Вони оспівували козаків. Калину, барвінок, руту, абрикос – який називали брескиною. А ще – нашу славу. Проте їх цікавило не лише минуле, а й вони багато думали про майбутнє. Вони видавали вірші, рідний фольклор та інші тексти, які цензура то одразу забороняла, то спочатку дозволяла, а потім забороняла. Проте ці твори дійшли до нас. Це – український романтизм.
Оскільки автор – це його текст, пропоную вам разом зі мною погортати сторінки українських романтичних поезій. Дізнатися нове, пригадати старе, відчути давні голоси, які сьогодні напрочуд живі.
Отже, перший – багатогранний діяч, сучасник «Руської трійці» (презентованої трьома іменами: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Греко-католицький священник Антін Могильницький – або Любич-Могильницький (1811–1873), про якого я писала в попередній статті, уславився як поет (а ще й як перекладач – наприклад, балад Шиллера). Він був цікавим і плідним автором, тому варто окреслити вже не ескіз, а повноцінний портрет.
Цікаво, що він, освічений, обстоював важливість знання фольклору та володіння рідною мовою. При тому дотримувався й класичної форми у своїх віршах. У цьому легко переконатися, прочитавши, скажімо, вірш, озаголовлений високим стилем, – «Судьба поета». Герой-співець звертається до своєї музи, яка – українська русалка: «Красна Русалко! Надобна богине! / Тобі складаю жертви на престіл, / Чувство гаряче, і серце невинне, / І вдячні плоди моїх умних сил. / Рано, і ввечер, і в кождій добі / Звучить піснь моя похвали тобі, / З тобов ся тішу, за тобою тужу, / Скажи ж, чого при тобі дослужу?» Тут помітний і вплив діалекту. Ось опис пейзажу: «Втім легкий гомін в зелененькім гаю / Змішався мило з пісеньками птиць, / Плюскотом рибки в тихонькім ручаю / Завторив шелест студених кирниць. / Лучами світла, як красков дуги, / Зарум’янились цвітучі луги, / А з холодного деревин затіння / Вийшла з тхом вітру надобна богиня» А ось якою з’являється ця богиня-красуня: «В руці тримала весняні звістуни: / Квітку з фіалки, рясту, веснівок, / В другій бандурку з золотими струни, / Родичку красних тужливих думок. / А як ся вимкло з коралевих уст / Слівце, як меду солоденький спуст, / Гадав би-сь: певно, якась вища сила / Зайняла душу і серце прошила!» Тут описано весняні квіти, притаманні Україні – у тому числі ряст. А веснівки мають багато інших назв – як заячий цвіт. Зовні ці квіти схожі на конвалії. «Бандурка», звичайно, є українським символом. Отже, співець і музикант обирає українську героїчну славу. Коли богиня звертається до нього, то каже, що ця людина прагне небес, проте ж тіло її земне, а «двом ґаздам годі ти служити». Вона описує, що раніше їй вірно служити поети і співці з народу, проте зараз надмірно вчені забули своє коріння й служать уже не так ревно.
Узагалі цей поет гарно описував пейзажі, причому на контрасті. Якщо вище показано ідилію – і тим гіркіші слова богині, яку забули, – то в ранньому вірші, «Голос радості», навпаки: пейзаж не надто сприяє людині: «Вже пов’яли цвіти в зелененькім полі, / Згубив явір в лісі милу тінь, / І не несуть плодів трудолюбні пчоли, / Біле вже болоння та й загін. // Укрила зозуля голос свій в дуброві / І соловій в гаю занімів, / Мовчить жайворонок по літній розмові, / Ластівці не стало лесних слів», далі взагалі показано зимовий буревій… Але поет звертається до своїх друзів, які зібралися за столом (вірш написано на іменини) і щиро дивується, що їм не холодно, а навпаки – радісно. Чому? Бо вони не просто друзі та на святі, а об’єднані спільною метою – привітати іменинника, священника Григорія Яхимовича. До речі, пишуть, що це – перший вірш Могильницького. Я б додала: перший опублікований. Бо невідомо, що поет писав у шухляду, не являючи світові, вправляючись у поезії та не зберігаючи ранніх спроб.
Так, цьому автору належали й віршовані вітання, схожі на оди, і роздуми – навіть переживання – над тяжким минулим і не легшим сьогодення його народу – русинів… А ще – поезія, яка являє ерудованого та освіченого поета. Щедро звертаючись до античної міфології та інших вічних образів, Могильницький водночас доступно пояснював своїм сучасникам те, як творити рідну українську поезію, якою стежкою йти: «А на зводливе ставши роздоріжжє, / Як подумаєм, котрий нам путь правий, / Зачнуть лудити дві богині гожі: / Одна в облуду, а друга до слави. // Хоть путь до слави стрімкий і жестокий, – / Світлий, багатий храм той богині; / Хоть рясним потом скропим трудні кроки, – / З рож вінець красний росте на тернині. // А тота друга, що звуком Сирени / Вабить до себе, і хоче приспати, / І розпестити тіла бодрі члени, / І розірвати тіло рідних братій...». Утім, автор переконаний, що любов його народу така, що її нічим не згасити. Або балада «Русин вояк», що починається: «Чи уміють руські діти / Отечеський край любити. / Чи уміють, або ні? / Тота правда, кому дома, / Хоть ю видить, несвідома, / Най спитає в чужині! // Кобись вітра від западу, / Від Дуная, Тиси, Паду, / Бесіду порозумів: / Ой учув бись, як русини / Тугу серця із чужини / Посилають з ним домів». Узагалі в цих віршах помітна принциповість Могильницького. Він багато міркує й про божественне, проте не відірваний од реальності.
І, нарешті, знаменита «Руська трійця». Це – греко-католицькі священники: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Завдяки їм зажив український фольклор в альманасі «Русалка Дністровая», саме вони науково досліджували рідну культуру, тобто не просто творили вірші, а й дуже серйозно та систематично поставилися до того, що явити світові.
Яків Головацький (1814–1888). Рік народження, як у Тараса Шевченка. Незважаючи на дуже плідну наукову, творчу та іншу діяльність, життя галицького романтика не було легким – варто згадати втрату єдиного сина.
Мені член «Руської трійці» спочатку був відомий зібраними українськими піснями та працями, зокрема про українське язичницьке минуле, міфологію. У нього є цікава праця «Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія». Там сказано про язичництво різних слов’ян, на матеріалі хронік, звичаїв, колядок, узагалі фольклору… Уже тут помітно, що науковець умів писати поетично. Наприклад, про богиню Ладу-Живу: «З божествами чоловічими Ладом чи Живом вшановували слов’яни і відповідну йому жіночу істоту під назвою Лади чи Живи (у Гельмгольда – Сиви). Вацерад позначає її словом Церера. Кажуть, що вона зображалась з колосом і квітами. За іншим джерелом зображалась з немовлям на голові і виноградною ягодою чи яблуком. В наших колядках та щедрівках часто згадується про діву з дитятком, про пшеничний колос, про виноград та про червоне чи винне яблучко. Поклоніння Ладі чи Живі розповсюджене було у слов’ян та інших народів». І далі: «Лада чи Жива символізувала природу, життєве начало, була матір’ю сонця в його втіленні, богинею кохання, гармонії, шлюбу, розваг, краси і всілякого благополуччя; мати – живительна світу, подателька благ. Немовля на голові означало втілений світ, а яблуко в руці відтворювало ту ж ідею, що і яйце Латони (у римській міфології) чи яйце – початок всіх речей, яке вшановувалось індійцями. Та символічна жіноча істота є майже у всіх міфологіях і під різними назвами: Лада – це те саме, що у індійців Бгавані, первісна, жіноча сила, що сприймає зародок творіння; у єгиптян – це Ізіда; у фрігійців, а пізніше у римлян мати Цібела… Вона була, здається, і тим, що нині називається мати-земля, божество, яке вшановували германські народи під іменем Герти…»
Або про нижчу міфологію, у тому числі шанування тварин: «Із четвероногих священними у слов’ян були віл та кінь. Зображення бичачої голови на щиті Радогоста відноситься до світлопоклонницької ідеї персів та єгиптян; бик був символом плодючості, він означав у єгиптян живильну силу сонця. Як вшановували слов’яни коня, видно із описів богослужінь Святовита та Радогоста, ворожіння за допомогою коня залишилось до цього часу. Священними комахами вважалися бджоли. Мед у слов’ян вважався священним, як і в грецьких язичників. Його приносили у жертву богам і вживали на тризнах. Сонечко … вже своєю назвою нагадає приналежність якомусь божеству».
Виявляється, цей діяч був і поетом. У своїх творах він виразно спирався на рідну народну стихію. Тобто фольклор. Наприклад, вірш «Туга за родиною» нагадує пісню (недарма Сидір Воробкевич поклав його на музику): «Голосочок, як дзвіночок, / К серцю промовляє: / Хто ж слухає, зрозуміє, / Хто тебе пізнає?! // Цвітуть сади брескинові, / Та виноград має, / А мені за рідним домом / Аж по серці крає». Брескинóві – тобто абрикосові. Вірш підписаний назвою міста – «Пешт», тобто поет написав це в сучасному Будапешті (як відомо, угорська столиця ділилася на дві частини – Буду і Пешт). У цьому та іншому віршах автор не раз звертався до символу калини як типового українського. Наприклад, «Два віночки». Буде тут і явір, і згадка дівчиною про козака (убитого, а героїня дізнається це лише у фіналі – і це, як і трагізм, споріднює вірш із баладою), і два вінки – барвінковий і рутяний, які українська дівчина впускає у воду… Тобто все це – образність і символіка наших пісень. Тут Головацький виявив себе і як стиліст.
Або вірш «Моя доля», який спочатку називався «Над Прутом». Опублікований посмертно. Автор каже: «O шумний Пруте, о ти, бистрий Пруте, / Мене ти нині вітай! / Я не надіявсь більше тебе вздріти, / Вторік сказавши „прощай”! // Я сподівався: заким минеться / Одне літенько, зима – / І наша доля вже розів’ється, / Що й нам засяє весна».
А ось вірш, який став народною піснею. Це – «Річка». Автор наголошує на природності української мови та народної культури. Адже сам він живив свою поезію з фольклорних джерел: «Чом, річенько домашняя, / Так пливеш поволі? / Чом водиці не розлієш /З берегів на поле? // Годі плисти самотою, / Час вже тугу збути: / Шуми, гуди хвиленькою, / Щоб далеко чути! // „Як же мені, рідний сину, / Не плисти поволі? / Високії береженьки, / Ще й рівненьке поле. // Я би в фалю загриміла, / Та водиці мало; / Зато гладке личко моє / Чисте, як чюркало. // Були тучі, дощі, громи, / Води забриніли; / Що ж!.. Підрили береженьки / й воду сколотили. // Лучче плисти потихоньки, / Та певненьким ходом, / Оминати островоньки, / Каміння й колоди. // Так поплину тихо, смирно, / Без шуму, без горя; / З личком чистим, незмученим / Чей дійду до моря!”». Це можна назвати і віршем про людську душу. Спочатку треба зберегти власну чистоту, набратися сил – і вже тоді вирушати у світ, заявляти про себе. Цікаво, що цей вірш писав романтик – адже романтизм означав бурхливість, навіть революційність. Проте в цій поезії Яків Головацький наголошував на поміркованості.
Цей твір поклали на музику. Спочатку – Сидір Воробкевич, потім – Іван Лаврівський. Загалом у цій поезії зрозумілі всі слова. Звичайно, є діалектизми: фаля – хвиля, тучі – хмари, чюркало – джерело.
Або, скажімо, творчий побратим Якова Головацького Іван Вагилевич (1811–1866). Він багато працював (у тому числі як перекладач), мало заробляючи. Його могилу досі не знайшли, хоча відомо, що вона – на Личаківському цвинтарі. Але ж саме він почав нову українську літературу в Галичині! Як поет Вагилевич написав не так багато, більше був відомий як діяч. Поезію створював українською та польською мовами. Мав псевдоніми: Іван Далибор (тут бачимо відгомін міфології та фольклору), Волк Заклика… Як відомо, вовк – це український тотем воїна. А вовк у Вагилевича ще й закликає. Тобто поет, співець усвідомлює свою місію та звертається до сучасників – і нащадків.
Упадає у вічі, що в поезії автор описував фольклорні сюжети, люблячи динамічність, але й трагізм. Наприклад, балада (жанр, притаманний романтизму) «Жулин і Калина». Підзаголовок – «казка». Ось початок – типовий ґотичний пейзаж: «Глухо, тихо доокола, / Все в темку щезає, / Понад Дністром, понад бистрим / Сив туман лягає. / Лиш далеко в густих корчах / Тлють вовчі зірниці, /
Лиш далеко очеретом / Сверкають лучниці. / Жулин блуден, самооден / Обманцями ходить, / Через густе хащє дреся, / Болотами бродить. / Ходить, гонить, не тямиться, / Облудом, пітьмою, / Шум і закрут у голові / Шибаєсь собою». Загалом тут слова зрозумілі. Лучниця означає скіпку.
Звичайно, за один раз неможливо осягнути всіх здобутків українських романтиків, зокрема «Руської трійці». У наступних публікаціях сподіваюся докладніше висвітлити діяльність цих поетів, учених, перекладачів, священників, громадських діячів. А наразі можна переконатися, що це була творчість на європейському рівні, і хотілося б більше публікацій цих віршів і наукових праць, а також перекладів, у сучасних антологіях та взагалі виданнях. Читаючи ці твори, бачимо, що вони й сьогодні не застаріли.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).