Продовжуємо цикл інтерв’ю «Війна від першої особи». Цього разу співрозмовником редактора газети «Сурма» Назара Мухачова став Сергій Олександрович Горбенко — командир медичної служби одного з батальйонів територіальної оборони, український вчений, польовий медик Майдану 2013-2014 років, батько загиблого українського «кіборга» — захисника Донецького аеропорту — Героя України Святослава «Скельда» Горбенка. Говорили про війну, як все починалося, як формувалася медслужба, які завдання стоять зараз, про плюси та мінуси існуючої системи управління ЗСУ і ще багато чого цікавого.
Із чого починалася медична служба вашого батальйону?
Медична служба нашого батальйону почалася з моєї польової сумки. Вона ще радянського зразка, в ній не було медикаментів. Зараз вона укомплектована на бойовий виїзд, там усе необхідне: перш за все інструменти, джгути, турнікети, фіксатори, знеболювальне і різного роду перев’язувальний матеріал. У період, коли формувалася не тільки медична служба, а взагалі батальйон, ми стояли на підступах до Києва. Завдання було — захищати столицю. Ми були сконцентровані на тому, щоб забезпечити надання невідкладної допомоги: зупинка кровотечі, знеболювання, вийняття чужорідних предметів і транспортування. Спочатку нас було двоє, був брак медичних працівників. Я став першим медиком, що прийшов у батальйон. Оскільки я лікар, мене поставити начмедом. Далі я формував колектив підрозділу, людей без медичної освіти відсіювали. Зараз у підрозділі 11 людей: чотири лікарі, чотири фельдшери та санінструктори.
Ви за спеціальністю хірург. Це допомагає в наданні не тільки першої медичної допомоги?
У перші місяці поранення були легкі. Як хірургу мені доводилося робити невеличкі ПХО (первинна хірургічна обробка рани — ред.). Далі хірургія менше застосовувалася. У складних випадках ми стабілізувати і відправляли на лікування в спеціалізовані заклади. Більше хірургія допомагала як стратегічне мислення: військова медицина побудована на військовій хірургії, дисциплінує, привчає мислити алгоритмами, якими ти сам керуєшся і вчиш особовий склад.
Щодо забезпечення: що надавала держава, а що волонтери?
Ми починали як один із батальйонів ТрО Києва. Потім стали частиною ЗСУ. Наш розвиток пішов у бік не добровільних батальйонів чи громадських установ, а до формування за армійським зразком. Державі ми були вдячні. Тоді ніхто не думав, що держава нам щось винна і має забезпечити: ворог стояв на підступах до Києва і в нас було головне завдання — не впустити його в столицю, а потім викинути з Київської області. Можу з гордістю сказати, що всі батальйони, які брали участь в обороні Києва, впоралися з цим дуже добре. Вони не тільки не дали ворогу зайти в Київ, а й розповзтися йому по Київській області. З першого забезпечення — нам дали зброю. І ми вже були вдячні за це. Зараз з точки зору більшої обізнаності у військовій справі можу сказати, що це смішно. В нас усього було по чотири магазини БК — в найліпшому варіанті це 10-15 хвилин ведення стрілецького бою. З іншого боку — руки були не голі. Пізніше були NLAW та Javelin. Щодо медичної служби. Оскільки щодня нам доводилося вирішувати більше військові завдання, плюс боротьба з диверсантами, яких було дуже багато в перші тижні війни, на медичну службу ніхто не зважав, але й не заважав, за що також були дуже вдячні. Так, нам вдалося більше контактувати з волонтерами, зокрема й з Вами. У нас зібрався відданий колектив медпрацівників, і кожен приводив друзів чи знайомих — так почалася волонтерська допомога зі знеболювальними, перев’язувальними матеріалами, шприцами, навіть хірургічним інструментарієм. Хоча перші ПХО, дрібні операції, зашивання ран, виймання куль тощо — все це проводилося в напівпольових умовах, інколи на простих столах. Ми на це не звертали уваги, волонтери впродовж перших двох місяців війни забезпечували. Польські волонтери дуже великі друзі нашого батальйону — вони зробили багато для нашого забезпечення. Поляки ж і дали нам наш перший автомобіль «швидкої», він був пригнаний із Польщі. Потім наші волонтери додали машину, зараз у батальйону їх чотири. Це відповідає нашій логістиці наразі, бо в нас два великих фланги в зоні відповідальності, з яких треба вивозити поранених. Усім цим ми зобов’язані насамперед людям і волонтерам: з Києва, Калуша, Львова, Полтави, Дніпра, Івано-Франківська, Польщі.
Багато хто критикує тероборону, але ці батальйони зараз беруть безпосередню участь у бойових діях. Ваш батальйон також зараз воює?
Воює. Наш батальйон постійно воював, але це ніколи сильно не афішувалося. Ми вже більше військові, ніж цивільні: керуємося військовою дисципліною, дотримуємося правил. Тому у соцмережах про це мовчать. Тож так, батальйон воював із перших днів. Коли ворога відкинули від Київщини, воював багато де й успішно з ДРГ, був Сєвєродонецьк, Лисичанськ. Ми — солдати й офіцери — досі завдячуємо першому командуванню батальйону: підполковнику Галицькому, майору Сєніну. За те, що в нас зараз втрат менше, ніж у інших, ми завдячуємо правильному командуванню, розташуванню. Інші, які правильно поводилися, також не несли таких втрат. Перші серйозні втрати були в Сєвєродонецьку, де наші роти входили в інші батальйони, не було прямого командування, тому там найбільше поранених і перші наші вбиті…
Перебування в бойових умовах і серед військових дозволило мені, людині більш цивільного профілю, лікарю, доценту, оцінити дієвість і якість командирів. Якщо командир дбає про своїх солдат, будує правильну стратегію розташування, то, навіть при великих обстрілах і боях, втрат майже немає. Я не називатиму номер частини, але дуже героїчно себе показала одна рота «Чорних Запорожців»: 80 людей без втрат знищили кілька тисяч орків — це неймовірно, але це факт. Точно так само: вчасний відхід і вчасний наступ рятували життя наших солдатів і офіцерів. Отже, перший фактор — це правильне командування.
Другий фактор — це медична служба. Люди, які цього не пережили, не можуть вважати це надзвичайним, але от ми врятували 7 людей. Тобто в нас зараз мінус сім 200-х, які могли б померти без злагодженої роботи нашого колективу.
Таким чином правильне командування військових керівників і адекватність медичної служби дозволяють зберегти життя наших солдатів й офіцерів.
Які ви бачите плюси в наявній системі управління армією в цілому?
На мій погляд, людини, яка служила ще в радянській армії, знаю й ситуацію з 2014 роком, то зараз армія України набагато ефективніша попри наявний подекуди хаос в управлінні та логістиці. Вона ефективніша, бо націлена на результат, а не на зовнішнє виконання, менше віддається перевага зовнішнім проявам уставної служби, а більше зосереджуються на суворому дотриманні військової дисципліни в частині виконання бойового розпорядження. Наша армія високо мотивована. Особисто знаю чимало солдат і офіцерів, які не зважаючи на хвороби чи поранення, не шукаючи нагород чи грошової винагороди, свідомо залишалися в строю. Особливо в перші місяці війни. Я був тоді з ними, знаю, що таке окопне життя. Люди мерзли, не покидали пости, бо треба захищати Київ. Витримували обстріли, самі виконували бойові завдання. Дивишся на цих людей — більшість із них були цивільними, дехто взагалі не служив в армії. Я дивувався, наскільки якісно ці люди в бойових умовах виконують функції солдатів. Потім, коли розпочалася рутинна гарнізонна служба, коли на бойові завдання виходили частинами, то багатьом із тих, хто був готовий стояти на смерть за Київ і кордони України, було складно виконувати військовий статут. Знову ж таки, наше попереднє командування спрямовувало увагу, як і стратегія верховного командування — всіма нами шанованого генерала Залужного, — на результат, на перемогу, а не на паради. Наш противник російська армія дуже любить паради, зовнішні шикування тощо. Цього, дякувати Богу, в українській армії немає. Хоча велика біда, коли до нас приходять корінні «червоні» командири, ледь не комісари з радянської армії, і намагаються в нашу українську армію, яка своїм духом більше наближена до західних армій, внести «мішуру» і парадність, які нікому не потрібні. Просто напружують життя людей. На щастя, таких людей небагато, але вони є. Чим менше їх буде в нашій армії, тим вона ставатиме ефективнішою.
Щодо поставок. Коли минула гостра загроза, на медичну службу звернули увагу: почали забезпечувати, пропонувати багато чого, але в нас вже все є. Я особисто забезпечив усі свої роти польовими ношами — це все волонтерське. Зараз армія пропонує — ми не беремо, бо в нас це є. Так само медичними сумками завдяки праці волонтерів, зокрема поляків, теж забезпечені на 50-60%. Решту дало Міноборони. З медикаментами й інструментами так само. Народ забезпечив нашу медичну службу на 80% точно. Хоча зараз дуже вдячний: в нас толерантне і розумне керівництво, яке намагається нас підтримувати і забезпечувати всім. Але ми беремо тільки необхідне.
Яка ваша особиста мотивація? За що ви воюєте?
Моя мотивація, звичайно, це захист моєї країни. Вирішити питання радикально й остаточно. Я не хотів би жодного перемир’я, яке стане відкладеною війною, ми дамо ворогу час зібрати сили — через рік-два він нападе знову. Хотів би, щоб кремлівське питання було вирішене раз і назавжди, щоб Україна Майбутнього спала спокійно. Щоб лютий ворог, військові злочинці, більше ніколи не лізли на нашу територію. Щоб люди зрештою могли спокійно планувати своє життя. Ні в кого з нас не було іншого виходу, ніж піднятися на оборону своєї країни. Якби ми цього не зробили, нам би все одно довелося робити свій вибір. Всі розуміють, що путін би не зупинився на Україні. Нам би в будь-якому разі довелося зупиняти ці злочини й порушення світового порядку та нормального людського життя. Крім того, мені здається, що це дуже аморальна й несправедлива війна: ми чуємо про страшні злочини, знущання і вбивства так званих російських військових. Знущання над полоненими, розправа над мирними — жодного військового не залишає байдужим. Ми ніколи не вибачимо розправу над нашими цивільними співгромадянами. Ці злочинці мають бути притягнуті до відповідальності, позбавлені можливості знову чинити ці злочини.
Щодо медичної служби. Наша армія стоїть на двох міцних стовпах (крім поставок зброї) — розумному адекватному керівництві та надійній медичній службі. Якщо хоч одна з цих ланок не працюватиме, можемо забути про перемогу. У нас, на щастя, достатньо ефективне військове керівництво. Ми довіряємо своїм командирам. Знаючи своїх колег, військові медики також на своєму місці роблять все можливе, щоб забезпечувати не тільки медичну допомогу, а й контроль води, їжі — санепідумов, щоб не поширювалися інфекційні хвороби, навіть радіаційний фон. Ми робимо все, щоб забезпечити високу боєздатність батальйону.
На завершення. З гордістю констатую, що з 25.03 наша медична служба надала допомогу 2 513 військовослужбовцям частини. У найгарячіші місяці війни було 214 випадків звернень через гострі стоматологічні патології — ми шукали стоматологів. Забезпечили регулярне ВЛК (військово-лікарська комісія — ред.): пройшло ГВЛК 26 людей, з них 6 — визнані непридатними до військової служби. Проводимо планові вакцинації, контролюємо групи крові. Робиться все, як належить робити військовій медслужбі. Гордістю колективу є 7 врятованих життів. Служим народу України!
Підготувала Діана Царук