Вбивство українських військовополонених стало черговим актом звірств із боку московської армії. При чому черговим актом — вже після підписання так званих «зернових угод», за участю України, ООН, Туреччини та московії.
На наступний день після досягнення домовленості у Стамбулі відбулись обстріли порту в Одесі. Активність обстрілів українських міст з того часу дуже суттєво виросла. Наприклад, не було жодної ночі в Миколаєві протягом якої московити не випустили б по місту менше ніж 10 ракет. Ніч із 30 на 31 липня відзначилась — 40 ударів! Схожа ситуація і на інших напрямках. То про які угоди може йтися, в якому місці можемо говорити про припинення вогню, хоча б на період вивезення зерна?
В обмін на «дозвіл» чи «пропуск» українського зерна кремль успішно зняв із себе частину санкцій щодо експорту зерна і добрив, та й не тільки їх. Вікторія Спартц у своєму зверненні до ООН наголошує, що «зернова угода була провальна. І ми щойно бачили, що сталося з провальною домовленістю ООН щодо українських бійців Азовсталі» та вказує, що угоду слід призупинити, поки «не будуть забезпечені кращі заходи безпеки для України».
Кожен тверезомислячий українець погодиться із обома тезами. Цікавим є той факт, що Вікторія Спартц звертається не до української влади, а до ООН як сторони «зернових угод». Думаю, що це пов’язано із тим, що вона добре розуміє, що саме оточення президента Зеленського було лобістами вивезення зерна, зняття частини санкцій з кремля, продовжує активно допомагати московським олігархам Фрідману та Абрамовичу виходити з-під санкцій. У питанні Абрамовича цією справою особисто займається Давид Арахамія — голова найбільшої парламентської фракції «Слуга Народу» у Верховній Раді.
Зі свого боку хочу поставити кілька важливих акцентів щодо вбитих українських військовополонених, вивезення зерна та відповідальності президента Зеленського.
Час повномасштабної війни передбачає мобілізацію всіх ресурсів, необхідних для відсічі агресору. Сама мобілізація та подальша організація захисту України передбачають чіткий розподіл виконання завдань між відповідними державними органами, підрозділами ЗСУ, Нацгвардією, чиновниками. В таких умовах абсолютно неприйнятною є практика створення колективної безвідповідальності за помилки та/або свідому шкоду, адже все чітко структуровано. У кожної проблеми є своє прізвище або прізвища (якщо відповідальних більше).
Свої прізвища мають розмінований Чонгар; нестворена територіальна оборона Херсону; провалена підготовка оборони Києва; провалена блокада двох доріг із Білорусі (там тільки 2 дороги!); наслідком чого стали жахливі події в Бучі, Ірпені, Бородянці; кидання бійців тероборони без належного забезпечення та вишколу на 0-ву лінію; залишення бійців без засобів вогневого враження проти бронетехніки супротивника (гарматне м’ясо). Свої прізвища є у тих, хто постійно щось розповідав та обіцяв захисникам «Азовсталі» та у тих, хто говорив про евакуацію.
Президент воюючої країни є Верховним Головнокомандувачем. В час війни Верховний Головнокомандувач не може говорити будь-що, «ляпати язиком», як кажуть у народі. Президент Зеленський на наступний день після того, як здались захисники «Азовсталі», чітко заявив, що «відбувається евакуація». Слідом за ним ту саму тезу повторила Ганна Маляр — заступник міністра оборони України.
Так склалось, що в той самий день я вів ефір дискусійного клубу на радіо UA-Chicago, в якому дуже чітко поставив запитання: «Хто буде нести відповідальність, якщо щось піде нетак?»
Президент воюючої країни не може ж просто повторювати слова із суфлеру, попередньо написані президентськими спічрайтерами. Він же є Верховним Головнокомандувачем, особою дієздатною, яка усвідомлює значення усіх слів. Отже фраза про евакуацію сказана абсолютно свідомо на підставі певних даних: від Міноборони, розвідки, Генштабу, Єрмака чи когось іншого. Хтось вів перемовини, досяг якоїсь угоди і як наслідок відбулась «евакуація».
Перемовини завершились якоюсь домовленістю — інакше президент не казав би про «евакуацію». Де та домовленість? Хто саме був учасником її укладання? Хто ухвалив рішення?
Далі ще цікавіше. Президент сказав, що «я дав наказ зберегти життя». Пафосна фраза, гарна для передвиборчих відосиків, проте яка має мало спільного із діяльністю президента воюючої країни.
Що відбувалось далі, ще до теракту в Оленівці? Хлопців відправили в СІЗО, кількох — в «трибунал» у московському ДНР, де їхній «трибунал» присудив хлопцям смертну кару — розстріл. В якому місці це схоже на евакуацію? Евакуацію в московське СІЗО і на розстріл? З цього моменту вже повинні були почати «летіти голови», адже президента підставили. Чи не підставили і він сам все організував, розуміючи, що розгублений та одурений народ не розумітиме, що відбувається?
І далі масове вбивство українських військовополонених. За день до того — публічні відео із кастрацією та вбивством воїнів, які свідомо вкинуті московськими спецслужбами, але це тема окремої статті.
Хто несе відповідальність за таку «евакуацію»? Повинні бути конкретні прізвища. І серед них точно є прізвище «Зеленський», винуватість якого може бути пом’якшена за певних умов. Але вона, беззаперечно, є!
Для чого пишу про це все? Не тільки для критики Зеленського, а для озвучення питання: Які БЕЗПЕКОВІ вигоди ми отримали від вивезення українського зерна? Кошти, до речі, отримають олігархи-латифундисти, а не бюджет (якщо що).
І останнє питання: ХТО БУДЕ НЕСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЯКЩО ВНАСЛІДОК ЧАСТКОВОГО РОЗМІНУВАННЯ ВОДНИХ ШЛЯХІВ ДЛЯ ВИВЕЗЕННЯ ЗЕРНА МОСКОВСЬКА АРМІЯ ЗАХОПИТЬ МИКОЛАЇВ ЧИ ОДЕСУ? Хто? Зеленський? Ердоган? ООН?