Здобудеш Українську Державу,
або загинеш у боротьбі за Неї
З Декалогу ОУН
Цьогоріч маємо 80-ту річницю наймасштабнішої битви українських повстанців з радянськими окупантами. 21-25 квітня 1944 року загони НКВС та красной армії на півдні Рівненщини проводили каральну операцію проти українців. І хоч окупанти здобули тактичну перемогу в тому двобої, проте це не зламало опір упівців.
Петро Еней Олійник
У 1944 році очільники УПА ухвалили рішення про перехід в тил червоної армії, себто перехід радянсько-німецького фронту. Це давало б змогу діяти ефективно, а не в чоло напряму, адже радянські війська суттєво переважали українських націоналістів як у живій силі, так і в технічному плані. Але коли наприкінці зими 1944-го лінія фронту посунулася на захід, а німецькі війська поспіхом відступали, упівці залишились розділеними: частина під керівництвом Романа Шухевича зосталась на Галичині, а інші під командуванням Василя Кука опинилися в тилу радянської армії.
Василь Кук
29 лютого 1944-го при в’їзді до села Милятин на Рівненщині ескорт командувача 1-м Українським фронтом генерала Ватутіна потрапив у засідку упівської сотні. Вони добряче насипали ворогу, але Ватутін тоді вижив. Щоправда, помер через півтора місяця у шпиталі. У відповідь радянська влада почала велику каральну операцію з метою знищення великого угруповання військ українських повстанців в районі гурбівських лісів побіля урочища Гурби Здолбунівського району. Паралельно 1 березня того ж року на захопленій Рівненщині радянська влада почала мобілізацію до лав червоної армії. Так, до мобілізаційних установ відправили 10 000 чоловіків. А от правильні ухилянти не пішли до окупантів, але натомість приєдналися до упівців. Адже місцеве населення з приходом радянської влади очікувало найгіршого: репресій та виселення. Українці добре знали, чого чекати від ворога. Отож, наші сили на тих теренах сконцентрували вояків УПА-Північ під командуванням Петра Енея Олійника та УПА-Південь під командуванням Василя Леміша Кука, зокрема і частини групи «Богун» та дивізія УПА «Холодний Яр».
Загалом чисельність боєздатних озброєних бійців становила понад 3 тисячі, а з урахуванням місцевих селян, що долучилися до упівців, майже 5 тисяч. Сили противника переважали українців суттєво: нквс залучили танки, авіацію, бронепоїзд, 5 бригад солдатів та полк кінноти. Живої сили накопичили 15 тисяч. Тобто фактично вп’ятеро більше.
20 квітня по лінії Шепетівка – Рівне – Збараж радянські війська накопичили більшість своїх сил. Наступного дня упівці почали копати шанці та вкопувати гармати й кулемети. Бойові дії охопили частину Дубенського і Острозького районів Рівненської області та Кременецького й Шумського районів Тернопільщини.
Після бою окупанти попросту спалили села Гурби й Антонівці, а усіх місцевих вивезли. Число полеглих як військових, так і цивільних точно досі не встановлене. За даними І, як завжди у росіян, ці цифри суттєво відрізняються за різними підрахунками. Є версія, що керівники тієї операції попросту не хотіли зганьбитись перед найвищим керівництвом, що, мовляв, не змогли знищити до решти вояків УПА, тож і подавали то завищені втрати українців, то занижені давні про втрати власних солдатів. Так, за версією УПА: убито 80 солдатів УПА, поранено 100-200, захоплено в полон 120, цивільного населення вбито 200. А ось за версією НКВС: 2018 упівців убито, а захоплено в полон 1570. Втрати нквс за версією нквс: 11 вбито, 46 поранено. А ось за версією УПА: 900-2000 енкаведистів убито, 300-900 поранено. Також упівці змогли підбити 5 танків.
Після того як українські повстанці витримали кілька днів затяжних штурмів ворога, вони вирішили 24 квітня йти на прорив, щоб зберегти своїх бійців. Битва так і закінчилась: виходом з оточення Українських повстанців. Можна вважати завершення цієї битви переможним для УПА, адже окупантам не вдалося повністю вибити українців з оборонних позицій, а відтак і витіснити (як вони планували) з лісів на відкриті ділянки, в тил червоної армії, щоб потім остаточно знищити.
У спогадах учасник бою під Гурбами майор Косенко так підсумував той герць:
«Гурби – це наша перемога над ворогом, який переважав нас у багато разів. Перемога не тільки політична, а й мілітарна, і жодні звірства та мордування, при яких енкаведисти, як спрути, накидаються на наших бійців і на цивільне населення, щоб обмити руки в їхній крові, щоб поштрикати штиками їхні благородні тіла, не мають і не можуть мати успіху. Бо терором не можна знищити всезростаючого революційного руху. Ним ворог нас не злякав, а навпаки, збудив вогненну ненависть до себе і згуртував до відкритої боротьби проти більшовицького терору, проти більшовицького імперіалізму. Гурби – це наша відповідь ворогові». Актуальні слова, адже ворог той самий. І так само воює: вбиває і цивільне населення, і вщент знищує міста та села.
Історичний урок битви під Гурбами в незламності українців, у нашій волі до боротьби. І також у тому, що одвічний ворог той самий. І поки що живий і сильний. І тільки в єдності і впертій боротьбі нам під силу його здолати. Навіть тоді, коли, здавалось би, шансів на перемогу уже немає…
Але ж
Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
І ми йдемо у бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплата нам – це радість в боротьбі,
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
З’єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе:
Вітчизні ти будь вірний до загину!
Нам Україна вища понад все!
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий – то наказ:
Соборна Українськая держава
Вільна й міцна від Сяну по Кавказ.
2007 року біля урочища Гурби відкрили «Пантеон слави героїв Гурбенського бою».