Планети в орбіті великого світила, зірки, які складають галактику… Це – поети, які були сучасниками Тараса Шевченка або жили після Кобзаря, проте творили на його засадах. Хтось мав свої збірки, але частіше ці творці більше були відомі в періодиці, альманахах, журналах. Або ці вірші переписувалися від руки. Цих текстів більше, ніж ми думаємо, проте сьогодні до нас не всі дійшли. Але що ми докладно знаємо про цих авторів?
Скажімо, це дуже різнобічна постать Володимир Александров (1825–1894), про якого я писала в попередній статті. Зокрема, йому як збирачу та знавцю рідного фольклору належать стилізації під народні пісні та інші жанри – і ці тексти досі відомі. А композиторський і музичний хист дозволили ще яскравіше створити ці вірші.
Наприклад, «Чижикове весілля». За розміром цей вірш навіть нагадує поему. Читається легко і мелодійно. Усі персонажі тут – птахи. Заголовний герой вирішив одружитися. Йому радять обрати Чечіточку, бо вона «Ще й з квіткою на головці, / Бо хорошого роду». Квітку на голові носили наречені – відданиці. А як влаштовувати весілля? Адже у творі змальовується український обряд. Розумний Щиголь радить: «Соловейка попросимо / У старші бояри, / А в підстарші Жайворонка – / Два якраз до пари. // Світилкою-носилкою / Візьмем Коноплянку, / Моторненьку, чепурненьку, / Голосну панянку». Світилками, як відомо, були дівчата років до дванадцяти. До речі, у цьому вірші помітно, що автор не лише знає народний весільний обряд, а й те, що знається на природі. Поет розуміє вдачу кожного птаха. І далі, про ролі інших на весіллі: «Дружком буде Деркач-крикач, / Та Грак на підмогу; / А свашкою-липашкою / Клич Чайку-небогу». До речі, тут формулювання саме фольклорне, навіть із уживанням діалектизмів, відомих із пісень (липашка). А як запрошувати гостей? «Вівчарики-гайдарики, / Гостей наскликали, / А Галочки-чубарочки / Їх любо вітали». І триває підготовка до свята: «Юлка, Сойка та Іволга / Діжу замісили / Та, піднявши її вгору, / По хаті носили» (юла – це лісовий жайворонок), «А Сороки з Ластівками / Коровай ліпили». «Щиголь почав, батькуючи, / Порядки давати». Господарство робила Перепелиця, а «Куропатка-паніматка / Хати підмітала; / А Дрохвичка-молодичка / Столи застилала». Треба готувати потрібну їжу – у тому числі шишки. Але ці святкові булочки розкрадаються птахами – «Горобчиками-молодчиками». Хижі птахи виявляють свою натуру. А «Чорні Шпаки, як чумаки», заспівали про те, як їздили за сіллю. Узагалі цей вірш – динамічний, дотепний і насичений фантазією.
Світлина Івана Франка та Ольги з Хоружинських, зроблена в салоні Висоцького у Києві, 1886. Джерело: Фотокопія з Музею видатних діячів української культури.
А «Пісня про гарбуза», написана цим поетом, в оригіналі дещо відрізняється від того варіанту, який ми розучували та співали змалечку вже як народну пісню. Ось як написав В. Александров: «Ходив гарбуз по городу, / Питаючи свого роду: / «Ой чи живі, чи здорові / Всі родичі гарбузові?» // Обізвалась жовта диня, / Гарбузова господиня: / «Де ти в біса волочився? / Од сім’ї зовсім одбився! / / Жити вкупі не схотів, / Мало вік мій не заїв. // Одчепися ж, не горнися / Та й на себе подивися: / Бач, он як увесь обдувся… / Десь хвороби роздобувся. / Став товстий, мов тая бочка, / Аж порепалась сорочка; / Листя стало аж колюче / Й огудиння товстюче. // Де ти в гаспида і ріс, / Відки вп’ять до нас приліз?» / «Годі, мамо, верещати, / Треба правду розказати», – / Обізвались огірочки, / Гарбузові сини й дочки. // «Здрастуй, тату! Відки взявся? / Гей, пізненько ти припхався, / Бо вже стала пані диня / Кавунова господиня. // Сам ти винен, що вона / Покохала кавуна». // «Цур же вам, рідня проклята! / Щоб вам свині й поросята! / Геть піду ж я з огороду, / Іншого шукати роду». // З тим гарбуз й собі попхався, / З усіма розродичався / І покинув пані диню, / Кавунову господиню; // Тільки з хмелем побратавсь, / Лазить по тинах прийнявсь…» Як бачимо, дотепно, але зовсім не таке, як потім стало в народі.
Звичайно, цьому поету належить і висока лірика і на любовну, і на філософську тематику – наприклад, «Розбите серце (З Гейне)» (цей вірш став народною піснею «Я бачив, як вітер берізку зломив»). Узагалі В. Александров – особливо як на свій час – був і цікавим перекладачем. А ще він переповідав у поетичній формі біблійні притчі та взагалі Святе Письмо. Поетичний дар поєднувався з перекладацьким. Наприклад, це «Притча про сіяча». Там наводиться відомий євангельський сюжет про різний ґрунт, на який упало зерно. Описано, як на неродючій землі зерно не зійшло, його забив бур’ян… А наприкінці сказано: «Которії ж зерна та в добрую землю лягли, / То ті урожай шістьдесят, або й сто принесли. / Так, добра земля, як пора настає, / Не тільки що істу – ще й прибиль дає; / Її, мов, і сонце щадить, і не сушить засуха… / Всяк, маючи уха, щоб слухать, хай слуха!»
Висоцький Влодзімеж
Або інший переспів. Це «Українська мелодія (З Висоцького)». Оригінал – польський, автор – Влодзімєж Висоцький, Włodzimierz Wysocki (1846–1894 р., умер у Києві – цікаво, що того ж самого року, що й В. Александров). А в Києві його називали Володимиром. Тобто тезка українського поета, який його переклав. Сам Влодзімєж Висоцький народився в Україні та значну частку життя провів у нашій столиці. Був поетом, а ще – фотографом. І не просто фотографом, а художником. Тоді фотографія лише розвивалась як мистецтво, це було рідкістю. Ці світлини – авторські. Варто згадати, що саме в цього майстра сфотографувалося подружжя – Іван Франко і Ольга Хоружинська. Зі свого боку, учнем Висоцького став найперший український кінооператор – Альфред Федецький.
Федецький Альфред
У поезії був представником «української школи», багато писав на історичні теми. А в його світлинах жив Київ.
Як звучать ці вірші українською? В. Александров відтворив «Українську мелодію» так: «Чисте небо ясно сяє, / Поле все, як ярь, зелене… / Здрастуй, степе – рідний батьку! / Здрастуй, Україно-нене!» І далі: «Обійми мене, мій степе, / Обгорни мене навколо: / Я стою посеред тебе, / Опустивши сумно чоло. / Ой, повій, повій ти, вітре, / Од Дніпра, од Запорожжя, / Та розвій мій жаль і тугу / По степу, на бездорожжя. / Любий степе! Ти не знаєш, / Скільки смороду й болота / В нашім світі, де повсюди / Тільки фальш, пиха, бідота!» Автор шукає в рідній природі допомоги собі, подалі від лицемірного світу.
Вербицький Микола
А оскільки надійшла літня пора, можна процитувати чернігівського поета Миколу Вербицького або Вербицького-Антіоха (1843–1909): «Веселий час! – стояло літо, / І зеленів той гай густий, / І красувалось теє жито / На рідній ниві золотій». Щоправда, далі сказано про осінь: «Пройшла пора – на ріднім полі / Зелене жито одцвіло, / Одкрасувалось і додолу / Колоссям повним полягло; / І гай осипався – у гаю / Пожовкле листя шелестить, / І в твоїй хаті, в тому раю, / Мов у могилі, все мовчить». Пейзажна лірика переходить у громадянську.
Або інший поет – Олександр Павлович (1819–1900). Він народився і вмер на території сучасної Словаччини. Писав шаришським діалектом української мови та словацькою. Про нього можна прочитати українською, русинською та іншими мовами. Сам він був греко-католицьким священиком, йому належать твори, присвячені й дітям (у тому числі збірка віршів, яка стала підручником – піснями). З україномовної спадщини цікава лірика, в якій переплітаються патріотичні та релігійні мотиви, а також цей автор стояв на фольклорних принципах, черпаючи своє натхнення з пісень. Наприклад, такий вірш 1862 р. – «Син Бескидів»: «Я син Бескидів, / Думки прадідів – / Думаю; / Тобі, родино, / Мила дружино, – / Співаю. // На Маковиці / Браття, сестриці, / Вам пою; / В плоті і в кості / Дух народності / Зі мною. // Думки прадідів, / Пісні Бескидів – / Співаю; / Вічно зелений, / Цвіт наш надійний – / Збираю; // Живий барвінок / У руський вінок – / Вплітаю. // Що я гадаю, / Чого я бажаю, / Те пою; / Руська родино, / Співай, дружино, / Зі мною!»
Писав він і на мотив коломийок. Один із таких віршів так і називається –«Коломийка» (1862), а закінчується так: «Живуть предків благородних синове і доньки! / Вже на наших рідних луках зацвіли цвітоньки, / Радій, радій, веселися, мила рідна мати, / Ми поорем, ми посієм, – внуки будуть жати!»
Або Михайло Старицький (1839–1904), більше знаний нам за прозою та драматургією, зокрема п’єсою «За трьома зайцями». Також він був видатним перекладачем, а ще йому належить і лірика. Це не лише поезія «Виклик», більше відома як пісня – в оригіналі: «Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: / Ясно, хоч голки збирай…» (такий варіант виконувала Квітка Цісик). Зокрема, це й такий вірш 1868 р., оприлюднений під псевдонімом «Гетьманець»: «Ізнов нудьга, непрохана кума! / І серце буцім жде якоїсь-то отрути… / Мовчи, бездольнеє! Недовго нам тягнути, / Доплентались, що й світла вже нема! // Чого чекать? Одурено гадки, / Оббрехано псалми моєї віри, / Знесилено кайданами заміри / Й столочено найкращії квітки… // Була доба, надія розцвіла – / І рідний брат пізнав ріднóго брата, / І працею заворушилась хата / На користь рідного села. // Була доба – минулися Святки, / І хуртовиною розкидана отара: /Так над садок збіжить північна хмара / – Й посмалить цвіт, порозкида листки!»
Водночас у нього є й більш оптимістична поезія. Наприклад: «Коли від ненатлої муки / Огорне сумний тебе ляк / І ти свої знуджені руки / Не здіймеш до праці ніяк, – / Тоді, у ту страдну годину, / Ти, зірко, мене пом’яни, /І я на пораду прилину /До тебе з південь-сторони; / Закоханим словом зігрію, / Розважу на серденьку сум, / Скрилю полохливу надію / На збутність святих наших дум. / Своєю міцною рукою / Піддержу тебе у пітьмах, / І ми тоді вкупі з тобою / Таки проверстаєм свій шлях!» Або вірш «Весна» (1903): «Ранок пахощами віє; / Ясно й широко вгорі, / І рожевим світлом мріє / Риза пишної зорі – / Вся у перлах, самоцвітах, / В легкім плетиві з хмарин… / І ось-ось загра по вітах / Промінь золотом рясним… / Ген над срібною рікою / Коливається туман, / І яскравою росою / Оксамитний грає лан; / Але тихо ще в долині – / Не підійме сонних вій… / І прозористі сутіні / Повні там баєчних мрій: / Мов веселкової казки / Не скінчили дивні сни… / Всюди барви, всюди ласки / Чарівничої весни… / Всюди чується обуда / Від німого забуття… / Ждеш і сам якогось чуда, / Визволенного життя… / Гей, зникай усе негоже, / Прокидайся кревний люд! / Ощасти ж, ласкавий Боже, / Наш новий, суспільний труд!»
Цей огляд показав, що розсип українських поетів після Тараса Шевченка був дуже великим. Варто, щоб ці імена перевидавалися в нових антологіях та взагалі були більше знані сучасному читачеві. Адже ці покоління сприяли й популяризації європейської культури українською мовою.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).