Про українську літературу неодноразово відгукувались як про таку, що наочно змальовує пейзажі. Поезія, звісно, тут не виняток. А оскільки триває літня пора, то цікаво погортати класику і перечитати – або прочитати вперше, – як описували літо.
Це не завжди лише пейзажна лірика. Це й філософська, і патріотична, і любовна. Наприклад, ранній сонет Івана Франка (1856–1916), написаний у 1875 р., зі збірки «З вершин і низин»: «Жіноче серце! Чи ти лід студений, / Чи запашний, чудовий цвіт весни? / Чи світло місяця? Огонь страшенний, / Що нищить все? Чи ти, як тихі сни // Невинності? Чи як той стяг воєнний, / Що до побіди кличе? Чи терни, / Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний / Чи демон лютий з пекла глибини? // Чим б’єшся ти? Яка твоя любов? / В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш? / В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов! // Ти океан: маниш і потопляєш; / Ти рай, добутий за ціну оков. / Ти літо: грієш враз і громом убиваєш». Або начебто пейзажна лірика, проте в ній описано осінь і зиму – але наприкінці все одно сподівання на літо. Це у вірші 1881 р.: «Паде додолу листя з деревини, / Паде невпинно, чутно, сумовито, / Мов сльози мами, що на гріб дитини / Прийшла і плаче, шепчучи молитов. / Осики лист кровавий із гіллини / Паде, немов ножем його пробито; / Жалібно жовте листя березини, / Здається, шепче: „Літо, де ти, літо?” / Лиш дуб могучий, жолудьми багатий, / Спокійно в темну, зимну даль глядить – / Таж він недарма тепле літо втратив! / Най в’яне листя, най метіль гудить. / Се сил його не зможе підірвати, / І плід його приймесь і буде жить!».
Трапляється, що поети не завжди зазначали цю пору року, і їхні пейзажі загалом викликають або веселі, або сумні, або інші емоції. Наприклад, відомий вірш Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913), призначений для дітей: «На зеленому горбочку, / У вишневому садочку, / Притулилася хатинка, / Мов маленькая дитинка / Стиха вийшла виглядати, / Чи не вийде її мати. / І до білої хатинки, / Немов мати до дитинки, / Вийшло сонце, засвітило / І хатинку звеселило». Тут не сказано, яка пора року, проте легко уявити і весну, і літо.
Або інший її вірш – так само для дітей. І хоча він спочатку описує зиму, але завершується поверненням літа. До того ж, ця поезія – філософська: «Літо краснеє минуло, / Сніг лежить на полі; / Діти з хати виглядають / В вікна… шкода волі! // Діти нудяться в хатині, / Нудять, нарікають: / „І нащо зима та люта? – / Все вони питають. – // Он все поле сніг завіяв, / Хоч не йди із хати! / У замкнуті дивись вікна, / Ніде й погуляти! // Сніг з морозом поморозив / Всі на полі квіти… / Десь зима та не скінчиться!” / Нарікають діти. // Ждіте, ждіте, любі діти! / Літо знов прилине, / Прийде мила годинонька, / Як зима та згине; / І заквітне наше поле, / І зазеленіє, – / Знов його весна прекрасна / Квіточками вкриє».
Або «останній романтик» Яків Щоголів (Щоглів, Щоголев, 1813 або 1824–1898), про якого я також писала в «Сурмі». Він часто оспівував пейзажі та пори року. Це, наприклад, його «Літній ранок»: «Тепле сонце встало пишно; / Одягається розкішно / В яр і золото долина, – / Встань і ти, моя дитино! // Ранку втратити не треба. / Дочувайся: із-під неба / Пісня жайворонка ллється, / То привіт тобі несеться! // Вітерець на тебе дише, / Джерегельцями колише; / І на вушко він шепоче, / Щоб вставала ти охоче». Адресований дітям, цей вірш промовляє і до дорослих. Лексика в ньому – слобожанська. Наприклад, діалектизм «яр» тут означає «зелень». А джерегельця – це заплетена коса. Таким чином, завдяки цим діалектизмам ми бачимо портрет української дитини.
А ще можна згадати українських поетів, народжених у червні. Зокрема, це поетеса Празької школи Наталя Лівицька-Холодна (1902–2005). Народилася в Україні, умерла в Канаді. Ця авторка – людина-епоха. Адже вона особисто знала Євгена Маланюка, Юрія Дарагана та багатьох інших творців нашої літератури. Сама ця поетеса відома інтимною лірикою, проте і спектр творчості, і біографія, і взагалі діяльність набагато ширші та різноманітніші. Зокрема, вона уславилась як біограф Тараса Шевченка. Сьогодні цю поетесу вивчають у шкільній програмі. Про цю авторку пишуть наукові дослідження. Але що ми про неї знаємо?
Вона писала і під псевдонімом Наталка Волошка. Народилася майбутня письменниця і перекладачка на Черкащині, в адвокатській сім’ї, отримала гімназійну освіту. Начебто юність мало чим відрізнялась од інших дворянських та інтелігентних родин. Але далі… її батько Андрій Лівицький став першим президентом УНР. А ще майбутній поетці доводилося постійно змінювати місце навчання (я нарахувала щонайменше чотири міста, куди переїздила родина) – у зв’язку з революцією та війною. Узагалі родина Лівицьких тривалий час жила під дамокловим мечем. Потім під час відомих змін Наталі Лівицькій довелось емігрувати, і зрештою вона скінчила освіту в Подєбрадах – тодішній Чехословаччині. Як відомо, Подєбради об’єднали багатьох українців – достатньо згадати Олену Телігу. А далі доля Наталі Лівицької була пов’язана з Варшавським університетом. Цікаво, що саме у Варшаві ця поетка була однією з тих, хто заснував літературну групу «Танк». Отже, українське слово плідно розвивалося в еміграції. Чоловік, Петро Холодний, захоплювався малюванням і згодом уславився як художник, майстер неовізантійських іконостасів (але це в Америці). А потім у житті поетеси були Німеччина та, нарешті, США, де Наталя Лівицька-Холодна брала участь у Союзі українок Америки. Узагалі кажуть, що вона легко адаптувалася. І життя було таким, і вдача – легкою. Але обставини не сприяли цьому. Так, 1950 р., коли подружжя Холодних і дочка Іда емігрували до США, довелося працювати фізично. Поетеса згадувала: «Довелося мені тут, в Америці, працювати 17 літ на фабриці. Обоє ми з чоловіком не вміли доробитися до грошей і навіть власної хати не мали». Так вона працювала до пенсії. Не стало поетки в Торонто (Канада), де жила дочка.
Що сказати про творчість цієї жінки? Достатньо глянути на тексти. Наприклад: «Мені очей звести несила, / А на руках твої уста. / Ось пристрасть розкриває крила, / Натхненна, гарна і проста. // І день ясний, що пахне медом, / І неба синь, і сонця сміх / Нам будуть радісним наметом, / Блакитним палацом утіх. // Хай буде так, щоб ця хвилина / Була, як сяйво перемог. / Бо ніжність наша є єдина, / А поза нею тільки Бог». 1971 р. вона пише диптих «Ліричний спогад», де згадує своїх творчих колег Празької школи – від Євгена Маланюка до Леоніда Мосендза, Олени Теліги та інших: «Та доба була неповторна, / як поезія Маланюка, / а була вона недоговорена, / наче вірш без одного рядка. / Хто ж тепер підніме той стилос, / що стилетом серця проймав? / І невже, невже не снилось, / що померкла „Княжа емаль”? / Дорогі, незабутні друзі, / ми зустрінемось в райських садах, / а на древньому празькому бруці / ходять духи по наших слідах».
Або її патріотизм, який переростає у філософію: «Сім літер, що палають в слові „Україна”, / Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, / І сім зрадливих куль на вулиці Расіна / Призначення, мементо і святий наказ. // Горять палким трьохкутником криваві сімки / Над простором і над часом, в хаосі й тьмі, / І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко / Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!»
Олена Теліга (1906–1942), інша представниця «празької школи», відома своїми оптимістичними поезіями. Зокрема, це вірш, який так і називається – «Літо»: «Топчуть ноги радісно і струнко / Сонні трави на вузькій межі. / В день такий віддатись поцілункам! / В день такий цілим натхненням жить! / П'яним сонцем тіло налилося, / Тане й гнеться в ньому, як свіча, – / І тремтить схвильоване колосся, / Прихилившись до мого плеча. / В сотах мозку золотом прозорим / Мед думок розтоплених лежить, / А душа вклоняється просторам / І землі за світлу радість – жить! / І за те, що стільки уст палило / І тягло мене вогнем спокус, / І за те, що замінить не сила – / Ні на що – твоїх єдиних уст!». Це, звісно, й інтимна лірика. Або вірш «Радість», де хоч і не названо пори року, але це може бути й літо – бо надто вже буяють щирі емоції: «Ой, не знаю, що то за причина – / Переходжу обережно вулицю, / І весь час до мене радість тулиться, / Як безжурний вітрогон-xлопчина. // До міського руху ми не звикли, / А хлопчина рветься, як метелиця, / Ніби поле перед нами стелиться, / Ніби зникли авта й мотоцикли. // І сама я на ногах не встою, / Пролітаю між людьми похмурими, / Козачка вдаряю попід мурами – / Бо хлопчина не дає спокою!».
А що сказати про київських неокласиків? Я вже писала про Михайла Драй-Хмару (справжнє прізвище Драй, 1889–1939), який був репресований, але його творчість – принаймні, вибрана – збереглася завдяки ентузіастам. Неокласики любили осінь як пору натхнення, але в них є поезії й про літо. У Драй-Хмари читаємо: «Здрастуй, липню кучерявий! / Із дванадцяти братів / тільки ти м'які отави / стелеш на моїй путі; // тільки ти один зi мною / слухаєш під скрип гарби, / як вечірньою добою / перепели б'ють в забій, // як бджола летить iз поля / до пахучих щільників / i в душі ростуть поволі / ритмів золоті разки».
Максим Рильський (1895–1964) так описував літо у ранньому вірші «Дівчина» (1910): «Бджілки золотисті / В квітах літають, / Роси перлисті / З трав опадають. // З золота зіткане сяєво ллється, / Ліс в нім купається, листя сміється. / В шатах зелених / Вийшла дівчина, / В косах студені / Роси-перлини. // З золота зіткане сяєво ллється, / Ліс в нім купається, листя сміється. // В квітах барвистих / Дівчина сяє, / В оченьках чистих / Сонечко грає. // З тих оченяток маєво ллється… / Дівчина літом веселим зоветься…». Поету було 15 років. Він любив рідний фольклор. А ще – починав як символіст.
Як відомо, далі він був послідовником київських неокласиків. Тому можна завершити більше знаним віршем М. Рильського: «Спинилось літо на порозі / І дише полум’ям на все, / І грому гордого погрози / Повітря стомлене несе. // Умиється зелене літо / І засміється, як дитя, – / Весни ж і весняного цвіту / Чи я побачу вороття? // Чи весняні здійсняться мрії? / Чи літо не обманить їх? / Чи по степу їх не розвіє, / Мов пух на вербах золотих?»
Хотілося б, щоб видавали побільше тематичних антологій та взагалі збірок української поезії, зокрема присвячених літу. Як бачимо, сюди входить не лише суто пейзажна лірика, але вона також має риси філософської, любовної, патріотичної… і часто. Адже справжня поезія – глибока, багатошарова, але водночас промовляє до багатьох.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)