Століття національного піднесення. Романтизм. Весна народів. Демократичні революції в Європі, що прокотилися континентом у ХІХ столітті, навіть перекинулись на латинську Америку.
Але ось акурат 1848 року австрійський цісар Фердинанд відправив у відставку канцлера Клемента фон Меттерніха, що мав ультраконсервативні погляди, і погодився скликати конституційні збори. Так поневолені народи імперії побачили світло в кінці тунелю та отримали надію на покращення свого становища. І захотіли змін.
В Австрії галицькі русини, які зберегли за собою цю давню самоназву українців, мали уявлення про єдність з тими українцями, що були під владою іншої імперії, московської.
Революційні демократичні зміни 1848 року в Королівстві Галичини та Володимирії підтримали першими поляки, прагнучи відродити собі Річ Посполиту та створивши Центральну Раду Народову у Львові. Проте, це було таким собі імперським намаганням узурпувати буяння весни народів, адже вони вважали, що незалежно від етнічного походження та рада має представляти усіх жителів краю. Ширились мережі польських рад і формувались підрозділи ополчення гвардії народової. Українці-русини ж були проти.
Поляки натомість хотіли використати українців як союзників проти Австро-Угорської адміністрації з метою створити на Галичині польську автономію. А відтак і включити край до відновленої польської держави. Тож на Галичині і не тільки почали з’являтися політичні організації.
Письменник-свідок подій Яків Головацький писав про ті часи у листах до брата, що поляки забули про українців, відмовляючи навіть в праві їм називатися русинами, а мову вважали наріччям польської. Приклад поляків надихав і греко католицьких священників, котрі були рушієм культурно-просвітницького руху у Галичині, і, відчувши сяку-таку свободу, готові були взятися за творення власного руху за свободу. Тримала ніс за вітром і місцева інтелігенція. Як згодом писав Іван Франко, творчий геній якого постав зокрема і на ґрунті, заготованому Головною Руською Радою:
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
«Не забувайте, що ви руське плем’я, окреме від поляків, що у вас інша національність, своя історія, своя мова. Словом, що ви – русини», – звертався до семінаристів член Ставропігійського братства, політик і громадський діяч Кирило Веньковський. Питання ідентичності як ніколи раніше гостро постало перед українцями. І вони мали з тим щось робити.
Наприкінці квітня Григорій Яхимович зініціював написання окремої петиції під назвою Адрес русинів, де прохав цісаря запровадити у навчальних закладах Східної Галичини викладання народною мовою, себто українською. Уклав її видатний громадський і церковний діяч, останній греко-католицький єпископ Холмщини Михайло Куземський.
2 травня 1848 року було створене перше політичне представництво галицьких русинів Головна Руська рада. Патроном став тодішній губернатор Галичини і Володимирії граф Франц Зераф Штадіон фон Вартгаузен і Таннгаузен. Головою обрано було єпископа Григорія Яхимовича, а його заступником Михайла Куземського. Другим заступником обрано доктора права Івана Борискевича, посла на Галицький сейм, двічі депутата австрійського парламенту.
Одним із принципів діяльності Головної руської ради визначали розвиток «нашої руської народності», що однак не заважало присягнути на вірність «конституційному царю Галичини й Володимирії» Фердинандові І. 10 травня 1848 року Головна Руська Рада оприлюднила відозву, в якій зокрема були й такі слова: «ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує Галицьку землю». А ось у своєму статуті рада записала, що всякий «чесний русин грецького обряду, що признається до руської народності», може стати її членом. Але був один нюанс: «народжений в Галичині» уточнили. Тож декларована соборність 15-мільйонного українського народу обмежувалась територіально. Зрештою: а як інакше?
Отож, створення першого політичного представництва галицьких русинів – Головної Руської Ради – стало рушієм весни народів у Львові. Рада заклала основи першої української газети, що мала назву «Зоря Галицька», також зорганізувала силами Івана Борискевича Собор руських вчених. Це була перша такого масштабу просвітницька проукраїнська акція у Галичині, скликана з ініціативи письменника Миколи Устияновича. Загалом у цьому фактично науково-просвітницькому з’їзді взяли участь 119 осіб, що провели виступи та конференції у 9 секціях.
Серед науковців та просвітників резонансний виступ мав письменник Яків Головацький, прочитавши доповідь «Розвідка про південно-руську мову та її діалекти». Він викликав дискусії, а сам Головацький згодом переметнувся до табору москвофілів. На жаль.
Учасники зауважували небувалий доти дух патріотизму та свободи, що витав серед учасників собору. На секціях звучали й обговорювалися пропозиції щодо заснування історичного товариства, впорядкування господарсько-економічних справ, охорону пам’яток культури та історії, дійшли згоди і щодо укладання підручника історії України, орієнтованого на широкі маси. Організація науки і народних шкіл так само було серед обговорюваних питань. Спільно ухвалили заснувати «Общество просвіщення народного», прообраз Просвіти. Звичайно, питання української літературної мови, її уніфікації та впровадження в активний вжиток було одним із наріжних на тому форумі. Як наслідок було усталено вживання етимологічного правопису в школах та публікаціях, який використовували аж до 1892 року, доки не перейшли на фонетичний.
На Соборі також заснували наукове товариство «Галицько-Руська матиця», що базувалося у Львові, та «Товариство народної освіти». Матиця – так назвали на кшталт подібних просвітницьких організації у західних слов’ян: чехів, словаків, хорватів. Головними завданнями матиці було провадження просвітницької і видавничої роботи, а зокрема й розвиток шкільництва. Однак згодом «Галицько-Руську матицю» роз’їла корозія москвофільства, що корупційними мацаками проникало на галицькі землі, аж до того дійшло, що останні видавничі проекти видавалися російською мовою. Так, з 1860-х років кермо матиці перейняв Антоній Петрушевич, стрийко президента ЗУНР Євгена Петрушевича. Антоній Петрушевич мав відверто москвофільські погляди, заперечував існування українського народу та української мови, намагаючись нав’язати так зване язичіє. Десь ми про ці язичія вже чули, та ще й неодноразово протягом останніх років тридцяти, еге ж, дорогі українці?
Та вернімось до Головної Руської Ради. Вона після свого заснування здійснювала активну підготовку до виборів у парламент, таким робом створили фракцію галицьких та буковинських русинів під час сесій австрійського парламенту.
Головна Руська Рада була й першою легальною політичною організацією українців. А її головною метою був захист українців перед владою у Відні. Створена представниками греко-католицького духовенства та місцевої інтелігенції, Головна Руська Рада мала у своєму складі 30 постійних членів. Початкового очільника єпископа Григорія Яхимовича згодом змінив його заступник Михайло Куземський.
Рада висловила свою беззаперечну підтримку демократичним реформам і відстоюванню національних прав пригноблених, себто бездержавних та поневолених, народів Австро-Угорської імперії. Представники Ради пропонували, ба навіть вимагали, поділити Галичину за етнічним принципом: щоб була східна, де живуть українці, та західну, де мешкають поляки. А вже відтак східну Галичину об’єднати з Буковиною і Закарпаттям в одну провінцію. Фактично йшлося про адміністративно-територіальну автономію у складі бабці Австрії. Однією з вимог було (з розумінням стратегічної перспективи такої вимоги) відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті. Львів малювався центром тої автономії. Важливим кроком (і навіть сміливим) було заснування нацгвардії. Так-так, збройна репрезентація українців у Бережанах, Стрию, Тернополі та Яворові була здійснена, а на Прикарпатті вдалося сформувати загони народної самооборони. Варто окремо згадати й Батальйон руських гірських стрільців, що налічував 6 сотень та півтори тисячі вояків. Як казав ще задовго до війни авторові статті один такий Мирон під час набирання цілющої ропи та мінеральної води в Моршині: «у нас тут є чим москалів зустріти, ми давно готувалися і тепер готові».