Його знайшли в капусті. Так баба пояснила, коли запитав у неї, звідки він взявся в них із дідом. Коли тобі чотири роки і весь твій світ — то дід із бабою, дві кози, кіт, собака, по десятку курей, качок, гусей, чотири индика та велика сіра кролиця, спосіб твоєї появи на світ якось не особливо бентежить.
Проте, коли дід відніс кролицю до сусідів, забрав її через два дні, а невдовзі він на власні очі побачив як з-під її куцого хвоста вилазять кроленята, а дід пояснив їхню появу так: «Заніс до кроля Славкового, щоб погуляла — от і кроленята має тепер», він щось запідозрив.
І, коли дід із бабою зібралися їхати на храм до родини, а його хотіли залишити на діда Славка і бабу Зіну, сказавши: «Приглянуть за тобою, та й ти погуляєш з їхнім Іванком — гарний хлопчик, хоч і городський», він їм чесно зізнався, що боїться гуляти з ним, бо раптом і в нього з дупи потім кроленята повилазять.
Дід зареготав так, що аж шибки у вікнах задрижали, а баба лиш руками сплеснула.
Капусту, все ж, відвели до сусідів, Іванко й справді виявився чудовим шестирічним хлопчиком, він мав настільне лото, альбом, кольорові олівці і журнал «Барвінок».
Це Іванко розповів Капусті, що кроленята народжуються, козенята і котики теж. Як і люди, адже в людей є Дні народження.
Капуста не знав, що воно таке, тож Іванко пояснив йому, що це такий День, коли тебе всі вітають, дарують багато подарунків і цукерок. В цей день ти стаєш старшим на один рік і, якщо зробиш якусь шкоду, то тебе сварять і повчають так само, але додають: «Як ти міг так вчинити? Тобі вже цілих скількись років!»
Капусті ніколи подарунків не дарували, цукерки іноді привозила хрещена, а за шкоду дід без усяких повчань давав або потиличника, або ременем по дупі — залежно від розмірів шкоди.
Іванко знав багато чого з основ світобудови, але ніколи не бачив як із яєць вилупляться курчата. Капуста хотів йому це показати, проте в жодному яйці з того кошика в коморі, які вони розбили, курчат не було. А дід з ременем був. І, ховаючись від нього на городі за високими тичками із квасолею, він розповів Іванкові про те, що його дід із бабою знайшли в капусті, тому, напевне, і Дня народження в нього немає. Іванко сказав, що його мамі з татом приніс лелека і, взагалі, лелеки приносять усіх дітей.
Аж тоді у світобудові Капусти усі пазлики склалися, бо не повірити Іванкові він не міг, адже той старший, більший і городський, та ще й в нього є альбом з олівцями і журнал «Барвінок» — красивий і блискучий, з малюнками.
— А ти можеш дати мені його? Дід мене навчив букв, я вже можу прочитати слова з його газети.
— Звісно можу, але навіщо він тобі?
— Може там пишуть про того лелеку, що вкинув мене в капусту.
* * *
Іванко тоді погостював у діда Славка й баби Зіни кілька днів та й повернувся до міста. Але залишив Капусті журнал, а, коли приїхав перед Новим роком, привіз йому цілу підшивку «Малятка» за якийсь давно минулий рік і дуже здивувався, що в Капусти немає ялинки, а він хотів зробити йому справжнього новорічного подарунка.
Капуста ж іще більше здивувався: навіщо нести до хати ялинку з лісу й прикрашати її, а потім вики-
дати. Проте хлопчикам дуже прагнулося свята, тому вони, за відсутністю ялинки поблизу, пообламували гілки з туї, поприбивали їх цвяхами до ручки березового віника, поставили це диво серед кімнати й прикрасили бабиними коралями та ще смужками тюлі й тонкими церковними свічками з пакунка, який баба тримала в шафі на випадок похорону.
Коли запалили свічки, новорічна інсталяція (зі слів Іванка) була й справді схожа на новорічну ялинку. І, навіть, налиплі до березового гілля козячі бібки й курячий послід, анітрохи не псували її краси й святковості.
Шкода, що баба не зрозуміла сенсу їхнього творіння. Вона, щойно побачила, вхопила верету з ла-
ви, накрила нею «ялинку» і миттю винесла її з хати. А, коли повернулася біла, як стіна й тримаючись за серце, не мала вже сил насварити Капусту.
— От нечисть шолудива! Погань ти нагуляна! Ледь хату не спалив, — тільки й прошипіла.
А дід, налякавшись баби, яка лежала на ліжку й важко дихала, закотивши очі під повіки, так розхвилювався, що не мав часу ні потиличника влупити, ні бити його ременем.
Тим більше, що фельдшерка так розхвалювала «такого чемного хлопчика, який в чотири роки сам читає», а її балбеса в одинадцять за книжку не заженеш, що аж бабі серце відпустило швидко, лиш махнула рукою:
— Хто його знає, що із нього виросте? Літом сто двадцять яєць перетовк — шукав у них ціпляток, тепер ось зі сраної мітли зробив ялинку і мало хату не спалив. От де він того набрався, га? В журналах такого не пишуть точно.
— Хай він читає побільше, — порадила фельдшерка, — бо ви правильно все самі розумієте: хтозна, що із нього вирости може, зважаючи на його походження.
Вночі відчуття провини й страх від того, що дійсно могла загорітися хата не давали Капусті спати. І баба не спала, крутилася й постогнувала на ліжку. Він прийшов до неї, заліз під ковдру і обвив її рукою свої плечі. Капуста бачив такий малюнок в «Маляткові», а під ним ще віршик був — «Колискова».
Баба від несподіванки спершу затерпла й перестала дихати.
— Я люблю тебе, бабо, — прошепотів Капуста. — І діда люблю. Правдаправда: дуже люблю. Бабо, я більше ніколи не робитиму ялинку з віника. І ми не хотіли хату спалити, ми хотіли Нового року, а я ще й подарунка під ялинку. Так Дід Мороз робить, а мені Іванко журнали подарував.
Баба раптово розм’якла, схлипнула і притиснула Капусту до себе. А потім поцілувала й пригорнула ще міцніше.
— Спи, Тимчику. Спи, моя дитино.
Баба плакала. Він це зрозумів, навіть не тоді, коли відчув мокре в себе біля скроні — баба ж була жінкою високою та доволі огрядною, а в очах Капусти просто дуже великою. Вона часто засапувалась і зітхала, важко переводячи подих, на чолі й попід очима в баби тоді проступали дрібні краплі поту. Відчув він, що баба плаче значно пізніше, коли те мокре затекло йому до рота гіркувато-солоною цівкою.
Спершу Капусті захотілося просто піти від неї, але щось втримало, щось заважало навіть просто поворухнутись і він лежав, втикався потилицею у згин бабиного ліктя й мовчки пропускав струмок її сліз своєю щокою. А потім, коли той струмок вичах, тихенько запитав:
— Бабо, а коли мій День народження?
— Гмм… Та осьдечки ж скоро, на Старий Новий рік. Хрещена приїде, гостинців привезе.
Капуста довго думав, а тоді вирішив уточнити:
— Бабо, а як же ви з дідом знайшли мене в капусті, коли надворі зима була? Чи то було в погребі, у квашеній капусті?
Навпроти, на ліжку біля грубки зареготав дід:
— Ні, малий, ми тебе на городі знайшли! Того року в нас урожай капусти був великим, тож я не всю вибрав, полишалось на городі трохи дрібної та стрипариння пустоцвітне.
— Та спіть уже харцизяки! — пробурмотіла баба, й собі підсміюючись.
— Тепер мені все зрозуміло, — серйозно сказав Капуста. — Лелека, який ніс мене, замерз і тому я впав у ваш город. Шкода тої пташки. І чого він взимку полетів до вас?
— Та не було ніякого лелеки, — сказав дід.
— А звідки я взявся в капусті?
— Народився, як всі люди.
Тут Капуста пригадав кролицю, яка народжувала і йому стало не по собі. Він отак прямо й запитав: невже він теж виліз, як оті кроленята з дупи?
Дідо знову засміявся, баба зітхнула, але Капусту так розбентежили його внутрішні питання, а тут ще баба, раптом, добра така і дід не лається, що він вирішив прояснити все до кінця:
— Бабо, а я одягнутим був?
— Так, Тимошику, ти народився у сорочці.
* * *
В першому класі він довідався, що він — Капустянський Тимофій Васильович і в нього є найсправжнісіньке Свідоцтво про народження. І, що Капустянський — це в нього від діда, і Васильович він теж по дідові. А Капустянська Ніна Василівна — то баба. Але їхні імена по-батькові — від різних Василів.
Він дивився на те своє Свідоцтво, яке баба називала метрикою, і воно йому подобалося. Єдине, що бентежило: баба з дідом там були вписані в графах «Батько» і «Мати».
— То не твого ще розуму діло, — сказала баба.
— А, може, варто сказати? — задумався дід.
— Май розум! — відповіла, — ще встигне дізнатися.
Він дізнався на якійсь із перерв, коли вже повчився в школі рівно стільки, щоб усі Сергійки, Тарасики, Сашки перестали говорити йому про його несучасне ім’я й він перестав ображатися на прізвисько Капуста.
Тоді однокласник штовхнув його і він до крові розбив лоба об кутик шкільної парти. Медсестра покликала фельдшерку, бо сама не справлялась зупинити кров і викликала швидку, але поїхати з ним до районної лікарні не могла, бо в обід їй потрібно корову доїти, а не займатися байстрюком Нінчиної наркоманки-тюремщиці. Тож, поки Капуста лежав на кушетці в медпункті й дивився як через жмут вати з марлею капає на зелену кахельну підлогу його кров, так само по краплі він ловив інформацію про своє справжнє походження.
«Швидка» добиралася до Калинівки довго, розмова медсестри з фельдшеркою тривала й тривала, а Капуста лежав, слухав та дивився на калюжку крові. В якийсь момент вона здалася йому некрасивою, Капуста підвівся і почав ходити кімнатою. Тепер кров капала то тут, то там і це було набагато красивіше, бо кожна крапля нагадувала хлопчикові квітку маку на зеленому полі.
Коли «швидка» приїхала, він знав уже достатньо, щоби ніколи більше не запитувати діда з бабою про реальну історію свого народження.
— Все вірно написано у метриці, — сказав сам собі. — Все повністю вірно, вони — мої батько і мати.
Коли через багато років його син запитав: звідки він взявся, Капуста, не задумуючись сказав:
— У капусті знайшли.
І розповів синові про те, що жили собі дід і баба і був у них хлопчик…
* * *
Діда з бабою давно вже немає на світі. А село їхнє, Калинівка — ось воно, отам за пагорбом. Чотири десятки хат, колись було більше сотні, колишній сільмаг — тепер крамниця «Едельвейс», колишній клуб — тепер церква, колишня школа — зараз пустка без вікон і дверей. Все, що лишилося з минулого — пошта і оцей довгий пагорб від колишньої ферми до лісу і потім видолинком до сусіднього села. А за ним іще далі й далі.
Ну, звісно — це не зовсім пагорб, це фортифіка
ція, що стояла тут на всіх вітрах історії у забутті та в очікуванні своєї затребуваності. І ось: час настав. Це Змієві вали. А за ними — ворог.
— Ну, що: всрались, кляті кацапи? Як вам тисячолітній хребет нашого Котигорошка? Не гнеться? До сраки ваш досвід переходу вашого сран*го Суворова через Альпи! Викусіть! Наші предки знали, що ви, су*и, тут намалюєтесь. І готувалися. На совість насипали вали, щоб ми із них валили і насипали вам.
— Капусто, що ти там бубониш? — питає Дорош.
— Мантру читаю.
— Яку ще мантру? Вони на прорив іти готуються!
— В сраці їм прорве, комбате. Та ще й голови повідриває.
— Думаєш?
— Знаю. Якого вони взагалі сюди поперли? Танками на Змієві! Ту**ні якісь. Тут німецькі не пройшли влітку, а ці по весняній слизоті пруться.
— Ти копай, Капусто, і не вимахуйся! Нам дві точки ще облаштувати треба.
А він що? Він копає. Держак лопати, тиждень тому ще пахнув деревом і був шерехуватим на дотик, сьогодні вже наполірований до блиску. І мозолі на долонях вже не турбують, також відшліфувались і блищать. І сам Капуста теж тепер відшліфований, як мозоль та держак лопати: ні болю, ні страху, ні емоцій.
Неправда. Є одна затаєна від побратимів бентега. Для них Калинівка — просто черговий пункт на лінії оборони. В якому, чорт би їх забрав, залишились мирні, курва, мешканці! Через яких потрібно звертати увагу, де облаштовувати позиції, куди можна стріляти, а куди — ні, враховувати, що ці спадкові гречкосії, ця клята сіль землі має набирати воду, доглядати худобу, зрештою, банально вилізти на трохи зі своїх льохів і подихати свіжим повітрям. Хоча, яке воно там свіже? Після кожного обстрілу вітер носить запахи диму, пороху, розбитої цегли, розплавленого металу, розтерзаної землі.
Останній, напевно, найбільше непокоїть селян. Учора ще зовсім не старий чоловік побачив вирву біля зруйнованої хати, впав навколішки й почав руками загортати її. Дивний: на хату лиш позирнув краєм ока, а вирву від ракети — голіруч!
Але не той чоловік хвилює Капусту. Він, коли відсапується й палить цигарку, дивиться трохи далі за село. Там теж пагорб, але він окремо від валів. Колись, баба казала, там стояла церква, тепер тільки цвинтар і на ньому по центру — хрест великий і навколо нього туї посаджені. Здалеку здається, що хрест не вкопаний у землю, а висить над нею, вітер повіє — і хрест полетить кудись далі на своїх кучерявій зеленій хмарині.
Того хреста витесав його дід у перший рік, щойно стало можна в СССР знову відкрито вірити в Бога. Це було задовго до народження Капусти, вже й у селі про те забули, але сам дід ставився до цього, як до найважливішої справи у своєму житті, ніби той хрест на цвинтарі був його індульгенцією до Царства Небесного. Варто було виникнути якомусь конфліктові, як дід, наполягаючи на своїй правоті, говорив:
— Нагадаю вам, що це я хреста на гробках поставив!
Капуста був особисто не релігійним, лише в плані війни з росією завжди числив себе прихильником українських церков. Але зараз він ревно молився, щоб жоден снаряд не влучив у сільський цвинтар як це сталося в селі поряд.
Мабуть, зараз це був його єдиний страх: Капуста боявся побачити перериті стрільнами могили й людські кістки, вперемішку розкидані біля них. Він допускав, що таке й справді, з імовірністю 99 і 9 періоді відсотків станеться, а тому боявся, щоб кості діда й баби не змішалися з прахом із чужих могил. Він не хотів плутати їх з іншими, настільки баба й дід були для нього рідними й особливими.
* * *
Уночі їх накрили артою. Але всі вони, окрім чатових, вже були в укритті, хоч і спішно, але досить надійно збудованому. Земля над ними двиготіла й хиталася, сипалася крізь перекриття й осідала в прогинах міцного поліетилену. Хімічний ліхтарик пробивав темряву зеленкуватим оком, в його світлі всі вони, озброєні бородаті чоловіки з чорними від суміші землі та зброярського мастила руками, були схожими на героїв блокбастера.
Крили з великого калібру, снаряди розривалися неподалік. Бійці перемовлялися між собою жестами й мімікою, оскільки слова перекривалися вибухами, а, коли бахкало зовсім поряд, то хлопцям закладало вуха.
Дивно, але Капуста спершу подумав не про те, як там чатові, а про Калинівку — як там люди? Як той чоловік, що руками вирву загрібав, як та жінка, що несла до церкви квіти, замотані в газету? А хлопчисько, що ковзався по замерзлій калюжі? Чий він, чому не вивезли малого? Чим думали?
Сам Капуста почувався в безпеці. Між їхніми позиціями і російськими були Змієві вали, котрі, як показали попередні бої, не так і просто здолати. Між українською піхотою й російськими ударними групами було трохи оперативного простору у вигляді, розмерзлих від потепління полів. І ще була… Калинівка.
Капусті захотілося раптом покинути укріплений бліндаж і, знайомими з дитинства, перелісками та поярками бігти до села. Хоч би того малого хлопчиська витягти й доправити в безпечне місце.
«На велику землю» — подумалося і сам посміхнувся власній думці. Він, як агроном за професією, чудово розумів, що земля — це вся, що є в України. І вона не просто велика, вона — велична. Своїми чорноземами, садами плодоносними й нивами хлібними. Але…Зневажена, знецінена, збанкручена провладними ділками. Оці чорноземи, зраджені на користь підземних копалин, саме вони і є великою землею. Зі шкільної лави вчать називати ті копалини корисними, насправді ж газ, вугілля. руда, метали, що там ще є в надрах — лише складові технічного прогресу й легкі гроші для бізнесу. А важка праця селянина…
Гупнуло так, що бліндаж здригнувся і плити в перекритті завібрували. Цей вибух розірвав думки Капусти навпіл. Знову перед очима постав хлопчисько на сільській вулиці у дзеркальці криги замерлої калюжі.
— Я миттю! — кинув через плече і, поки побратими не оговталися, вистрибнув назовні, приземлився на руки й живіт, перегрупувався на лікті й поповз у напрямку села. Може, ротний, чи хтось іще щось і кричали вслід, Капусті було не до того.
З якоюсь нелюдською легкістю та незбагненною швидкістю перемахнув Змієві вали, зупинився біля переліску, щоб зорієнтуватися й побіг далі короткими блискавичними перебіжками.
Проте, вже на краю села, віддихуючись, притулився до старезної груші, провів рукою по шорсткій корі, мовби передаючи дереву свою напругу. Вдивлявся в темряву й намагався зорієнтуватися куди бігти далі.
Ворожа артилерія стихла, лише поодинокі мінометні стрільна хаотично лягали по людських городах і вибухали фонтанами мерзлого ґрунту.
Капуста намагався точно згадати, де саме він бачив того малого. Здається отам, зліва, де хата дядька Миколи. Усміхнувся, пригадавши. Дядько тримав коней, орав ними людські городи. Багато хто тоді тримав їх у селі, але дядько Микола мав ще й свою кузню, в якій не лише підкови та збрую кував, а й колеса. Всі вже давно «перевзули» свої вози в шини з «Жигулів» та «Запорожців», лише до зими просили дядька злагодити полози в санях, а дядько ні. Він принципово чіпляв до возів, склепані з металевих линв, скрипучі чорні колеса, які озивалися дзенькотом на кожному камінчику та кожній вибоїні. Коли дядько Микола їхав селом, відлуння копит, коліс, а ще плуга та борони на возі було чутно далеко.
Швидкою тінню наблизився до хати. Тихо. Шибки у вікнах вибиті, але на дверях висить важка колодка.
«Теж, мабуть, дядько робив», — подумав Капуста.
Він окинув поглядом двір, зрозумів, що тут давно вже ніхто не живе й, роззирнувшись, рушив далі, обстежуючи ще кілька дворів. Усі вони були необжиті, від кожної хати віяло пусткою і приреченістю, майже скрізь були вибиті вікна, деякі геть перекосилися не стільки від старості, як через відсутність людей.
Дім. Його, рідний дім. Коли померла баба, шукав покупця, але так і не знайшов. Навідувався двічі на рік, прибирав на цвинтарі, прибирав у хаті, розпалював грубку, слухав гуготіння вогню, розмовляв із ним. Чи з хатою. Іноді вогонь говорив до нього голосами діда і баби. А торік, на осінню батьківську суботу, вогонь довго не розгорявся, хоч і дрова були сухі, і трісками розпалював. А, коли розгорівся, то жухнув із такою силою і так гучно палахкотів, наче, окрім дров був ще якийсь каталізатор.
Тапер Капуста розуміє: вогонь попереджував його про війну.
Обережно ступив на майже непомітну стежку, підійшов до хати. Вікна з боку городу зяяли вибитими шибками. Майже поряд, на місці яблуні-семеренки, чорніла навіть у темряві глибока вирва.
— Сто п’ятдесятий, — констатував сам собі.
Підійшовши ближче, здивувався: вибиті шибки були затулені чимось ізсередини. Насторожився, безшумно, намагаючись не наступити на розтрощене скло, підійшов до дверей. Колодка, на яку замикав хату на додачу до звичайного замка, була зірвана разом із завісами, замок виламаний, самі двері були нещільно прикриті. Прислухався. Тихо. Обвів поглядом подвір’я, помітив, що двері до повітки відчинені навстіж. Подумав про мародерів, гірко всміхнувся про себе: що тут грабувати?
Перш ніж увійти, притулився плечем до одвірка й спробував через вузьку щілину зазирнути всередину хати. Звідти війнуло на Капусту теплим духом.
А потім двері прочинились і з них визирнув хлопчик, з голови до ніг закутаний у зелене вовняне
покривало. Той самий, що заради нього Капуста й затіяв цей похід.
— У нас нет водки! — чітко вимовив малий. — І кушать тоже. Разве что вот, — він вказав рукою в куток, — капуста.
Капуста на мить отетерів і не одразу знайшовся що відповісти.
— Я за тобою прийшов, — мовив ошелешено.
Малий побілів просто на очах і замотав головою:
— Не нада! Пожалуйта, дядя солдат! — благав крізь сльози, втискався у нічну темряву, тремтів і ще більше кутався в покривало. — Уходите, идите дальше, там через два дома люди живут, они девочку прячут.
Тепер уже хитав головою Капуста.
— Ні! Заспокойся, малий — я український солдат.
Від цих його слів хлопчика, наче прорвало:
— Мама! Мама! — метнувся він до хати.
Перечепився через капустяні головки й полетів сторчголовою в темряву сіней, перевертаючи відра.
— Мама, нас укры убивать пришли! Мама!!!!
Хлопчик підхопився й знову наткнувся ногою на капустину. Й знову мало не впав, та все ж втримався й мерщій чкурнув із сіней до кімнати.
— Не убивайте! Пожалуйста, не убивайте!
Розгубившись та нічого не розуміючи, Капуста зайшов до хати услід за ним. Навіщось торкнув рукою грубку — тепла, промацав поглядом темряву, вдихнув знайомий запах оселі — його рідного дому, де пройшла половина життя. Ще торік восени, коли сам затримався тут на два дні й також пропалював у хаті, рятуючись від глевкого осіннього міжсезоння, в домі, попри те, що тут давно ніхто не мешкав, пахло тим, що прийнято називати запахом дому.
Зараз у повітрі відчувалося щось таке, чого Капуста не пам’ятав раніше. В нагрітому грубкою повітрі висів важкий сопух.
А хлопчик термосив за руку когось, хто спав важким сном на бабиному ліжку:
— Мама!!! Ма-а-ама!!!
Він увімкнув ліхтарика на шоломі, присвітивши підійшов ближче. На ліжку напівсиділа жінка, хитаючись, тримаючись однією рукою за бильце, другою відмахувалася від хлопчика:
— Уйди, б**! Чьо тебе? Там на столе…
Побачивши Капусту, жінка втупилася в нього осклілим поглядом:
— Чьо? Чьо нада?
— Мама, это укр! Бежим, мама!
Щось раптово збентежило Капусту. Він ще сам собі не міг пояснити цього, але було в цій п’яній жінці щось невимовно знайоме. Вдивлявся в риси її обличчя, переводив погляд на хлопчика, водив очима по хаті, мовби питаючи в рідних стін пояснення своїй тривозі.
— Мы никуда больше не бежим! Слыш, Ваня? Ни-ку-да! Мы — дома! У меня бумаги есть, слыш,
солдат? Мой дом это! Имею право!
Йому доводилося бачити п’яних жінок. І горе-матерів теж. Завжди стискалося серце, коли бачив подібне. Стискалося. Але ніколи не калатало, мов навіжене, ніколи не було такого, щоб воно пробиралося поміж ребрами назовні і стукало, стукало, стукало…
— Смотри! — жінка, хитаючись, підійшла до лави, зачерпнула кухлем води з відра і спрагло випила її, гучно булькаючи горлом на кожен ковток, а тоді ткнула пальцем на стіну, — видишь там лица?
Капуста не подивився туди. На нього раптом блискавично зійшло розуміння, хто перед ним. Вона могла не вказувати на світлини діда й баби в рамках нижче ікон. Вона сама була, наче жива бабина фотокопія. Лише трохи спотворена — колами навколо очей та мішками під ними, нездоровим кольором обличчя, відсутністю зубів. А так: ті ж риси, ті ж темні очі й брови врозліт, ніс із горбинкою, родимка під нижньою губою. Той же тембр голосу.
Він присів на лаву, витер, рукавом раптово спітніле чоло, струснув головою, наче проганяючи набридливі думки. А потім…
Поставив автомата на підлогу й обхопив голову руками.
Хтозна, скільки так минуло часу.
Із заціпеніння його вивів вибух, що пролунав зовсім поряд. За мить ще один і ще, і ще.
— Ходімо! Швидше! — сказав Капуста.
— Ти не понимаешь! Я дома! — заперечила жінка.
Він пронизав її гострим поглядом, наче пришпилив до стіни:
— Я теж!
— У меня есть документи!
— А життя майже немає. Рятуй дитину! Чуєш мене?
Вона не чула. Вона якось несподівано протверезіла, витріщилася на Капусту шаленими очима, побуряковіла й швидко зблідла:
— Но… Так не бывает…
— Буває!
Він зрозумів її одразу, слова були зайвими — впізнала. Віпізнала, вирівняла спину, посміхнулася беззубим ротом:
— Капец!
Знадвору гримнуло так, що зі стелі посипалася глина.
— Зараз буде, — кивнув він. — Пішли!
— Не-е! Я никуда не пойду! Я дома! Мы из Волновахи пришли. Почти пешком. Денег нет… А ты так на Севу похож — на отца… Я так любила его. Дура была, молодая, доверчивая…Я расскажу тебе.
— Я все знаю, — сказав Капуста. — А твоя мотивація вчинків мені нецікава.
— Моти… чего? — не зрозуміла вона. — Говори порусски! Ти же русский! Или: не говори, сядь и слушай!
Знову загримало, загупало за вікном, задрижали стіни. Озвалася автоматна тріскотня. Інстинкт підказував Капусті бігти вже і негайно.
Він вимкнув ліхтарика, адаптував зір до темряви й побіг. Вхопивши на ходу хлопчика.
Малий не пручався, тож Капуста мав можливість роззирнутися. Краєм ока він побачив, як на обрії від стіни лісу відділяється багато чорних крапок, що наближаються до Калинівки.
* * *
Він встиг. Він зумів дістатися до своїх. Хлопчик
мовчки крокував, біг, петляв поміж деревами й чагарниками за Капустою, не відстаючи ні на крок і не ставлячи жодних питань. Лише перед самими Змієвими валами, пересиджуючи артобстріл у глибокій ямі, викопаній «чорними» археологами, дрижачи від холоду, хоч як Капуста намагався зігріти його, розщіпнувши бушлата і обгортаючи малого його полами, запитав:
— А как тебя зовут?
— Капуста, — не задумуючись відповів.
— Так не бывает, — серйозно сказав хлопчик. — Вот я, например — Ваня. Людей всегда зовут по-человечески, а не Капустой.
— Буває, Іванку, — обійняв його, зітхнувши.
Уже в бліндажі, коли ротний і комбат перематюкались, взводний розказав йому, куди вставляється ствол міномета за самовільне покидання позицій, а нагодований малий заснув у спальнику, Капуста дивився на його замурзане обличчя й, чомусь, посміхався.
— Чому ж його раніше не вивезли? — запитав Бугай.
— Його тільки ввезли, — сумно посміхнувся.
— Звідки?
— З Волновахи. Мати… — він раптом затнувся на цьому слові, — мати дісталася з ним сюди нещодавно.
— Якась дивна мати… Далі треба було йти, тікати. Тут же прорив починається, москалі все зрівняють із землею. А звідки ти знав, що він у селі?
— Бачив як катається на ковзанках посеред дороги на вулиці.
— На яких ковзанках? — не зрозумів побратим.
— Калюжі замерзлі — то і є сільські ковзанки.
— А де ти його знайшов? Уночі та ще й під обстрілами?
— В капусті, — усміхнувся він. — Не повіриш, друже Бугай, але знайшов я його в капусті.
— Та ну? Гониш!
Капуста щиро подивився йому в очі:
— Правду кажу тобі: дітей цієї матері знаходять саме в капусті…