Олег в Збройних Силах з червня 2022 року. Прийшов по мобілізації. Він старший лейтенант і чинний депутат Городоцької міської ради.
– Олеже, свого часу ви були наймолодшим сільським головою в країні. Як так вийшло?
– Ще з дитинства цікавився політичним процесом, а під час Помаранчевої революції придивився ближче до тієї «кухні» і збирав та вивчав агітки політичних партій. Спочатку я очолював Народний дім у себе в селі. Організовував різні заходи для односельців, зокрема для дітей. Брали участь в обласних конкурсах. Мені взагалі подобається робота з людьми. Коли був депутатом Городоцької районної ради, були місцеві вибори і я подав свою кандидатуру на сільського голову. З 413 голосів у своєму селі отримав 400. У мене в підпорядкуванні два села було: Дроздовичі і Галичани, це колишній Городоцький район, зараз Львівський.
– Наскільки то був складний виклик для вас як людини молодої?
– Та як сказати, складний. Я був готовий, бо вже міг користуватися попереднім досвідом. Ще коли був депутатом районної ради, познайомився з багатьма головами сільських рад, які мені надалі допомогли. Якщо виникали якісь питання, питав поради, консультувався. З професійною комунікацією проблем не було. Щоправда, багато чого доводилось вивчати самотужки, але мене то не лякало. Страшних для мене ситуацій не було, адже я розумів, як воно працює в принципі. Тому що я старався завжди брати участь в засіданнях сесій сільської ради, тож був в курсі подій. Знав, що, як і де відбувається.
– Що вдалося зробити за час каденції?
– В плані розвитку то був відчутний здвиг. Ми заклали бруківкою центральні дороги. Відкрили два садочки. Перекрили дах в школі в одному селі і зробили добудову Народного дому в другому селі. Встановили системи відеоспостереження і відеофіксації. Повністю перейшли на led-освітлення. Встановили декілька сучасних дитячих та спортивних майданчиків. Все розвивалося добре. Стало сучасніше.
– Що найбільше цікавить людей, чого хочуть від війта?
– Створення хороших і сучасних умов життя в селі – те, що найбільше цікавить людей. Взяти б дороги. Сьогодні добра дорога, а завтра вона вже погана. Щоб людям було комфортно, ми займалися насамперед доброустроєм населених пунктів. Зокрема, зробили парковки для машин, облаштовували території біля церков. На Різдво і Великдень встановлювали тематичні декорації, щоб люди мали відчуття свята і гарний настрій. Це дуже важливо, хоча до того ніхто такого не робив.
– А хто ви за освітою?
У мене досить цікаво склалося з освітою. У 2014 році закінчив відокремлений структурний підрозділ «Технічний коледж Національного університету «Львівська політехніка». Потім навчався уже безпосередньо в університеті «Львівська політехніка», а паралельно в Самбірському коледжі культури і мистецтв. А коли закінчив, мене було обрано на посаду сільського голови. Після року роботи головою села пішов навчатися в Брюховичі в Академію державного управління при Президентові України на публічне управління й адміністрування. Здобув ступінь магістра.
– З чого виникло таке поєднання інтересів: технічна спеціалізація і культура?
– Так, я вчився на технічній спеціальності, але ж водночас очолював Народний дім. Тому, по-перше, така освіта була зумовлена професійною необхідністю, а по-друге, в Самбірському коледжі культури і мистецтв я набув нових корисних знайомств у сфері. Ми й досі підтримуємо зв’язок з багатьма хорошими людьми. Скажемо так, що й саме навчання було і цікавим, і корисним.
– Як ви поєднали життя з армією?
– В університеті в мене була військова кафедра, де я отримав звання молодшого лейтенанта. Ні, поєднувати життя з армією спочатку не планував, хоча ще перед повномасштабним вторгненням активно займався багато волонтерством. Тож трохи був у темі. Ми забезпечували усім необхідним наших воїнів: сітки маскувальні, продукти, спорядження тощо.
– А потім була повістка?
– Так, але то вже півтора року минуло після моєї каденції. На той момент я працював у приватній організації. Отримавши повістку, прийшов на вимогу ТЦК. Все по-чесному, як і має бути. Це ще було престижно тоді: надворі стояв червень 2022-го. Мене направили на навчання в Київ на місяць у ВІТІ (Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут). Відтак після розподілу я потрапив у військову частину на посаду начальника відділення зв’язку.
– То ви зв’язківець?
– Був. Спочатку пройшов курси, потім виконував завдання із забезпечення зв’язку в підрозділах в районах виконання завдань, де зокрема вперше почув звуки шахедів і вибухів. З початку цього року мене перевели на посаду начальника служби інженерно-структурного забезпечення, яка займається облаштуванням зокрема і тимчасових місць розташування підрозділів, забезпеченням належних побутових умов, життєдіяльністю частини і підтримкою казармово-житлового фонду в належному стані. Забезпечення комплексу заходів планування на наступні роки. Фактично левова частка господарської роботи в частині тепер на мені.
Як відомо, на армію до війни не виділяли достатньо грошей, тож завдяки належному і бережливому ставленню воно все досі працює. На мені зараз і забезпечення підрозділів у місцях виконання завдань. Стараємось усім необхідним забезпечити: починаючи від меблів, ліжка, пічки, душові кабіни, буржуйки різні, бойлери, умивальники тощо. Одне слово, працюємо над створенням прийнятних побутових умов.
– Досвід очільника села якось допомагає на службі?
– Звичайно. Тому що там була господарка і тут є господарка. Але тут трохи по-іншому все, до того ж треба вчитись нового. Наприклад, є контроль за виконанням робіт чи моніторинг, тож я вже розбираюся в документах, які подають щодо капітального ремонту. Я вже знаю, де і на що звертати увагу.
– А в армії як вам, якщо порівняти з цивільним життям?
– Там була воля в тому значенні, що ти дієш на власний розсуд і робиш так, як хочеш сам. А тут є служба і ти собі менше належиш. І, звичайно, не можеш собі так легко спланувати, як у цивільному житті. Але попри все зараз, коли я тут, все одно мені з громади для потреб військової частини передали і квадрокоптер, і волонтери багато чого надають, і співпраця з народними депутатами є: передали інструменти, які ми можемо використовувати.
– Регулярно в Україні проводять опитування, всі хочуть знати, коли перемога. 
– Перемога буде, адже в нас нема іншого варіанту. Питання в тому, що ми розуміємо під перемогою. А друге питання в тому, хто хоче, щоб була перемога. Люди відчули, що можна розслабитись, що можна нічого не робити, бо нібито фронт там собі й так тримається. Тому кожен займається своїми справами, а менше допомагає війську. І в тому є велика біда. Якщо люди знову сконцентрують свої сили, як було на початку війни, то я думаю, що перемога буде набагато швидше. Я вірю в перемогу і роблю все від мене залежне для якнайшвидшого її настання.