». Її сюжет багато хто пам’ятає зі школи: добра, працелюбна і розумна дівчина-красуня Маруся взаємно покохала гідного її парубка Василя (обоє персонажів показані ідеальними, особливо в контексті тодішньої доби), уже готували весілля, але хвороба і передчасна смерть героїні завадили щастю. Твір написано цікаво, чутливо, герої показані в розвитку (а ще вони прагнуть кращого життя і стараються для цього) і сьогодні може служити й прикладом тодішніх звичаїв, узагалі – життя. Наприклад, які були моди. Маруся свою гарну довгу косу «дрібушки за дрібушку та все сама собі запліта». Дрібушки – дрібні, тонкі кіски. Скільки їх було – дві чи більше – залежало від краю. Можна було визначати і за зачіскою, і за орнаментами, з якого села людина – і навіть її статус.
За життя письменника повість, незважаючи на трагічний кінець, справді сподобалася. Наприклад, Тарас Шевченко так її схарактеризував у листі до автора: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. Ваша “Маруся” мені так розказала». Отже, найкраща характеристика автора – це його твори.
Або знаменита повість «Конотопська відьма». Її, здається, пам’ятають усі. Особливо першу фразу: «Смутний і невеселий сидів собі на лавці…» І починають сміятися. А ще її згадують, якщо мова зайде про відьом. Сам твір, безперечно, сповнений гумору, але не має на меті суто розвеселити. Це не легкий жанр. Бо справжня література базується на житті. От і автор узяв багато реалістичного. Не забуваймо про його великий життєвий досвід.
Досі пам’ятаємо соковиті характеристики його героїв. Наприклад, негативний персонаж – писар Прокіп Пістряк. Ось як про його «вченість»: «…а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: “Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!” Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш». А на псевдовисокий стиль, пересипаний псевдовченими словами, сотник Забрьоха реагує так: «Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите». Узагалі й сьогодні цей твір читається дуже смішно, а можна уявити, яке він справив враження першою публікацією – адже авдиторія вгадувала живі прототипи.
Описаний шедевр побудований і на гуморі, і на гротеску, і на реальності, і на містиці (бо джерелом був щедрий український фольклор).
Якщо брати твори, які змальовували начебто суто реальність, то все одно впадає у вічі їхня складність. Наприклад, це знаменита комедія «Сватання на Гончарівці». Хто не пам’ятає дурного Стецька, в якого, за відгуками читачів та інших, «не всі вдома – половина поїхала». Цей персонаж заперечує свою дурість, наводячи «залізні» аргументи: «…я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома». Якщо грати таку роль, то варто поміркувати, як саме. Бо про виконання деяких акторів відгукувалися так: «У цього Стецька не всі вдома, але є надія, що вони колись зійдуться».
Жанр цієї комедії автор визначив як «оперу». У ній справді співають, але є й дуже влучні діалоги та яскраві монологи. Наприклад, образ самостійної жінки, яка заробляє на себе і родину, але має тяжку долю. Це – мати позитивної героїні Уляни, Одарка. Про себе вона каже, скаржачись на життя з чоловіком-п’яницею: «Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п’яницю? — Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, — усiм була голова; на жарти, на скоки, — усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: “Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати — що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю». І хоча мати вмовляє дочку погодитися та вийти заміж за дурного Стецька (бо він багатий), і мотивує тим, що вже не може стільки утримувати всю сім’ю, але дочка резонно відповідає: «Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня». Тобто автор показав образи самостійних і працелюбних жінок і дівчат (до речі, таких, як Маруся в однойменній повісті).
А ще цей твір оспівує рідну автору Основу – і Харків. Причому це місто хвалять як дуже гостинне, людей – як привітних і шанобливих.
Сюжет комедії начебто нескладний: Уляна взаємно кохає коваля Олексія та не хоче йти до вінця з дурним Стецьком. Допомогти позитивним героям викликається розумний солдат Скорик (дядько Олексія), і фінал комедії – щасливий. Але тут сутність не в сюжеті, а в тому, як усе показано. Наприклад, сама колізія складніша, бо Уляна – вільна, а її коханий – кріпак. Якщо він одружиться з нею, то дружина стане кріпачкою. Це мати їй і пояснює: «Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!».
Наприклад, у Стецька що не слово, то перл. Не кажучи про фрази. Наприклад, батько посилає його домовитися з дівчиною про весілля. І ось перше питання сина після довгих роздумів: «А що в вас варили?». І на сумну відповідь Уляни: «Нічого!» довго перепитує (оскільки має коротку пам’ять). Виходить такий діалог: «С тецько. …Ну!.. ну!.. а тепер... що? / Уляна. Що? / Стецько. Що? / Уляна. Що? / Стецько. Що? / Уляна. Що? Нiчого. / Стецько. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував. / Уляна. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси! / Стецько. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся. / Уляна. Нi об чiм нам домовлятися. / Стецько. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш? / Уляна. Нi, голубчику, сього нiколи не буде. / Стецько. А чом не буде? / Уляна. Тим, що я за тебе не пiду. / Стецько. А чом не пiдеш? / Уляна. Тим, що не хочу. / Стецько. Та чому не хочеш? / Уляна. А не хочу — тим, що не хочу. / Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш. / Уляна. Не пiду». На пояснення дівчини (і просто словами, і піснею), що вона не кохає Стецька і ніколи за нього не піде (хай би що батько йому казав), той відповідає: «Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. …Я вже пробував». І далі слова: «Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер, не можна. Дарма! я i пiдожду». Натомість Уляна вирішила так: «Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати».
А як уявляє дурень шлюбне життя? Ось як: «Мене батько навчив. Чи сказати?.. Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш?».
Про свої «таланти» Стецько розповідає: «…не зумiв пальцiв перелiчити… Та й до бiса ж їх на руках: Станеш їх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! …На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна».
Коли Олексій, не витримавши, набив Стецька, і той плаче, а Улянині батьки його втішають, починається терцет (саме так автор сформулював): «Стецько. / Харцизяка мене бив! / А я й кашi ще не їв... // Одарка. / Ось внесу тобi я кашi... // ...Стецько... / Ги, ги, ги, ги, ги! / Кашi хочу, кашi, кашi! // П р о к i п. / Ой, ходiм ми за лiсок, / Там новенький є шинок, / Купимо горiлки глек... // Стецько. / Цур тобi iз нею, пек! / Кашi хочу, кашi, кашi! // Одарка.../ Одже й кашi на шматок. / Їж же, сину, та не плач».
Коли Олексій отримує хустку (як належить молодому), а дурному Стецьку підносять гарбуза (точніше, нелюб не дивлячись сам бере його), то, звісно, мати нареченої починає скандалити. На це Скорик відповідає як аргументом повір’ям, що цього обряду не можна зламати, інакше здохне худоба. На це Одарка резонно аргументує: «Та у нас нi волика, нi коровки. Усе мiй старий попропивав, нiчому i здихати». Кінець-кінцем, усе складається на користь позитивним. Висновок дурного Стецька (коли у фіналі всі співають): «Ось i я до вас вернувся, / Ось i я вже схаменувся; / I женитися не буду / Нi до вiку, нi до суду. / Своїм дiтям закажу: / Не женiтесь, не казiтесь, / Так i батьковi скажу: / А чому вiн оженився? / Я б без нього народився. / Всяк про щастя все питає, / А того нiхто не знає, / Що тогдi б прийшло добро, / Якби не женивсь нiхто».
Узагалі, попри зовнішній комізм, цей твір непростий, і персонажі насправді досить складні, життєві. Може, тому ця комедія досі популярна. До речі, і Уляна з Олексієм так само не пласкі й не картонні герої, яким тільки співчувають або які заздалегідь виголошують тільки правильні слова та правильно чинять. Вони й помиляються, і вміють обійти дурня, і влаштувати так, щоб досягти щастя. Квітка-Основ’яненко взагалі не прагнув робити своїх героїв однотипними.
А ще він був поетом і писав – зокрема, епіграми, які називав «шпигачками». Ось приклади. «Писаці»: «Тарас наш – хитра голова! / Він книжку порядивсь писати, / А гроші зараз став збирати. / Злупив!.. А книжка ж де?.. Овва!». Або під назвою «От лихо»: «І не карай нас, Боже, гіршим, / Як слухати Стецькові вірші!». Чи «Щирая любов»: «– Скажи мені ще раз, Улясю-любко, / Що любиш ти мене, моя голубко! / – Аякже! Ще я не дурніша всіх: / У тебе, душко, грошей міх!».
Йому служила і комічна муза, і сатирична, і лірична… Григорій Квітка-Основ’яненко був надзвичайно різноманітним письменником – я не висвітлила всіх його творів. Вони могли і відображати життя, і наганяти страх, і викликати сміх… Його п’єси – досі окраса багатьох антологій. Але хотілося б, щоб і романи, і повісті, й інші твори перевидавалися та були доступними нашим читачам. Адже це класик світового рівня.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).