Гортаючи сторінки антологій та інших книг, ми бачимо багато жіночих імен, які творили нашу літературу. Треба врахувати, що опубліковане – це лише окрушина творчості. Які можна відкрити імена ХІХ – ХХ століття? Адже нам здається, що ми достатньо знаємо українську класику. Проте виявляється, що ці знання неповні. А ще треба знати, що багато з цих українських поетес і перекладачок були інтелектуалками та свідомо обрали для себе українську ідентичність. А вибір творів у них був – від ібсенівської Нóри до українських народних пісень. Сьогодні героїнями статті будуть дві поетеси.
Наприклад, Марія Загірня (1863–1928). Або Марія Грінченко чи Грінченкова. Іноді у джерелах її називають подвійним прізвищем – справжнім і псевдонімом: Марія Грінченко-Загірня. А ще вона підписувалася: М. Чайченко, М. Доленко, П. З. Р-ой. Я вже писала про Бориса Грінченка та перекладачку Анастасію (дочку літературного подружжя). А що сказати про дружину?
Це була не просто поетеса, прозаїк і перекладачка, а й жінка-організаторка та керівниця. Бо з 1910 (після смерті чоловіка) по 1918 рр. вона керувала видавництвом Бориса Грінченка. Отже, вона ще й видавчиня.
З перекладів варто відзначити класичні – у тому числі з італійської мови (драматургію Карло Ґольдоні), норвезької (Генрік Ібсен, також драми) та ін. Зокрема, саме Марії Загірній належить переклад п’єси Ібсена «Нóра» – це інша назва знаменитого «Лялькового дому» (і кінцівка дещо змінена, а Нора – це ім’я головної героїні). Ібсен був популярним драматургом, його ставили на сцені, але українською переклала саме Марія Загірня. А ще разом із дочкою Настасею героїня статті переклала оригінальну і трагічну п’єсу Ібсена «Росмерсгольм», де сплетено кохання, фатум і багато інших складних проблем, причому твір був дуже актуальним. Також якщо розгорнути «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена, твори Моріса Метерлінка та багатьох інших класиків, треба знати, що вперше українською їх переклала саме Марія Загірня. Також вона не оминала й сучасної їй літератури.
Також ця діячка упорядковувала знаменитий «Словник» Бориса Грінченка, була авторкою підручників з української мови, статей, потім подарувала бібліотеку свого покійного чоловіка… Їй належать популярні твори з французької та американської історії. Узагалі культурна та організаторська діяльність Марії Грінченко або Загірньої заслуговує на окреме вивчення, а наразі зосереджуся на віршах, які охоче друкували в антологіях і журналах (у тому числі «Зорі»).
Авторка почала писати вірші ще молодою. Їй належить і патріотична, ідейна, лірика («Я для краю свого працював…», «З боєвих пісень»), і любовна, і на інші теми. Багато з цих творів дуже мелодійні та створені на пісенний лад. Також авторка показує там складні колізії. Наприклад, в одному з віршів – «Моє щастя» – показано монолог, причому під час читання стає зрозумілим, що це жінка звертається до суперниці (тобто своєрідний любовний трикутник»): «Моє щастя ти в мене украла / І глузуєш із мене... Дарма! / Йому щастя даєш ти, й для тебе / Слів докірливих в мене нема. // Та не все ще ти в мене забрала: / Мої згадки зостались мені, / Мої згадки про його, про перші / Дні кохання, як сонце ясні. // Тепер бачиш, яка я багата? / Не глузуй же! мене не займай! / Я сховаюсь од вас, я ніколи / Не прийду засмутити ваш рай.. / Тільки ж знай, коли ти нещасливим / Його зробиш на мить на одну, / О, я серцем своїм те почую / І тоді... я тебе прокляну». Тут показано альтруїзм ліричної героїні стосовно невірного коханого, але й сильний темперамент і принциповість. Отже, це оригінальний зразок любовної лірики, яка переходить у філософську.
Або несподіване звернення до українських народних пісень у стилі Марусі Чурай. Це вірш «На городі»: «Поле дівчина картоплю, / Поле й підгортає, / А дівоча думка в хмарах / Широко буяє», і далі – опис пейзажу.
Інша поетеса – Маруся Вольвачівна або Вольвачова (бл. 1835 чи 1841 – бл. 1910?). по-справжньому її звали Марія Вольвач. Про неї обмаль інформації. Факти і тексти знайшли в харківському архіві. Точно невідомий рік народження – а року смерті взагалі спочатку не зафіксовано, і тільки нещодавно знайшли, що це близько 1910 р. (а востаннє про поетку згадували 1903 р.). До речі, роком народження називають і 1841, але це теж приблизно. Може, потім дослідники знайдуть більше про цю поетку, але наразі фактів небагато. Якщо про інших знають, що вони часто бували з інтелігентних сімей, мали певний старт, то ця постать – інша, бо Маруся Вольвачівна – селянка, що самотужки здобула освіту. Народилася в селі Черемушна Валківського повіту біля містечка Валки Харківської губернії (зараз це село). Походила з козацького роду, але спочатку була неписьменна. Вона рано виявила хист і подумки створювала поезію й навіть драматургію (дидактичні, з народного життя, п’єси: «Охайнулась, та пізно», «Є каяття, та нема вороття» і «На великім шляху»). Узагалі авторка брала й відомі сюжети (у тому числі з фольклору), проте оригінально їх обробляла.
Цікавий випадок, який поетеса згадувала в мемуарах («Спомини української селянки»): ще не помишляючи працювати для слова, вона почула слова мандрівного ченця-грека, який передрік їй саме таку долю – що дівчина стане письменницею. Маруся відповіла: «Брешете, я ж ні читати, ні писати не вмію!», на що чернець заперечив: «А буде так!» Тобто він розгадав талант дівчинки.
Раптом Марусина доля змінилася, бо вмер батько. Семирічна дівчинка втратила спадок – але знову доля змінилася, бо майбутньою поетесою стали опікуватися пани і забрали з собою. Знову ж таки – біла пляма: яким було їхнє прізвище, наразі не знайшли. Неграмотна, Маруся випросила в них можливість ходити до школи, бо дуже хотіла навчатися. Так і навчилася грамоти і змогла записувати свої твори. Але є версія, що навчив дівчину професор-історик Дмитро Багалій, який і помітив талант. Обставини знайомства знову вкриті мороком невідомості.
Якби Маруся Вольвачівна далі продовжувала свою освіту, то змогла б довчитись і поступити в університет (але тоді туди дівчат не приймали) і розвинути свій талант іще більше. Узагалі впадає у вічі, що коли дівчина виросла і заробляла на себе, то сприймалась як зайва. Далі її життя не було пов’язано з літературою: поетка заробляла тим, що була кравчинею (звичайно, мати ремесло тоді – справжній прорив), але потім наймитувала. Але творити можна завжди.
Раптом знову доля змінилася, і Маруся Вольвачівна вже не почувалася такою зайвою, бо у своєму селі стала керівницею народного гуртка інтелігенції.
Про стиль віршів можна сказати, що вони часто витримані в народному струмені та мають елементи харківської говірки, тобто Слобожанщини. І це часто не суто трагедії або скарги, а й гумор, навіть сатира. Знову – народна традиція. Але поетка не копіювала зразків, а йшла глибше, бо показувала психологічний стан героїв. Скажімо, експресивна «Зрада дівчині»: «Ой де тої правди певної шукати, / Кому своє щире серденько віддати? // Ой до кого тихо головой схилюся, / До кого серденьком міцно пригорнуся? / Кохала козака, щиро та ще й дуже, / А він підневидів, кинув та й байдуже. // Кинув козак, кинув – із якої ради? / Насміявся з мене і не дав поради. / Не судіть, сусіди, що зі мною буде, / Болить моє серце, та не знають люди. // Ой, тяжко та важко, не маю вже й мочі, / І світ той нелюбий, туманяться очі. / Розступися, земле, прийми моє тіло, / Заціп моє серце, ти й так уже стліло!» Є й автобіографічні твори – «До брата і до невістки», де героїня каже, що її «Покинули, як ту в полі / Відірвану гілку», і далі: « Вітер віє, гілку круте, / Рве та коте полем, / Так і сестру рве недоля / Убитую горем; / Гілка в’яне, засихає / На вітрі в пилюзі – / Сестра сльози проливає – / Братові й байдуже. / Листя зв’яло, гілка зсохла, / Нема вже і снасті; / Сестра блякне, / серцем мліє / В життєвій ненасті. / Хмара ходе, вітер віє, / Гілки вже немає; / Так не стане й сестри скоро / І брат не дознає». Поетка написала це в 1887 р. Видно, що порівняння себе з відірваною гілкою показано в динаміці.
Є тут і щось шевченківське. Відчувається, що Маруся Вольвачівна і стежила за народною музою, і багато читала – але що саме? І де? Ми не знаємо.
Вона постала не лише як поетка, а й як народна оповідачка, бо від неї записували фольклор та автобіографічні оповідки. Також вона добре співала пісень свого народу. Поетеса і сама записувала народну творчість, тобто була і в іпостасі етнографа. Писала й оповідання – наприклад, «Казка про таємні слова». Узагалі вона – феномен.
Як по-справжньому відкрили талант Марусі Вольвачівни? Іван Лисенко (який видав повне зібрання творів поетки) згадував: «…я знайшов її твори у „Літературно-науковому віснику”, де їх надрукував Іван Франко. Фактично саме він став відкривачем для нас цієї письменниці, бо опублікував „Спомини української селянки”, де було сказано, що вона народилася у Черемушні. Особисто мені цей факт дав поштовх для наступних пошуків».
Вона – авторка й збірки ««Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни». Саме під цим іменем ми цю постать і знаємо. Її земляки та взагалі харків’яни виявилися великими ентузіастами, збираючи і досліджуючи інформацію про цю непересічну жінку.
Невідомо, коли і де не стало поетеси. Про неї багато нез’ясованих фактів. З ким із поетес вона спілкувалася? – Багато чого ми не знаємо. Але нам залишились її твори. Їх дуже схвалювали Іван Франко, Микола Сумцов та інші інтелектуали. А завершити оповідь про Марусю Вольвачівну хотілося б її словами: «Україна – моє життя, бо я кохаю серцем і душою свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило». Поетка була дуже чутливою до своєї культури і хотіла передати це іншим. А ще несправедливо вважати цю жінку самотньою. Адже її талант визнали, у неї були однодумці.
Сьогодні Марусю Вольвачівну більше знають як фольклористку, але хотілося б, щоб повно видавали її вірші – у тому числі в антологіях української поезії. У тому числі жіночої. І, звичайно, хочеться комплексного вивчення її біографії. Бо ми досі збираємо матеріал за окрушинами.
Так хто вона? Запізніла Маруся Чурай – її тезка? Чи інший феномен? Це талант, який розвивався і природно, і водночас поетка відчувала, що потребує більшої освіти і культури, тому багато в чому завдячувала собі. За її віршами помітно позірно просту форму, проте зрілий світогляд і оригінальність.
Отже, помітно, що творчість українських поетес ХІХ – початку ХХ ст. розвивалась бурхливо і часто – у супроводі фольклористичної та іншої наукової праці, а також і організаторської роботи. Як відомо з історії, умови не завжди дозволяли цим авторкам реалізовувати всі задуми, проте вражає ентузіазм цих жінок, які постійно навчались і мали незрівнянну енергію. Цим вони незвичайні, як і їхні тексти.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).