Я у своїх дописах часто звертаюся до того, що українці, незалежно, чи релігійні вони, чи атеїсти, живуть у матриці, яку формують релігійні постулати. І щоб щось змінити на краще, то ми маємо, насамперед, вийти за межі цієї матриці у своїй свідомості.
Про це я нещодавно писав, звертаючи увагу на злочин, який здійснили, – вбивство Ісуса, а потім, щоб прикрити цей злочин, обґрунтували це тим, що Ісус, немовби, своєю смертю свідомо забрав усі гріхи людства. Пропускаючи повз навіть те, що чорним по білому написано у Євангеліях: «Тоді первосвященики та фарисеї скликали раду й казали: “Що маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить? Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, і прийдуть римляни, та й візьмуть нам і Край, і народ!” А один із них, Кайяфа, що був первосвящеником року того, промовив до них: “Ви нічого не знаєте, і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути!” А того не сказав сам від себе, але, первосвящеником бувши в тім році, пророкував, що Ісус за народ мав умерти, і не лише за народ, але й щоб сполучити в одне розпорошених Божих дітей. Отож, від того дня вони змовилися, щоб убити Його». («Євангелія від Івана» Гл. 11. 47-53.)
Але я зараз не про те. Коли я у фейсбуці публікую якісь релігійні тексти, то мені дехто робить зауваження, що це взято із неканонічних текстів, тобто – апокрифів, яким ми не маємо вірити, а маємо вивчати і вірити лише канонічним текстам.
Тому для початку, розгляньмо визначення – що таке канонічні тексти і що таке апокрифи?
Отже, канонічними вважаються ті чотири Євангелія і тексти, які внесені у «Новий Заповіт», і, на думку церкви, відображають достовірний матеріал, тобто такий матеріал, який з більшою чи меншою точністю передає події із життя Ісуса, з погляду церкви, а зміст його висловлювань відповідає церковним канонам.
До апокрифів же зараховують усі інші писання про Ісуса. Які не відповідають, на думку церкви, церковним канонам та не стверджують, що Ісус син Божий та інше.
Це питання складне, і тут багато залежало від того, хто вирішував – канонічні ці тексти чи апокрифи?
А вирішували це на релігійних зібраннях, які називали соборами. Тож, чи ми можемо вважати, що усе те, що написано про Ісуса і що церква називає апокрифами, є не правдивим, а те, що церква назвали канонічним, є правдивим? Можливо, з позиції церкви це і так. А з позиції історії й істини?
На мою думку, ні.
Адже їх писали різні люди і у різні часи, і вони викладали ту інформацію, якою вони володіли на той час про життя і діяння Ісуса.
І сьогодні ми достеменно не можемо стверджувати, що усі апокрифи є неправдиві, і те, що усі канонічні тести, визначені церквою, є правдиві. Адже не секрет, що історія сповнена іменами, які використовували релігію у своїх власних цілях. Так, наприклад, в 325 році н. е. римський імператор Костянтин Великий скликав Нікейський собор, щоб досягти згоди з питань християнства. Але він керувався зовсім не любов’ю до основних цінностей християнства. Захопивши кілька сусідніх країн, Костянтин мав створити єдину ідеологію, щоб утримати владу. При цьому він узяв на себе сміливість видалити з Євангелія деякі розділи, які могли загрожувати його пануванню. А потім ще понад двісті років йшла «дискусія» про роль Ісуса, де тих священників, що не погоджувалися, били, викидали із соборів, церков і піддавали анафемі. І у 553 р. на Другому Константинопольському соборі були затверджені канони, де канон 10 говорить: «Якщо хто не визнає, що Господь наш Ісус Христос, розп’ятий у плоті, є справжнім Богом і Господом слави і одним із святої Трійці, нехай буде підданий анафемі». Ну ось на цьому і закінчилися у церкві дискусії про природу Ісуса.
І є безліч прикладів, як люди при владі експлуатували і експлуатують народ, самі вирішуючи, що є «канонічним», а що є «апокрифами».
Але ж зверху, від Творця, ніяких підтверджень цьому немає! А все це вирішується лише тими, хто при владі і у кого більша сила. І щоб це простіше пояснити на прикладі сучасних реалій, можна порівняти із тим, як партія «Слуга Народу» і керівництво країни Конституцію України, регламенти Верховної Ради та інші законодавчі акти, які їм не подобаються, вважають апокрифами, а канонічним називають лише те, що приймають самі, у своїх інтересах та на свій розсуд.
Тому, як бачимо, корені «канонів» і «апокрифів» йдуть у далеку глибину віків, а точніше у нашу матрицю. І якось із цього «Я начальник – ти дурак…» ми маємо виходити…