У попередніх випусках «Сурми» уже були мої статті про українських поетес – від найперших до ХХ ст. Але цих імен так багато, що неможливо схарактеризувати всі.
Спробую звернутися до авторок, які писали і поезію, і прозу. І за життя були відомі, може, більше як прозаїки.
Література була для них не гобі, а серйозною справою. Спробую накреслити кілька портретів. Отже, перша авторка.
Ще не знаючи її біографії, багато хто скаже, що ця жінка навчалася в університеті або, принаймні, у гімназії. Виявляється, що ні! Усім ця поетка була зобов’язана собі. Це – Анна Павлик (1855–1928).
Її знають як колегу Івана Франка. Її творчість цінували і Каменяр, і Михайло Павлик, і Олена Пчілка… А ще Анну Павлик відзначали як дуже обов’язкову та принципову людину. Сьогодні, читаючи її вірші, ми можемо сказати, що вони дуже щирі.
А ще про неї можна сказати, що вона допомагала людям і вміла їх відчувати.
Передусім згадують її політичну діяльність, а також статті. Так, вона була публіцисткою – може, навіть памфлетисткою. Брала активну участь у галицькому жіночому русі. Проте донедавна її вірші замало знали – хоча за життя авторки тексти ставали народними піснями на Покутті. Виявляється, Анна (або Ганна) Павлик була відома не лише сатиричною чи злободенною, громадянською, лірикою. Писала рідним діалектом. Наше завдання – відкрити її тексти.
Вона опублікувалася в альманасі «Перший вінок» (1887), який об’єднав українських інтелектуалок: Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Лесю Українку та багатьох інших. Але оприлюднила не вірші, а нарис. І так почалося літературне знайомство з іншими.
Багато років її життя було пов’язане зі Львовом. Також вона жила в Чернівцях та інших місцях. Подорожувала мало і не так часто. Записувала фольклор. І активно вела громадянську діяльність.
А Іван Франко у збірці «З вершин і низин» присвятив їй вірша – «Анні П.» (1880, автору було 24 роки). Він написаний алегорично: донька хоче йти в поле працювати (виполоти бур’ян із пшениці), але мати відраджує, бо має ще зійти сонце (доня не хоче чекати), насувається чорна хмара. Цей вірш дуже динамічний і полемічний, побудований як діалог. І завершується словами дочки: «„Я не боюся хмари, зливи! / Що міні вітер той бурхливий? / Я про ті тучі сміло, сміло / Буду робити чесне діло. / Нехай і повінь валом бухне, / Моя відвага не потухне, / Знесу я всяку злую долю, / А не покину праці в полю. / Робити буду без упину, / І перестану – як загину”». Поет тонко сформулював принципи Анни Павлик: «…сміло / Буду робити чесне діло», «Моя відвага не потухне», «Робити буду без упину». І вона справді полола бур’ян – у переносному розумінні.
Що сказати про саму Анну Павлик? Вона народилася в селі Монастирське, біля міста Косова (а сьогодні це село вже перейшло до самого міста), на Гуцульщині, у хліборобській сім’ї. Родина була бідна – і як не хотіла навчатись Анна, цього не вийшло (хоча брат, письменник Михайло Павлик, зумів скінчити університет). Систематично майбутня поетеса не могла ходити до школи – відвідувала тільки кілька місяців. Але, як багато видатних людей, обожнювала читати. Тобто її можна назвати самоучкою. Проте про багатьох великих і просто знаменитих ми дізнаємося, що вони рано навчилися читати. Анна через скруту в житті змогла стати грамотною лише в 16 років!
Її старший брат Михайло Павлик писав про це своєму творчому колезі, Михайлу Драгоманову: «Вона майе 21 років і хоче дуже вчитися, та нема як. Від роботи йейі не хотіли дати давно до школи, от походила лиш щось два три місяці і вивчилася читати й писати, і дуже мині дякувала, щом йейі дав таку вже велику (у 16 рік). …як я йій зачав присилати усякі книжочки, то казала мині тепер, що якби були не вони, то умерла б була з туску… а як прочитала то, що я написав “На що письмо?”, то каже, що муситься ще вчити і вчити, бо дурній ніяк жити» (цитата правописом оригіналу). І далі ділився враженнями: «Йій якби лиш наука, то вонаб зробила у нашім ділі більше може, як я, бо більше в нейі натурального розуму – я трохи лирик, а вона усе з розвагою робить». Тобто алмазу була потрібна огранка, щоб він засяяв діамантом. Але сьогодні ми можемо милуватися на цей самоцвітний блиск.
Вона не просто навчалася, а ділилася знаннями з іншими. За те, що Анна Павлик поширювала книги і журнали з-поміж селян, її не раз заарештовували. І далі за поеткою був поліційний нагляд. А ще найбільше відомо, що її судили разом із творчими колегами – від Івана Франка до Михайла Павлика. Також відомо, що вона підтримувала Каменяра та інших діячів у тюрмі, ризикуючи собою та маючи репутацію неблагонадійної.
Анна Павлик – це приклад жінки, яка сама заробляла на себе. А ким? Традиційно, читаючи біографії інших, можна уявити, що вона була вчителькою – чи, принаймні, мала інтелігентний фах. І знову – ні! Спочатку – наймичка, а потім вона була швачкою. Тоді працювати на швейній машині було досягненням – як би сьогодні вміти опанувати суперскладний комп’ютер. Але ж це була виснажлива праця! Потім Анна хотіла відкрити власну справу – по-сучасному, стати бізнес-леді, – але їй не дозволили. Не давали реалізуватися так, як би вона хотіла – а мала стільки енергії, природного розуму (про який писав її брат). Проте, бачачи, які перешкоди пробивала ця поетеса, відчуваємо повагу – і до того, скільки вона створила.
Із текстів видно, що, вона вміла спостерігати і формулювати. Проте саме вірші досі широко невідомі, їх після смерті авторки дуже мало публікували – тож нам треба ще дорости і систематизувати написане нею.
І далі її біографія явно нетипова для української інтелектуалки. Бо своєї родини в Анни не було. Письменниця була дуже самостійною та прагнула такою залишатися (хоча їй неодноразово пропонували руку і серце). Проте опікувалася двома чужими дітьми, яких узяла на виховання (так само вчинить Ольга Кобилянська). А ще Анна Павлик хотіла проявити себе як меценатка і взагалі організаторка (явно маючи до того жилку) – започаткувати сиротинець. Але їй не дали реалізувати цю ідею. Проте сьогодні творчість і життя цієї письменниці досліджують, і її досі пам’ятають у рідних краях. Хотілося б ширшого видання її творів.
Це була орбіта Івана Франка. А якщо згадати іншого класика – Лесю Українку, – то з’явиться ще одна цікава постать. Германістка, навіть скандинавістка, феміністка… Це – Олександра Судовщикова-Косач (1867–1924). Її твори стали відомі завдяки журналу «Зоря» (де свого часу друкувались і Леся Українка, й інші поетеси), а також антології «Українська муза» – також літературному прориву на той час.
З біографії Лесі Українки можна дізнатися, що геніальна класик і товаришувала з Олександрою Судовщиковою, і листувалася з нею, і ще можна згадати сумісні світлини. Обидві поетки були разом в українському молодіжному гуртку «Плеяді». А що ще сказати про цю літературну посестру? Сама Олександра Судовщикова народилася в сім’ї політичного засланця Євгена Судовщикова (родом з Полтави, мав європейську освіту і багато подорожував Європою). Тобто з самого початку життя не було легким. Але ця родина вміла дружити і співпрацювати. Бо Євген Судовщиков (батько поетеси) дружив із Михайлом Драгомановим (гадаю, не варто нагадувати, що той був братом Олени Пчілки і дядьком Лесі Українки), разом із ним належав до «Старої Громади». А майбутня поетеса зростала в родині Драгоманових. Потім Олена Пчілка напише: «Перевіривши всіх знайомих за многі роки, бачу, що Судовщикови наші найцінніші, найдорожчі друззя!» Вони дружили й потім (коли не стало ні Михайла Косача, ні Лесі Українки) – Олена Пчілка, Олександра Судовщикова і дочка Євгенія, – підтримуючи одна одну.
Першою мовою Олександри Судовщикової була французька – спочатку нею й творила. І знала на рівні носійки мови – навіть перекладала на французьку іншу класику. А далі свідомо перейшла на українську мову. Писала оповідання під чоловічим псевдонімом «Грицько Григоренко». Сьогодні її називають імпресіоністкою. Проте в її оповіданнях також багато реалістичного і навіть натуралістичного (за життя навіть виокремлювали «крайній реалізм»). Авторка змальовувала без прикрас те, що бачила і відчувала. Тому сьогодні її проза може вважатися навіть у дечому документальною.
Але це й красива проза. Наприклад (цитується правописом першодруку): «Весна красна! Скілько не дивись на теє дїло, – нїколи не надивиш ся ! А чого-б його дивити ся ? Кожного року воно буває і кожного року зникає, вcї до нього привикли, вcї його знають, – то чого-ж дивитись, чого зітхати? А ось же, як одного ясного весняного дня вийдеш з хати та подивиш ся на небо, що здається так чогось близенько, ось-ось коло тебе, десь коло твоїх грудий, з хмариноньками біленькими, що здають ся мягкими, мягкими, наче пушиноньки, та поглянеш на степ, навкруги увесь рівний, зелений, на квітки, що кожная як молода до церкви убрана, та як подивиш ся на жито, що з осени голками червоними, твердими стирчало, а тепер на обидва боки довгі пасмочки розвиває, як почуєш ще жайворонка, що пускає з високости свою маленьку пісеньку, – то аж серце почне таяти як віск од полумя…».
Писала вона також і для дітей – наприклад, казку «Королівна-Крихітка і Киць-Киць». А ще ця діячка була феміністкою і перекладачкою.
Також вона перекладала з французької, англійської, шведської (останні дві мови на той час були рідкістю)… Але свідомо залишилась українкою.
На той час Олександра Судовщикова отримала гарну освіту: після Київської гімназії (закінчила із золотою медаллю) навчалася на Вищих жіночих курсах (історико-філологічне відділення) – теж у Києві. Учителювала. Активно писала і друкувалася.
А ще вона вийшла заміж за Михайла Косача – старшого брата Лесі Українки. Народила дочку Євгенію (яка потім збереже материнський архів і сприятиме публікаціям). Проте, як відомо, Михайло передчасно трагічно помре.
Її життя було пов’язано переважно з Києвом (а також Харковом і Полтавщиною).
Поезія Олександри Судовщикової-Косач менше відома, ніж її проза, але також цікава. Зі знайдених віршів є ліричні, написані на народні мотиви. Навіть нагадують фольклорні мелодії. Також помітно, що авторка вправно володіла поетичною формою. Наприклад: «Він голубом сизокрилим / Коло неї в’ється, / Вона дивиться на нього, / Дивиться й сміється. // Він фіалкою лісною / Перед нею гнеться, / Вона дивиться на нього, / Дивиться й сміється. // Він барвінком коло неї / По землі плететься, / Вона дивиться на нього, / Дивиться й сміється… // Будеш і ти, моя мила, / Витись, розлягатись, / Слізьми розливатись, / Та хтось буде, моя мила, / Із тебе сміятись!» Проте є в неї й більш оптимістичні вірші – як: «Люди думають-гадають, / Що сопілонька то грає, / Аж то моє серце від щастя співає! // Люди думають-гадають, / Що то зіронька сяє, / Аж то моє серце від щастя палає! // Люди думають-гадають, / Що то квітка виростає, / Аж то від любові серце розцвітає!» У неї справді розцвітало серце.
Ці письменниці були начебто різні, проте є в них багато спільного. Вони були українськими патріотками тоді, коли це означало небезпеку. Знали життя. Вони активно творили. Об’єднували людей і вміли об’єднуватися. Працювали – навіть якщо це не було пов’язано з літературою. Прожили довге життя, бачивши багато трагічних подій. Але – творили.
Їхні вірші сьогодні – бібліографічна рідкість. Але як хотілося б читати все це в антологіях та інших виданнях і уявити все цілісно! Бо кожна авторка – індивідуальність.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).