«Сумна правда полягає в тому, що життя людини складається з комплексу невблаганних протилежностей – дня і ночі, народження та смерті, щастя та страждання, добра та зла.
Ми не впевнені навіть у тому, що якесь одне переважатиме над іншим, що добро переможе зло, чи радість – біль.
Життя – це поле битви. Воно завжди існувало і завжди існуватиме, якби це не так, життя добігло б кінця».
Карл Густав Юнґ
В аналітичній психології Юнґа архетип (першообраз, оригінал, зразок) є структурним елементом колективного несвідомого.
Юнґ вважав, що світ складається з протилежностей, і свої уявлення переніс буквально на все. Все наявне у нього поділено на матерію та психіку. Психіка, зі свого боку, ділиться на свідоме та несвідоме, в останньому існують інстинкти та архетипи.
І те, й інше – вроджені структури психіки, пов’язані з людською біологією. Можливість існування подібних вроджених структур підтверджується, зокрема, успадковуваністю таких людських якостей, як інтроверсія та екстраверсія.
Архетипи, за Юнґом, – це «комплекси» колективного несвідомого, які виявляються у свідомості в образах богів, духів, демонів, казкових і літературних героїв, «стандартних ситуацій».
Тут треба визначитися з тим, що таке «комплекс». Комплекс в психології – це емоційна сукупність уявлень та мотивів, що надає значну роль в розвитку психіки.
Виходить, що архетипи – це наші вроджені уявлення про світ, «матриця», система координат, за допомогою яких людина пізнає світ і забарвлює його для себе певним чином.
Загальні «оцінки» заздалегідь задані – і реальний світ пізнається лише цих межах як «проекція» образів і символів.
Саме архетипи, описуючи світ у заданих межах, народжують міфи, літературні образи та сюжети, релігійні доктрини, філософські та наукові концепції. Вони ж зумовлюють і процеси пізнання – будь-яка дитина, та й дорослий, шукає у світі щось подібне до того, що закладено в його голові у вигляді архетипів ще при народженні.
І кожна людина наділяє властивостями архетипів, закладених у ньому образів, явища навколишньої дійсності.
Закоханий знаходить у коханій ідеальні властивості архетипу «Прекрасна жінка». Вчений шукає у світі те, що відповідає архетипу «Істинне». А де ж «розташовуються» архетипи?
Хтось із дослідників вважає, що вони є в молекулах ДНК, хтось – що у півкулях мозку, хтось – що у найдавнішій частині мозку, рептильному мозку. Довести це дуже важко. Тому просто юнґіанський постулат – вони є. В нас є.
Чи є в цьому щось містичне? Так. Але все це дуже схоже на правду. Дивимося на чоловіка, розуміємо – «герой», тому що є у свідомості основне уявлення про героя. Бачимо жінку – вважаємо, що красуня, адже є й такий архетип усередині нас.
Про класифікацію архетипів і про найважливіші з них – наступного разу.
Що там мовив Заратустра?
«Щоб вижити, людина спершу проголошувала, що ті або інші речі мають певну цінність, – отже, спершу надавала тим речам сенсу, людського сенсу! Тому вона й називає себе “людиною”, тобто тим, хто складає ціну».
У розділі «Про тисячу і одну мету» Заратустра говорить нам про те, що кожна людина повинна мати свою власну мету в житті.
Оскільки без мети ми губимося і стаємо мрійниками, які поклоняються ідеалам, які не належать нам.
Тому кожна людина має знайти своє власне «я» і розробити власні цілі та ідеали, засновані на її унікальних здібностях та потребах.
Можливість обирати свою мету – це прояв нашої величі та свободи, і ми не повинні підкорятися стандартам та нормам, які нав’язує суспільство.
Не боятися помилятися і не шкодувати за минулими цілями, яких не досягнуто.
Тільки ті, хто зробив помилки і знайшов досвід, можуть йти вперед і створювати нові цілі та ідеали.
Тому Заратустра закликає кожного з нас знаходити свою власну мету та ідеали. Бо тільки через прагнення нових цілей і постійний рух ми досягаємо істинного зростання і сили.
***
Остання теоретична книга Юліуса Еволи – «Осідлати тигра». По суті це його заповіт. Шлях радикального заперечення. Стоїчний. Мужній. Шляхетний. Нігілістичний. І тому особливо привабливий.
Окидуючи своїм поглядом двадцяте століття, Евола приходить до висновку: «Все втрачено остаточно, захищати і відстоювати більше нічого, ми підійшли до фатальної межі».
«Відтепер нам залишається лише “осідлати тигра”, сприяти тому, щоб ця цивілізація Калі-юги провалилися в приготовану їй самій собі яму разом із в’ялим ідіотичним людством, яке дозволило брехливим вождям зробити із собою що завгодно».
Він пише: «Перейдемо до розгляду принципу “осідлати тигра” щодо зовнішнього світу».
У цьому випадку його можна розуміти наступним чином: коли певний цикл цивілізації наближається до свого кінця, важко досягти чогось, чинячи опір, пряму протидію його рушійним силам, оскільки цей рух настільки сильний, що захоплює за собою все і вся. Але важливо не піддатися враженню всемогутності та уявного тріумфу сил епохи. Ці сили, позбавлені будь-якого зв’язку з будь-яким вищим принципом, по суті вкрай недовговічні. Тому замість того, щоб зациклюватися на близькому і теперішньому, слід прийняти до уваги можливу зміну ситуації в недалекому майбутньому...
Точка, в якій циклічний процес досягає своєї межі, є одночасно точкою, в якій він змінює свій напрямок на протилежний.
Позитивним розв’язанням проблеми була б зустріч тих, хто не спав протягом довгої ночі, і тих, хто прийде на світанку. Але навряд чи можна з точністю передбачити, яким чином і на якому рівні виявиться зв’язок між циклом, що завершується і починається, тому запропонований нами принцип «осідлати тигра», що відповідає єдино прийнятній для сучасної епохи лінії поведінки, повинен мати самостійне значення».
«Тільки вийшовши за рамки ідей та уявлень, що характеризують нашу сучасну цивілізацію, можна знайти тверду абсолютну точку опори, здатну оголити всю перекрученість сучасного життя. Тільки таким чином ми знайдемо наш останній бастіон, лінію опору тих, які, незважаючи ні на що, зуміли залишитися у вертикальному положенні».
Ось саме до таких людей, які «зберегли вертикальне положення» і звертається Юліус Евола, перефразуючи слова Агріппи Неттесгеймського –anima stante e non cadente («душа, що стоїть і не падає»).
P.S. Евола в назві своєї праці використовує фрагмент вислову, який існує в китайській традиції «осідлати тигра», що перегукується з династією Дзін. Коли полководець Ве Дзіао, вірний Імператору Сіма Ян, цим висловом визначив ситуацію, що склалася під час повстання бунтівного генерала Сун Дзуна. Столиця була атакована, і уникнути прямого зіткнення із силами повсталих було неможливо. Відтепер лояльні до імператора війська були приречені на битву, в якій, однак, шанси на перемогу були дуже незначні. Але й ухилитися від неї ніхто не міг.
Отже, весь вираз загалом – «скакати на тигрі, не маючи можливості зійти» – у китайському контексті означає: вступити в пряму та смертельну конфронтацію з гігантськими силами з крихітними шансами на перемогу, не маючи жодної можливості ухилитися.