Щотижня, іноді щодня.
Побратими вже не згадують, як воно було в АТО. То була настільки інша історія, що її навіть не можна порівнювать із сьогоденням.
Механізовані колони, що ми пускали в атаку в червні минулого року під Запоріжжям, судячи з усього, теж пішли в історію. Де-не-де вискочить «Бредлі», щоб плюнути вогнем по ворожих посадках. Але вкрай нечасто. На поле бою знов повернулися пікапи, скаженими тарганами ганяючи серед розривів мін та снарядів. Швидкість дає їм якусь надію.
В небі безперервно висять дрони: і свої, і чужі. Їх набагато більше, ніж навіть минулого літа. Хтось дивиться на твої позиції, розвідує. Хтось наводить арту. Хтось скидає на наші позиції гранати з газом. Газу раніше теж майже не було, тепер кожного дня декілька випадків. Скид газу, потім мінометний обстріл.
Завивають камікадзе, і від цього вою аж мороз іде по шкірі. Своя чи чужа? За тобою чи за кимось іншим?
Вони не жаліють снарядів. Поки наші друзі зі США пів року розглядають питання, нас банально засипають снарядами і мінами. Всіх калібрів. Безперестану. Я згадую бої листопада-грудня… Тоді вони ігнорували групи менше 4 людей, жаліли снаряди. Зараз по двох піхотинцях можуть випустити пять-шість мін. По групі з чотирьох – пів пакета «града». «Град» взагалі ніколи не мовчить на цій ділянці. Кожних 40 хвилин або годину вилітає 15-20 ракет по наших позиціях. «Солнцепьокі» підсвічують ніч спалахами вогняних куль. Красиво, якщо дивитися здалеку…
І КАБи… Звук пролітаючого над тобою КАБа ні з чим не переплутаєш. Є у них підозра, що в посадці міномет – туди прилетіло 4 бомби. В перехрестя посадок, кудою заходить піхота, – ще дві. Усі посадки і дороги в ближньому тилу вкриті вирвами від бомб, подекуди лежать сталеві потвори, що не вибухнули…
Ніхто не воює взводами та відділеннями. Тактична група з трьох чи чотирьох солдат, автомати, протитанкові одноразки, ПКМ. Все, що можна швидко донести на позицію, що можна добре замаскувати. Я вже давно не бачив на позиціях важких кулеметів. Пам’ятаю, що кулеметний взвод тренувався встановлювати важкі «Браунінги» прямо в порядках піхоти або трохи позаду. Але ніт. Ніхто не дасть занести важкий кулемет на позицію і тим паче стрельнути з нього більше ніж один раз.
Війська ховаються під землею. Живуть в норах, як гноми із казок. На поверхню вискакують на пару хвилин – пустити чергу з АГС або пару мін з міномета. І назад, в бліндаж, під землю. Так працюють майже всі – дроноводи, розрахунки гранатометів, мінометів, РЕБ, зв’язок. Всі, крім піхоти. Піхота не може сидіти в бліндажі. Тих бліндажів майже і немає, бо кожного разу піхота копає позиції під вогнем противника, не дуже щось побудуєш. І піхота повинна дивитись, щоб під*ри не підлізли. В ефірі постійно чуєш те ж саме:
– Гора, гора, по нас прицільно працює 120-й міномет. Розбирає позицію.
– Прийняв. Всі в укриття, але один хай спостерігає.
І хтось один залишається. В окопчику по пояс, який встигли викопати вчора вночі, або в хаті, з якої залишилось півтори стіни і в яку вже прилетіло 3 міни…
А десь в інтернетах показують казкові оборонні лінії, які будують на стратегічних напрямках. Експерти кажуть, що треба ще трошки почекати, і американці дадуть нам снаряди, якщо не влітку, то восени обов’язково. А ще в 2025 році будуть у нас Ф-16. І президент каже, що є вже план нашого літнього контрнаступу.
Але за це все «завтра» і «наступного року» платить наша піхота, платить прямо зараз…
На фото – як насправді виглядають підготовлені оборонні позиції.