Зелене листя і яскраве сонце на небі. Ані хмаринки. Де-не-де порозпускалися квіти, над якими літають бджоли і метелики. Це ніяк не асоціюється з війною. Війна – це грязюка, дощі, брудний сніг. Нескінченне сіре небо, затягнуте низькими хмарами. Задубілі тіла біля дороги, що чекають на евакуацію.
Те, що я бачу зараз, більше нагадує картинку з якогось пікніка. Десь вдалині переливаються церковні дзвони, проте їх глушить приліт міни. Війна все ж тут, вона нікуди не ділася.
Дзвони продовжують звучати із-за посадки позаду. Там пусте вже село. Люди поїхали, проте батюшка лишився з церквою. Церква поки ще ціла.
По селу бігають здичавілі кури і декілька худющих собак. Війна руйнує не лише людське життя. Голодний пес тулиться до наших ніг, заглядає в очі. Була б наша машинка, ми б його забрали. Проте сьогодні нас вивозять сусіди, і броневичок забитий всяким армійським скарбом, що перекидають з позиції на позицію.
Річард розкриває сухпай і висипає на землю. Пес кидається їсти і в ту хвилину ми рушаємо. Він ще деякий час дивиться нам вслід. Його світ розсипався попелом по вітру. Наш поки ні.
Ми знову на позиціях. Бригада зрозуміла, що від влади чекати нема чого, і сама накопала декілька ліній укріплень. Нормальних, добротних бліндажів вистачає. Позиції обладнані в посадках, прикриті деревами і кущами, бліндажі перекриті товстими стовбурами. Тут, правда, немає бетону, як на тилових позиціях, проте тилові позиції військова адміністрація копає посеред полів, де екскаваторам зручніше. Ті позиції видно як на долоні. Солдат туди треба буде заганяти палицями…
Бліндажів вистачає, проте людей ні. Частина бліндажів стоїть пуста і ми можемо обрати собі, який нам до вподоби. Піхоти, а це ті ж самі дядьки 50+, вистачає лише на першу лінію укріплень.
Ми кидаємо рюкзаки в пустий бліндаж і висуваємося ближче до передових позицій. Формально ми проводимо рекогносціювання, проте тут же встряємо в стрєлкотню – руззькі навалюються на передову СПху, і ми трохи допомагаємо вогнем.
Через хвилин 10 на позицію пробігають пару хлопців з одноразками – резерв командира роти.
– Тільки не поспішайте, зараз я пташку підведу, зроблю відеофіксацію – ротний по радейці дає вказівки командиру групи Мангалу. Поруч сидить в шанці другий боєць, молодий хлопець з позивним Хінкалі. Саме він тримає одноразку в руках.
Через пару хвилин Хінкалі питає:
– Вже можна?
– Ще ні, – Мангал чекає команди.
Хінкалі перепитує ще пару раз, поки один з дідів, що тримають позицію, не витримує
– Да в*би вже їм!
Радісний Хінкалі тисне на спуск, під*рська частина посадки спалахує в полум’ї термобаричної бойової частини ракети.
– Вашу мать, – оживає рація голосом командира роти – чому без команди? Записати не встиг.
Відео всім потрібно. А у піхоти з цим не дуже. Ті ж дронщики в будь-який момент можуть дати комбригу або прессеру пару десятків відео з палаючою ворожою технікою.
У піхоти з цим складніше. Хіпстери з двома вищими освітами, що ходили в бій з ГоуПро, давно закінчились, і нових не передбачається. А красиві відео треба. Бо якщо ти не зняв ролик, то і не воював…
Проте дідам, що тримають позицію, на це байдуже. Руззькі відступили, а значить ще один день СПха пережила. А набагато вперед тут ніхто не загадує.
Вночі по нас починає насипати арта, то ж ми відходимо до бліндажа з нашими рюкзаками.
Я спускаюсь вниз, в суцільній темряві пробираюсь в куток, виставляю руку до низу і… впираюсь в чиєсь волосся. Перша думка була, що в бліндаж заліз поранений під*р і там заснув. Вмикаю ліхтарик і бачу перелякану собаку. Вона тремтить від вибухів нагорі і притискається до наших ніг. Ми наливаємо їй воду і даємо трохи сушеного м’яса. Собака з радістю їсть, облизує нам руки. Вона заспокоїлась, адже думає, що знайшла собі нову сім’ю.
Артобстріл закінчується і ми ідемо далі. Собака пробує бігти за нами, проте ми її проганяємо. Її всесвіт, який зараз складається з двох людей, маленького бліндажа і консервної бляшанки з водою, знову розсипався.
Ми їдемо через розбиті села. На узбіччі стоять спалені машини. Один раз нас обганяє пікап, в кузові якого сидить рузький в заляпаному кров’ю камуфляжі. Руки і ноги його стягнуті стяжками, очі замотані синім скотчем. Цьому пощастило, відвоювався і залишився живий.
Іншим, що лежать по посадках аж до самої Авдіївки, пощастило менше…