Життя кожної людини сповнене особистими клопотами і турботами, кожен має індивідуальні справи, які вирішує, кожен має окремі питання, на які шукає відповіді. Але є сьогодні тема, яка всіх нас об’єднує, – війна в Україні.
Щоразу ми чекаємо новин про події на нашій рідній землі, які би нас втішили. Однак війна продовжується уже більше двох з половиною років. І поки що ніхто не може сказати, коли вона закінчиться. Ніхто не може сказати, як вона закінчиться. Ми ніколи нічого не знаємо про майбутнє. І в тому полягає віра у Бога, що і наше майбутнє, як і кожну нашу теперішню мить, ми маємо довіряти Богові. Бог знає усе. Бог має плани на все і на кожного з нас. Тому я не втомлююся повторювати собі й іншим: режисер нашого життя – Господь. Я знаю, що для чогось же Бог дав нам це випробування! І знаю, що Бог не дає людині більше, ніж вона може витримати. І ми витримаємо.
Отже, третій рік триває війна. За цей час я багато разів їздив до України. Хотілося самому торкнутися рідної землі, яка переживає важкі часи. Це так – ніби хворого відвідати, до чого спонукає нас християнський обов’язок. Чергова моя поїздка була нинішнього літа. А тому хочу поділитися деякими своїми думками і враженнями, які я завжди звіряю з Богом, основою яких завжди є віра і відчуття присутності Бога у моєму житті.
Кілька годин у літаку – це завжди добра можливість віддатися молитві і роздумам. На різні теми. І про Україну у тім числі. Адже доля моєї Батьківщини цікавила мене завжди. Тому що там я народився, там навчався, там формувався мій світогляд, там я прожив 45 років свого життя. Потім були інші країни. Останніх сім років проживаю в Америці. Але де б я не жив і громадянином якої держави не став би, сутність моя завжди буде українською. Тому і болить у мені все те, що відбувається сьогодні в Україні.
Напевно, ви не раз могли якщо й не запитати вголос, то подумати: чому Бог допустив цю війну в Україні, чому Бог допускає, що так багато зла є у людському житті? Та хіба ж у тому вина Бога? Бог створив людину вільною і дав людині розум. А вже від кожної людини залежить, як вона цим розумом скористається, який вибір у житті зробить: чи до світла і правди, чи до темряви, брехні і гріха.
росія (читай – окремі її люди) зробила вибір у бік брехні і гріха. І розпочала війну. Проти мирної країни. Проти мирних людей. Чому це сталося? У якомусь сенсі питання залишається відкритим. І залишатиметься таким ще доволі тривалий час. Думаю, що німці й досі не з’ясували, чому їхня держава запалила пожежу Другої світової. Чи тільки для захоплення територій інших країн? Не факт. Так і тут: конкретної відповіді на запитання «чому?» немає. «Визвольна операція», про яку сказав путін перед нападом на Україну, – це, м’яко кажучи, маячня. Можливо, колись ми дізнаємося правду. А поки що можемо й самі аналізувати деякі речі.
Отже, чому? Як це не дивно прозвучить, але той, хто має агресію, той насправді боїться. Чому росія боїться Україну? Бо не хоче у себе тих демократичних перемін, які, вслід за Україною, могли би відбуватися і в них. Маленький, але достатньо промовистий приклад: за тридцять років від часу розпаду радянського союзу скільки у нас змінилося президентів? А в росії скільки? Гадаєте, там нема інших достойників, крім того, кого постійно «обирають»? І демократична Україна під боком – російській владі зовсім не до снаги. Їй до снаги авторитаризм. А щоб росія не заразилася вірусом демократії від України, треба Україну знищити.
Отже, чому? Тому що природа будь-якої імперії (а імперських амбіцій росії не позичати) – захоплювати чужі території, тримати їх під жорстким контролем, позбавляючи права на національне самовираження.
Отже, чому? Тому що влада у росії перебуває в руках особи з викривленою свідомістю. Тому що найбільшою трагедією ХХ століття путін вважає розпад радянського союзу і, керований манією величі, уявляє, що цю структуру можна відновити, що він може це зробити (дарма яким шляхом) і стати керманичем територіально масштабної країни з головною скрипкою в руках у росії.
Отже, чому? Через почуття меншовартості, у якому росія не хоче сама собі зізнатися. Хоч насправді і є такою – меншовартісною. Тому постійно приписує до своїх характеристик епітет «велика»: «велика» держава, «велика» культура, «велика» література... Ви коли-небудь чули щось про велику Францію чи велику Іспанію? Думаю, що ні. Бо той, хто щось вартує у світі, не має потреби додавати собі ваги красивими словами. А росія мусить, бо таким чином «росте» у своїх очах. І має в цьому плані дуже «правильного» президента, який дає росіянам надумане відчуття вартості, переконує у тому, що росія – супердержава. І хоче довести це всьому світові. Силою біцепсів. Силою зброї. Постійно нарощуючи і зміцнюючи військовий потенціал.
Так, у них є більше зброї. І більше грошей на нову зброю. А тепер мають ще й більше злості, ніж мали перед нападом, бо не вдалося взяти Україну за три дні, як бравурно планували. Не без того, що їхній кремлівський керманич сприйняв це як удар по своїй репутації лідера, диктатора, яку хоче будь-якою ціною втримати і зберегти. І націлює, програмує на це своїх підлеглих, причетних до військових дій. І зомбує (силами засобів масової інформації) своє населення. Чого варта тільки репліка про те, що вони мусили на нас напасти, мусили нас випередити, бо насправді Україна збиралися напасти на них. От зазомбовані росіяни і переконані, що це ж ми у всьому винуваті…
Скажете: дивно, невже серед жителів росії немає людей, які розуміють, що дійсно відбувається? Напевно, якась частина є, але мовчить, бо одночасно розуміє, що живе в такій державі, у якій краще мовчати. Ще якась частина виїхала за межі росії, демонструючи таким чином свою незгоду з політикою війни. А більшість таки не розуміють. Щоб розуміти – треба думати, мислити, аналізувати. Їм же такого права не дають. І вони явно розучилися це робити – думати. За них це роблять інші. Вони ж їдять той інформаційний харч, яким їх годують.
Колись я читав, що коли у 1946-му році спіймали коменданта концентраційного табору Аушвіц Рудольфа Гьосса, то він, очікуючи смертної кари, до якої був засуджений за військові злочини, залишив запис для нащадків, що у житті треба вміти критично мислити (чи справді перед кроком у Вічність над чимось задумався?!) Він же перед смертю висповідався польському священику, а в листі до прокурора визнав, що заподіяв страшні страждання людям і просив у Бога і в польського народу прощення. Та коли його запитували, навіщо вбивають мільйони невинних людей, він відповідав: «Перш за все, ми повинні слухатись фюрера, а не філософствувати».
От і наші вороги не філософствують. Слухаються. І тішаться, коли їхні ракети влучають у наші школи, в лікарні, в житлові будинки, коли гинуть цивільні люди, діти, цілі сім’ї. Своїх вони теж хоронять, але тішаться, що нищать нас.
Те, що робить росія, – це великий злочин, це великий гріх перед Богом, перед людством, перед людяністю. А їхня церква мовчить. Хоча ні, благословляє на вбивства, виправдовує загарбницьку війну, захищає криваві наміри влади. Мовчить хіба що у сенсі християнської суті їхніх дій. Мовчить, хоч покликана бути голосом сумління. Та про яке сумління можна говорити із вбивцями. Хіба що вони самі колись, перед судом і очікуванням кари, згадають про сумління, згадають, що в житті треба мислити… Хоч би інколи. Просто мислити.
І ми, складаючи молитви до Бога, просимо у Всевишнього, аби нарозумив наших ворогів, аби зупинив цю криваву бійню, аби допоміг нам вистояти і захистити нашу землю. Миролюбну, з великим і глибоким християнським корінням, незрівнянно красиву землю, яку сьогодні так безжально нищить ворог. На якій сьогодні можна побачити майже поруч поля розквітлого соняшника і обгорілі рештки будинку, де ще вчора теплилося життя, де люди жили, працювали, мріяли, а тепер або змушені були кудись переїхати, або й узагалі їх уже нема…
Такими контрастами, такими паралелями і була наповнена моя поїздка до України нинішнього літа, якій я присвятив цю газетну розповідь. І, як бачите, проілюстрував її десятками фотографій, зафіксовані на яких моменти защораз підштовхували мене до роздумів, до відчуття присутності Бога у нашому житті. І до великої безсумнівної віри у нашого Господа. Навіть – і особливо – у час таких важких випробувань, які маємо сьогодні в Україні. Війна ставить багато запитань, але усі ці випробування перевіряють нас на міцність віри, на готовність кожного до зустрічі з Богом, на уміння ревно виконувати заповіді Божі, на готовність до любові і милосердя, до добрих справ, які роблять нашу віру живою.
І моя літня мандрівка Україною, перебування у святих місцях, Богослужіння, зустрічі і розмови з людьми надихали мене щирістю, любов’ю і вірою тих, кого Господь посилав мені на цих дивних українських шляхах – і на мирних територіях, і на території війни. Надихали і вірою в Бога, і вірою, що Господь не залишить нас наодинці з бідою. Що ми зуміємо вимолити мир і в своїх душах, і на рідній землі.
Спочатку був Захід України. Звичайно, кожний пункт своєї подорожі згадувати не буду, але скажу, що надзвичайно сильне духовне піднесення панувало під час Всеукраїнської прощі до Страдчу, у якій разом з вірними складав свої молитви до Господа Глава УГКЦ Блаженніший патріарх Святослав. Далі були чудові храми у Дрогобичі, в селі Малечковичі, в Перемишлянах на Львівщині, у самому Львові, які вражали і красою споруд, і відчутною побожністю парафіян, які давали відчуття Царства Небесного на землі, давали відчуття того, що кожне мовлене слово падало благодатним зерном у серця і душі людей, аби заврожаїтися християнськими чеснотами, аби зрозуміти, що при всяких житейських обставинах Бог чекає на нас, але тільки від нас залежить, чи ми своїми вчинками наближаємось, чи віддаляємося від Бога.
З особливими відчуттями ступав я по землі села Прилбичі Яворівського району – місця народження митрополита Андрея Шептицького. І, звичайно ж, особливі хвилювання викликало перебування у Свято-Успенській Унівській лаврі, яка є моєю духовною батьківщиною.
Львівщина завжди прекрасна. І Львів прекрасний – в будь-яку пору року і в будь-який час доби. Архітектура, справді європейський стиль міста, шляхетна манера розмови корінних жителів, намагання тягнутися до них приїжджих людей, щира набожність віруючих, високий патріотизм – все це також Львів, за який моляться його мешканці, аби ворожі ракети обминули їхнє чарівне місто.
На жаль, знаємо, що не обминають. І на Бога надія, що не ставатиметься нічого гіршого від того, що вже сталося. І смерть Ірини Фаріон львів’яни також записують до трагічних наслідків війни – війни за Українське Слово, яку упродовж свого життя вела мовознавиця. У своїй промові у гарнізонному храмі Петра і Павла, де відбувалося прощання з убієнною Іриною, я вкотре сказав: «Життя людини коротке, унікальне і неповторне. Та головне – як ми проживемо відведений нам вік. Вона його прожила як Особистість. Вона сповнила те, що мала сповнити».
Таке завдання – сповнити своє призначення на землі – насправді стоїть перед кожним із нас. Це не обов’язково мають бути якісь великі, гучні справи, якісь особливі досягнення в культурі чи спорті. Не всім дано бути знаменитостями. Натомість пильнуймо маленькі речі. Головне, щоб вони були співзвучні з християнським вченням. Будьмо в малому вірні Богові. Бо для Бога немає наших малих чи великих справ, для Бога важливий їхній зміст. Важливий зміст нашої душі. І якщо хтось каже, що Бог бачить нас і наші вчинки з висоти, то мусить знати, що Бог бачить нас і зсередини: що ми думаємо, що плануємо, які наміри у стосунках з людьми виношуємо. Чи згадуємо Бога не тільки тоді, коли приходимо до храму, але й тоді, коли ведемо щоденні справи – у навчанні, у праці, у родинному житті. Адже мусимо задуматись, що це саме Бог дає нам на усе час. І розум. І силу. І можливості здійснювати задумане. Тому не забуваймо згадувати Бога і в своїх буднях. І знову ж таки – особливо у нинішніх буднях, коли навколо так багато зла, прикрощів, смутку і біди.
Пам’ятаймо і шануймо ту землю, де, образно кажучи, закопана наша пуповина. Бо вона для кожного має бути маленьким раєм на землі, де невинним дитятком народився кожен із нас. Тому для мене завжди, і цього разу також, великою радістю був час перебування у рідному селі Борщівка на Рівненщині, в колі рідних і близьких людей. Чим довше живу, тим більше ціную місце і середовище, в якому я виростав і формувався, в якому відчув себе українцем і з гордістю несу через життя відчуття причетності до славного українського народу, до прекрасної української землі.
Їду через Карпати і не перестаю милуватися тим, що бачу, не перестаю думати, що ці гори – то направду явлення Божественної краси. А які тут чудові храми! І новозбудовані, і ті, що ніби сховані поміж прадавніми лісами, і декотрі з них уже понад сотню літ зберігають особливу таїну років, що минули, пережитих подій, побачених людей. І той, хто шукає умиротворення для своєї душі, хто шукає відповіді на свої запитання і сумніви, приходить сюди. Як, наприклад, у Маняву, що на Івано-Франківщині, де майже 400 літ тому Йовом Княгиницьким та Іваном Вишенським був заснований православний монастир, який сьогодні є не просто дивовижною пам’яткою архітектури початку XVII століття , але й діючим Манявським Хресто-Воздвиженським чоловічим монастирем. А ще він є справді надзвичайним місцем спокою і молитви.
Як і зовсім новий там же, на Прикарпатті, Відпустовий центр блаженного Симеона Лукача, що в Старуні. Тут є музей блаженного Симеона та підпільної УГКЦ. На вершину невисокої гори серпантином веде Хресна дорога, на стаціях якої можна помолитися і помилуватися чудовими панорамами Карпат. А на самій горі височить найбільший в Україні ажурний хрест висотою 25 метрів з каплицею Пресвятої Родини в його основі. Воістину місце сили, благодаті і можливості віддатися роздумам. Про свою сутність, про своє призначення на землі. Чи вдається нам бути гідними Божими дітьми? Чи все ми робимо так, як навчає Божа наука? Чи ми не просто слухаємо Слово Боже, але й керуємося ними у житті? Тому що дуже часто ми кажемо «я знаю», «я читав», кажемо «у Біблії правильно написано». Але чи живемо ми тим, що знаємо, що чули, про що читали? Тому важливо не просто знати, а застосовувати в житті те, що знаєш. Особливо, якщо йдеться про християнське вчення. Особливо, якщо ти хочеш робити крок на зближення із Богом, а не віддалятися від нього. Якщо розумієш, що все у цьому світі створене Богом. Що жодна волосина не впаде з голови людини без Його на те волі. Жодна квітка не розцвіте. Жоден плід на дереві не дозріє. Жодне нове життя не народиться.
Терплячи страшні фізичні муки, завдані кривдниками, святий Іван Златоуст вмирав із такими словами на вустах: «Слава Богові за все!» І нам потрібно взяти собі на озброєння ці слова. Слава Богові в печалі. І в радості. Бо Він єдиний, хто знає про наші радощі і наші біди навіть швидше, ніж ми самі їх усвідомимо. Та чи вміємо ми у всіх цих ситуаціях бути вдячними Божими дітьми? І давайте зізнаємося собі, що робимо частіше – дякуємо Богу чи просимо його про щось. Звертатися із проханнями до Бога – це добре, це означає, що ми розуміємо – ніхто, крім Нього, не може виправити чи допомогти виправити ситуацію. А дякувати Богові ми уміємо? За те, що прокинулися вранці. Що ніч минула мирно. Що живі. Що здорові. Що у дітей все гаразд… Перелік можна продовжити. Перелік того, за що маємо бути вдячні Богу. Як своєму Отцеві. Як своєму Другові. Як своєму Лікареві. Щоб не виходило лишень так, як у тій народній поговірці: «Як тривога – так до Бога».
Думаю, усі ви маєте друзів. Але чи хотіли би ваші друзі, щоб ви приходили до них тільки зі своїми проблемами? Напевно, що ні. Тому навчаймося і до Бога іти з подякою. З вірою. З любов’ю. З усім тим, чого ми чекаємо для себе. Отож навчаймося робити кроки назустріч.
Зокрема – Богом дарованій земній красі, що навколо. Красі, яку я споглядав, приміром, на Закарпатті, складаючи разом з вірними молитви у стародавніх храмах, милуючись неповторним колоритом містечок Берегове і Мукачеве. І на Тернопіллі, де є чимало місць для духовного зцілення, для щирого захоплення прекрасним довкіллям, створеним Господом для життя і любові: файне місто Тернопіль, як із любов’ю кажуть його жителі; мальовничі Бережани; Бучач, який засвідчує, що кожне галицьке містечко має своє обличчя; Теребовлянський замок з його багатовіковою історією…
З неймовірним трепетом ступав я і на землю чудового села Заздрість, відчуваючи радість від можливості бути у святих місцях. Адже саме тут народився і зростав великий провідник нашого народу і нашої багатостраждальної Церкви нескорений борець за свободу Патріарх Йосип Сліпий. Саме тут малим хлопчиком він пізнав Божу благодать, отримав дар покликання до богопосвяченого життя, саме звідти босоніж відбував прощі до чудотворної ікони Зарваницької Матері Божої.
Сьогодні Зарваниця добре відома християнам усього світу своєю чудотворною іконою і цілющим джерелом, біля якого з’являлася Божа Матір. Відома спорудженим тут Марійським духовним центром, куди щороку приходять на прощу тисячі паломників. Зарваниця – це дім не тільки Богородиці. Це – дім кожного із нас, хто прибігає з молитвами до Божої Матері у своїх потребах і у вдячності за Божі ласки. Хто складає сьогодні молитви за мир в
Україні.
Саме тут я мав за щастя стати учасником Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Єпископи з усього світу з’їхалися у Зарваницю на спільну зустріч, щоб обговорити актуальні виклики душпастирства у кожному із регіонів, де присутні вірні нашої Церкви, щоб виробити ефективні відповіді на зранення українського народу, породжені жорстокою і несправедливою російською війною.
Усе це було дуже важливим для мене, адже поїздка в Україну, про яку я розповідаю, передбачала на тільки подорож західними областями. Так, я вклонився тій землі, яка, на щастя, сьогодні лишень інколи потерпає від нападників. Землі, яка у своїй красі і справді поцілована Богом. Але далі мій шлях простелився туди, де я побачив Україну у сльозах, у руїнах, у великій надії в очах місцевих мешканців, які до останнього тримаються за можливість залишитися у своїх оселях, бо тут – їхній дім. В очах наших захисників – тих земних ангелів, яких Господь покликав бути там, скерував туди, де вони найбільше потрібні, де проявляється їхня найвища і найбільш правдива людськість – захищати інших. На жаль, інколи – ціною власного здоров’я і навіть життя.
Свого часу, у той рік, коли почалася війна, я був у Києві, в Гостомелі, в Бучі, у Харкові, в інших містах й областях. Я намагався вдивлятися в очі людей і бачив у тих очах страх і паніку, що й не дивно, коли навколо – зона ризику, зона страху, зона ймовірної смерті. Пригадую, тоді, у липні 22-го, Харків, переживши масовані атаки, був пригнічений тим, що сталося. Харків'яни, серед яких, до речі, було і є багато російськомовного населення, такого не чекали. Для них це був шок. Розбиті будинки. Спорожнілі вулиці. Люди розгублені. Сидять у підвалах. Місяцями. Волонтери підвозять їм воду, їжу… Тепер, до прикладу, я був у Харкові вдруге. Багатостраждальний і зранений, Харків стоїть. Навіть, скажу так, ожив, наскільки можна ожити у ситуації війни і постійної небезпеки з неба. Так, тут багато руїн. Але люди уже зовсім по-іншому сприймають те, що відбувається навколо. Люди настільки сильні, що вони не дозволяють, щоб руїни зовні перетворили на руїну їхні душі. Харків стоїть. І буде стояти. Бо з ними, бо з нами – Господь. Навіть, якщо хтось і не задумується про Божу силу, якою Бог наповнює людей – своє творіння
Село Шестакове, 20 кілометрів від російського кордону, третій рік під обстрілами. Було під окупацією, а люди якимись невидимими фібрами душі трималися своєї землі, як дерево тримається її корінням. Тепер, після звільнення, тим паче тримаються. З новою силою, хоч небезпека обстрілів не минула. Але, дякуючи Богу, знаходяться добрі люди-ангели – волонтери, які приїжджають до них з допомогою, які турбуються про них.
Як би дивно не звучала ця фраза, але є в ній реалістично підкріплена правда: люди навчилися жити з війною поруч. Їду одним із містечок Донецької області і фіксую поглядом прямо протилежні картини: ось тут – зруйновані будинки, а поруч – комунальні працівники лаштують бордюри, косять траву, на клумбах – доглянуті квіти… Напевно, все це і є прикладом невмирущості українців, нескореності нашої нації, яку намагаються стерти з лиця землі, а вона, трошки набравшись сили, садить квіти на обгорілих клумбах. І ти, розумієш, що руками цих людей сам Господь сіє квіти по скривдженій землі, аби засвідчити перемогу життя над смертю. Те, про що ми знаємо з біблійних історій. А тепер творимо свою історію… Благородну і якусь справді неземну, на противагу чорній силі наших ворогів.
Неподалік Покровська, у селищі Новоекономічне, що на Донеччині, була чудова церква Різдва Пресвятої Богородиці. Збудований понад 100 років тому, цей храм пережив дві світові війни, пережив озброєну атеїзмом радянську владу, однак, хоч і належав до Української Православної церкви московського патріархату, у липні нинішнього року був зруйнований російськими загарбниками. Пізніше зазнав атаки вдруге. Тобто росіяни б’ють навіть по своїх. По своїх людях і по своїх духовних цінностях. Та чи здатні вони задумуватись над цінностями людського життя і над цінностями духовних святинь? Висновки робіть самі… Мені ж в отій зруйнованій церкві бачилося обличчя зла. І ще подумалося про те, що ворог може руйнувати матеріальні надбудови, але душу України він ніколи не зможе зруйнувати.
І взагалі мені здається, що Донбас – це тепер Свята Земля України, куди кожен українець по закінченні війни має здійснити прощу. Аби і візуально побачити, і на духовному рівні відчути, що ця земля і її люди пережили у горнилі війни. А пережили вони справді багато.
Під час моєї поїздки у нас була Божественна літургія на парафії святих верховних апостолів Петра і Павла у місті Мирноград Донецької області. Коли молишся літургію поруч із місцем бойових дій, то зовсім по-іншому все сприймаєш і переживаєш. І зовсім по-іншому читаєш погляди наших захисників.
А зустрічі із воїнами – це взагалі окрема тема розмови. Так, у їхніх руках зброя. Вони – люди війни. Але наскільки благородні люди! І наскільки розуміють, ДЕ вони! І наскільки усвідомлюють, ЩО може статися наступної миті! Я мав розмову з одним хлопцем, а зараз знаю, що його вже немає в живих… Я мав розмову з п’ятьма кулеметниками, які невдовзі потрапили під обстріл і вижив тільки один… Я мав візит до госпіталю, де зовсім молодий юнак, важко поранений, казав мені: кілька годин тому я був цілком здоровий, а тепер… У такі моменти ти дуже чітко проникаєшся розумінням того, що нікому із нас невідомий не тільки завтрашній день, але й найближча хвилина, невідомий час зустрічі із Богом, що всі ми, все наше життя – в руках Божих.
Кажуть, що на війні немає атеїстів. Бо там і справді дуже тонка межа між життям і смертю. А над усім – обов’язок. І вміння усвідомити: якщо Бог поставив тебе на це місце, значить знає, що ти потрібен саме тут. Для своєї найвищої місії у житті. І дуже важливою є на війні роль капеланів.
Хочу сказати, що за час своїх багаторазових поїздок до України я був вражений тим, яких чудових капеланів і священиків має наша церква у зоні бойових дій. Я просто таки захоплююсь ними. Вони володіють унікальним досвідом, який не здобудеш у мирному житті. Їхня місія – бути поруч, надавати психологічну підтримку. Їхнє завдання – допомогти військовим залишатися людьми у нелюдських умовах війни. Вони знають матеріальні потреби наших захисників, а тому контактують з волонтерами, аби ті привозили найнеобхідніше. Вони стають для хлопців і дівчат батьками, до яких можна прийти з болем і розпачем, хоч інколи ці «діти» значно старші за самих капеланів. Вони мусять бути готові до розмови і перед боєм, і після бою, і в госпіталі, де лежить боєць без рук і без ніг, і в тих моментах, коли ти бачиш, що уже все, що життя покидає молоде тіло… І треба щось сказати тим, хто залишається із думкою, що може стати наступним, хто ще вчора ділив із загиблим шматок хліба. Треба повсякчас знаходити потрібні слова, щоб допомогти солдатам відчути Бога поруч – і в житті, і в смерті. Показати шлях до Бога, показати самого Бога у різних проявах. Оприсутнити Бога своєю присутністю серед військових. Повсякчас засвідчувати, що Бог не залишає Україну, не залишає військо у цей непростий час. Бо усвідомлення цього у комусь посилює, а в комусь узагалі породжує віру. Віру у те, що все буде добре.
Хоч це дуже непросто – працювати з людьми у період війни, в умовах війни. Бо й самі люди є різні. Різні характери, різні життєві звички. Різне виховання. У кожного – свій внутрішній світ, свій психологічний бар’єр у спілкуванні, свої психологічні зриви у нестандартних ситуаціях, свій больовий поріг у фізичних навантаженнях, свій страх перед можливою смертю. А в когось ще й проблеми вдома, непорозуміння з рідними, які на відстані особливо загострюються. І над усім – розуміння того, ДЕ ти перебуваєш, і ЩО може трапитися будь-якої миті. Й ось у такому внутрішньому світі людини на війні капелан мусить поселити спокій, віру, надію, оселити Бога, допомогти людині усвідомити присутність Бога, щоб було легше приймати і сприймати виклики долі.
Про все це можна говорити дуже багато і дуже довго. І критично усе осмислювати. І аналізувати. Але всім нам, хто не на війні, хто, тим паче, за межами України, треба визначитися: а де я у всій оцій ситуації? І відповісти собі: якщо я не там, де війна, то я маю робити щось таке, аби допомогти її закінчити. І справді щирої вдячності заслуговують усі ті люди, які знайшли себе у волонтерстві, які стали і продовжують бути жертводавцями.
Ми живемо в Америці, у різний час і різними шляхами потрапивши сюди. І можемо навіть думати, що це ми знайшли для себе спосіб, як приїхати за океан. Хоч насправді це Бог допустив, що ми є тут. Бог зрежисував таку ось нашу роль у цьому театрі життя. І раз тобі вдалося виїхати з України, особливо у цей складний і небезпечний час, то роби щось для України. Скажу навіть так: роби щось для Бога, для родини, для Америки і для України. Так, нам нелегко дістаються гроші. Для цього треба багато і важко працювати. Але ми лягаємо спати і прокидаємось у мирі. Тому варто задуматись, чому Бог поставив нас саме сюди. Бо ми можемо навіть не задумуватися, яке ми всі маємо благо, – здоров’я і мир.
Упродовж нинішнього літа парафіяльні громади українських церков Чикаго уже традиційно проводили фестивалі. З усіх цих фестивалів частина коштів ішла на допомогу Україні. І це чудово! А від початку загарбницького нападу (зрештою, і в роки АТО також) допомога і від українців Америки, і від українців з інших країн взагалі обраховується мільйонами доларів. Правда, кажуть волонтери, що чим довше триває війна, тим меншою стає активність жертводавців. Але я чому згадав про фестивалі? Бо на кожному з них були особливі гості – наші воїни, які перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Молоді хлопці з дуже важкими пораненнями, без рук, без ніг… Досить було глянути на них, аби зрозуміти, що наша активність у допомозі Україні у жодному випадку не повинна ставати меншою. Щоб вилікувати і повернути до максимально повноцінного життя тих, хто уже постраждав, захищаючи рідну землю від ворога. Щоб внести свою лепту у наближення перемоги, аби не множився рахунок поранених, аби не гинули люди, аби не перетворювалися на руїну наші міста і села.
Ці хлопці справді варті захоплення. Тим, що вони зробили для України. Тим, яку високу ціну заплатили. Тим, що не скаржаться на життя (на відміну від декого з нас, здорових). Тим, що ніхто не знає, які думки обсідають їхні голови уночі чи в хвилини самотності. Тим, як вони уміють проганяти розпач і радо йдуть до людей. Тому ми повинні і бачити їх поруч, і чути, і розуміти, і допомагати. Кожен з нас може стати добрим самарянином і таким чином виконувати свою особливу місію на землі – людини, як творіння Божого. Адже життя у нас одне. І в цьому одному житті треба щось робити. Я скажу так: засмакуйте робити добро. Самі знаєте, що апетит приходить під час їди. Повірте: так і з допомогою. Спробуєте раз – захочете ще. І будете мати приємну втому від того, що ви щось добре зробили. Кожен – на тому місці, де Бог нас поставив.
Кажуть, що сьогодні війна – це бізнес, це гроші, шалені гроші. Цифри з багатьма нулями тратяться на зброю, на смерть. Якби ж ці гроші повернути на життя, на розквіт, на розвиток, – яким красивим став би світ навколо! Але я – не мрійник. Хоч і не песиміст. Я просто живу вірою, що все у нашому житті – в руках Божих. І ніщо інше, лиш наша віра, є твердим фундаментом, є тією основою, яка дає нам можливість пройти через будь-які життєві обставини. І через ті випробування, які у нинішньому часі випали на долю України і українців.
Буду чесний: як звичайна людина, зараз я не бачу виходу із ситуації, що склалася; я не чув, щоб якийсь політик чи військовий експерт чітко сказав, що треба зробити, щоб закінчилась війна. Але як особа духовна, я довіряю ситуацію Богові. Я вірю, що Бог уже має план для її виправлення. Я бачив мирну землю України – прекрасну і неповторну, і мої думки злітали до неба словами «Слава Богу за все!» Я бачив Україну у сльозах, але я вірю: Бог нам витре сльози. Це може статися будь-якого дня. Це може статися дуже несподівано для всіх. Тому кожна миттєвість нашого життя має бути наповнена вірою і упованням на Божу милість. І своїм високим призначенням Людини. Пам’ятаючи, що час минає – Вічність чекає…
Записала і підготувала
до друку Руслана Романюк
Фото з особистого
архіву владики
Венедикта Алексійчука.