Вони були різними. І талантами теж були різні. Дехто став відомий збірками, дехто – лише окремими публікаціями. Декому належало буквально кілька віршів, та й то авторство з’ясовано порівняно нещодавно. У декого рукописи давно зникли. І дивом знайшлося кілька текстів!
Усі ці поети… ні, не всі вважали себе поетами. Але вони жили за Тараса Шевченка. І хтось його наслідував, хтось мав власний голос. Проте об’єднує цих людей те, що вони – різної освіти і статусу – шанували Кобзаря. Сучасними словами, він сформував їхню українську ідентичність.
Спробуймо поглянути на ці імена.
Наприклад, київський чиновник Микола Шигарин. Киянин, він народився 1830 р. Є версія, що він узагалі був паяльщиком і служив у підприємця Калістратова. Але які є ще факти з життя? Скільки років прожив? Ми можемо більше дізнатися про його роботу, ніж про творчість. Імовірно, що поезії, хоч і надруковані, були для письменника хобі. Про цього автора пишуть: «…людина зовсім малописьменна, писати може лише олівцем, правил віршування зовсім не знає». Проте, незважаючи на наслідування фольклорної основи (і власне Шевченкових творів), цей поет не є нездарним або малописьменним. У цьому можна переконатися, прочитавши ці твори.
Зокрема, у циклі «До Шевченка» він писав: «Твої думи, милий брате, / Рівняю з вербою, / Що то собі тихо плаче, / Стоя над водою» (1860–1880). І фінал: «Копу снопків докладаю / В Тарасову скирту, / На дожинки до віночка / Ні рути, ні мирту / Не достає. Що ж робити! / Така моя доля – / Світ широкий, земля кругом, / Та немає поля».
Або творчий колега Тараса Шевченка – Олександр Навроцький (1823– 1892). Про нього можна сказати словами його ж вірша: «Не втихомирилась душа».
Цей поет дуже любив читати і захоплювався історією. Про його життя можна писати роман, знімати серіал чи бойовик, трилер… Що ми знаємо? Народився в Полтавській губернії, умер у Дагестані. За свою діяльність пережив ув’язнення та висилку, жив у різних містах. Він був членом Кирило-Мефодіївського братства (або товариства). Тобто знав Кобзаря. Народився у сім’ї безмаєтних дворян. Освіта – Перша полтавська чоловіча гімназія, а потім – філософський факультет університету, який сьогодні називається Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Був створений для науки, перекладу, поезії. Але його життя – це постійні допити, звинувачення та інші випробування. Проти нього знайшли стільки доказів причетності до Кирило-Мефодіївського братства, що Навроцького сприймали ледве не як першого ворога.
А що сказати про нього як про інтелектуала? Узагалі – як про культурну постать? Про своє здобування освіти поет писав так: «З ранньої юності я надзвичайно любив читати. Але легке читання не дає ще знань, – я прийнявся за читання серйозне, філософсько-історичне… став відвідувати студентські зібрання – і тут відкрився переді мною новий, чарівний світ, повний життя і всього, що тільки властиве запальній, чудовій молодості. Ці сходини, краще будь-яких книжок, розвинули в мені всі інстинкти добра… Познайомившись зі світом ідей…, я не міг їх поставити поза життя; потроху порушувалися політичні питання, обставини допомогли їх розвитку…».
А що сказати про творчість? Навроцький був поетом, а ще схилявся до драматургії. Наприклад, драматично обробив Шевченкову поему «Сотник». Вочевидь, для того, щоб поставити на сцені. Доля українського театру була непростою (про це я вже писала), і про неї дбали як сам Кобзар, так і його однодумці.
Написав Олександр Навроцький багато. Проте левова частка його текстів досі не оприлюднена. На щастя, збереглися бодай якісь рукописи. Але коли ми побачимо їх опублікованими?
Принаймні, дещо можна прочитати. Це вірш «На смерть Шевченка» (1861), де відчуваються Кобзареві інтонації. Де є слова: «Душа чиста, праведная, / Як свічка, згоріла!» Цей вірш досить довгий і навіть нагадує поему. А кінцівка така: «Літай, орле, й з того світу, / Літай поміж нами, / І віщуй нам живе слово / Й мертвими устами, / Віщуй дітям слово правди, / Щоб не забували / І любовію святою / Весь світ обгортали!» Або, наприклад, вірш «Доля» (1860), який починається так: «Поле моє, поле, / Неоране поле! / Доле моя, доле, / Непроглядна доле!» А кінцівка перегукується з Шевченковими словами. У Кобзаря – «Минають дні, минають ночі…», з рефреном про долю: «Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!»: В О. Навроцького ліричний герой хоче «долю виглядати», і далі: «Чи вигляну-вижду, / Чи вже не діждуся, / А шукати злої / Сам не підіймуся».
Відомо також, що цей діяч був видатним перекладачем на українську мову. Він знав щонайменше десяток мов, зокрема перекладав із санскриту. Знав англійську – коли інші ще не володіли нею або не володіли вільно. А ще був найкращим на свій час українським перекладачем Адама Міцкевича (так писав Іван Франко). А ще перу Навроцького належать обробки не лише Гомерового епосу («Іліада» і «Одіссея» як обов’язкова класика), а й інші епічні твори – наприклад, поема Шота Руставелі «Одягнений у барсове хутро». Саме так у грузинському оригіналі називається цей шедевр (про що стверджують самі носії цієї мови та культури). Як відомо, насправді там фігурує не витязь, а юнак, незнайомець, і вбраний він не в тигрову шкуру (оскільки на Кавказі немає і не було тигрів), а в барсову. Барс – один із грузинських символів. А також Навроцький перекладав із Біблії, «Пісню про Нібелунґів» (германський епос, який сьогодні – класика, проте був період, коли цю поему вперше відкрили), Оссіана – можливо, за містифікацією шотландця Джеймса Макферсона… А також – безліч сучасних йому романтиків, зокрема німецьких. Є версія, що саме він уперше українською переклав Гайнріха Гайне, такого популярного потім. Наприклад, «Знову поле зеленіє» з підзаголовком: «Із пісень Гейне»: «Знову поле зеленіє, / Стало густо в гаї, / Вітерець тихенький з його / Теплом повіває. / Сонце світить, сонце гріє, / Весело сміється… / Прийшла, весно! І з тобою / Серце знову б’ється! / І твій голос, соловейку, / Рознісся по гаю…. / Чого ж пісню свою щиру / Ти сумно співаєш? / То тихесенько ти плачеш, / То гірко ридаєш… / Знаю, знаю: у тій пісні / Серце виливаєш». Цей переспів було здійснено в 1859 р.
Не оминав і слов’ян – від Міцкевича до сербських епічних пісень. Перекладацька спадщина Навроцького дуже багата. А що сказати про його стиль і прийоми? Відомо, що Гомера він перекладав не гекзаметром, а на український народний лад. Тоді була така тенденція.
Або Георгій (Юрій) Андрузький (1827– після 1864 – точного року не знайдено), також причетний до Кирило-Мефодіївського братства. Про цього діяча я вже писала. Він був не лише поетом, а й мислителем. І, як і Навроцький, полтавчанином. Походив із багатодітної родини (усього було десятеро дітей). Після Київської гімназії навчався в Київському університеті. Отже, alma mater у цих поетів спільна. А далі доля Андрузького – це низка допитів, загроз йому…
У нього є багато цікавих текстів (і проекти конституції, і про граматику, і про християнство…), але зосереджуся на поезії. Під час обшуків і допитів було вилучено його твори – і сьогодні відомі зошити цих віршів. Наприклад, поезія «Серце рветься на Вкраїну…», написана в народно-пісенному дусі: «Серце рветься на Вкраїну – / Думка ж не велить. / Любо кого полюбити, / Гидко – розлюбить. // Що весело подумати, / Як ріднії ждуть, / Поділяться доленькою, / Слізоньки утруть. // Невесело ж мені буде, / Як усі з рідні / Одвернуться, посміються / На ласки мої. // Лучче ж мені на чужині / Вік свій коротать, / Ніж на святій Україні / Нелюбим блукать. // Серце рветься, та боїться / Надію згубить. / Без надії ж на світі / Нічого і жить. // Чорні хмари за хмарами / По небу пливуть, / Похилилась головонька, / Слізоньки течуть. // То молишся, то плачеш. / Боже пресвятий, / Ти всю правду з неба бачиш, /За сльози прости».
Або його вірш, адресований Тарасові Шевченкові: «Скажи мені, батьку, /
Що діється з нами – / Як на тебе глянем, / Мов не тії станем: / Ясними очами / Дивимось і серцю / Віриться в судьбину: / І нам дасться доля, / Колись слава, воля / Навіда Вкраїну! // Ми повеселіли; / Ти ж усе марнієш. / Ти хочеш сміятись, / Та ба! ти не вмієш / Біду забувати! / І нам важко бачить, / Як гине Вкраїна, / А її дитина / Скрізь шука поради, / По світу блукає, / Господа благає, / Бо є милість Божа,Є на білім світі! / Є у України / Добрі, любі діти! // Ми може між ними /
Найгірші, хто знає; / А все ж таки край свій / Погиблий кохаєм! /А все ж тобі раді, / Дивися: ми плачем / І просим поради! / Скажи, чи побачим / Щастя на Вкраїні? / А чи сумувати, / Свій вік проклинати, / Поки не загинем? // Чи за край свободний / Втрапиться молитись? / Чи може по ньому / Вічно нам журитись? / Не знаєш, сердего, / Що нам і казати! / Ти би сам про теє / Хотів нас питати!»
Є й любовна лірика – наприклад, такий вірш, стилізований під пісню, від імені дівчини: «Се той образочок, що милий носив. / Се той перстеночок, що він сам надів. / Я до образочка Богові молюся, / Я на перстеночок по весь день дивлюся. // По весь день дивлюся, слізоньки, коханий, втираю / Про тебе думаю, гадаю / О де ж ті дні, милий, що щастя сулили, / Де ж те серце ділось, що для мене билось? // На що ж я кохала, і на що я жила, / Коли все забрала темная могила. / Коли тільки й щастя – плакать, споминать, / Тільки і молитви, що смерті прохати. // Не для мене яснее сонечко зійде, / Що було – не вернеш, миленький не прийде. / Пливи ж, річко, в море, бистра та широка, / Візьми ж мене, Боже, бо я одинока. // Я зуміла жити, уміла кохати, / Нехай же зумію перед тебе стати».
Метафорично поет – це співець. В Андрузького є такий вірш: «Є в мене сопілка, / Та грати не вмію, / Навчіть мене, люде, / Тугу розважати, / Слізки виливати, / Серцю легше буде. / До губ прикладаю, / Сама ж починає / Пісеньку високу. / Згадав я про волю, / Козацькую долю, / Дніпр-річку широку. / Невесело слухать, / Як сопілка грає, / Нібито стогне, плаче, / Душу роздирає. / Не хочу ж я грати, / Не хочу співати, / Лучче, лучче мовчки / Бідному згинати».
Отже, ці поети – різні. Дехто зблиснув променем, дехто більше відомий, але в більшості вірші лишились у рукописах або дуже мало виданими. Завдяки читанню цих авторів і знанню історії ми можемо більше дізнаватися про Кобзареву постать, яка їх об’єднала. І, звичайно, хочеться систематичніше та більше знати про цих поетів, бачити їхні твори у виданнях.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).