Якщо розглядати біографії наших класиків, народжених на початку березня, то впадає у вічі життя Архипа Тесленка (1882–1911). Цьому прозаїку було тільки 29 років, коли його не стало від туберкульозу. Проте головне – це творчість, яку ми пам’ятаємо.
Сьогодні його ототожнюють із експресіонізмом. Але як у по-справжньому талановитого письменника, у нього є вихід за рамки.
Ким він був? Письменником. Також публіцистом, етнографом. Але передусім – людиною, яка дуже любила читати книги і страждала через це. За свою діяльність він сидів у тюрмі. Багато описаних фактів в його прозі взяті з власного життя або зі спостережень за реальністю. Але це не фотографування, а висока література. Він знав життя.
Він починав як поет (і навіть збереглися вірші, переписані ним та оформлені орнаментом – тобто був і художником), потім – як драматург і навіть організував театр у себе в селі. (Марко Кропивницький, знаменитий український драматург, читаючи п’єси Тесленка і знаючи про його театральну діяльність, зазначав: «Це ви гарне діло робите, що ставите спектаклі для народа, це їство народові надто смачне і потрібне, найпаче історичні твори»). Але найбільше уславивсь як прозаїк. Недарма за життя його називали «селянським Шопенгавером» (до речі, Шопенгауер тоді був модним філософом). А талант Тесленка відкрив Борис Грінченко – за рівнем текстів, просто прочитавши і не знаючи спочатку особисто ні самого автора (це вже потім можемо читати листи прозаїка до Грінченкової родини), ні про нього. Тобто гамбурзький рахунок. Адже головне в письменника – його твори. І за життя Тесленка відзначали як нового цікавого письменника.
Для кого він писав? Передусім шукав тих, хто його зрозуміє. Але спочатку твір виливається як те, чого автор не може не висловити – про себе і для себе. До речі, свої перші віршові спроби Архип Тесленко подарував іще «старенькій служниці Мілі» – бо вона була єдиною, яка «розуміла хлопчика Архипа». (Певно, і оповідання «Школяр» він писав про себе).
Незважаючи на коротке життя, його біографія була насиченою, й її не можна ввібгати в кілька речень.
Він був мудрим письменником. І не таким уже й песимістом. Це помітно і зі стилю текстів, і навіть із жанрів. Наприклад, ви можете здивуватися, але йому як драматургу (а не тільки прозаїку) належали і… комедії.
Не всі його твори збереглися – деякі вилучили при обшуках. Є згадки про певні тексти – наприклад, про те, що автор читав артистам п’єсу «Горобина ніч», щоб її ставити (і акторам сподобався текст), проте саме цей твір і зник (загубився?). Стверджують і те, що драматург виводив нові типи, нові ролі, і треба було підготовлених артистів. Нова драма! Те, що писали Леся Українка, Володимир Винниченко…
Що сказати про стиль? Достатньо вчитатися в його описи природи і сіл. Наприклад, такі спогади про рідне село на Полтавщині: «Село, заможнішого за наші Харківці, в повіті не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом коли та гляньте униз: широчезна долина. У долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви... Єсть і школа второкласна у нас, хлоп’яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова стоїть, запишалась на вигоні. Єсть дві церковноприходських: хлоп’яча та й дівчача. Усе, як усе. Тільки... люди». Або в повісті «Страчене життя» так подано рідний пейзаж очима героїні: «Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють гаї». Або: «По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, – сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: „Гей!” – помахує костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки!
– Який же тут рай! – всмiхається Оленка. – Рай, справжнiй рай!..» До речі, автор торкався і теми екології, і – ширше – питання про милосердя. Наприклад, герой, намагаючись справити враження на героїню, хвалиться: « – А он чорногуз який ходить! – карлючкою за вiтряк показав. – От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя.
„А нащо уцiлив, спитать би тебе?” – подумала Оленка».
Узагалі: хто герой прози Тесленка? Це часто – інтелігент із сільської родини, перше покоління. Українець або українка, які відкрили власне коріння. Прагнуть навчатися далі. Мають загострене почуття справедливості. І, звичайно, уроджений потяг до знань. Факт, що ці персонажі люблять думати і вміють бачити світ. Хоча в цих текстах – гарна канва, сюжетність, але новаторство і в тому, що є дуже багато психологічного, автор нестандартно подає й композицію, а завдяки показу думок читач має стежити за послідовністю подій.
Певно, дещо з автобіографії є в Тесленковій повісті «Страчене життя» (хоча доведено, що загалом прототипом послужила двоюрідна сестра письменника, Зінаїда Строй). Адже героїня Оленка, як і автор, із відзнакою скінчила церковнопарафіяльну школу та навчалася далі на стипендію. (На противагу Миколці з хрестоматійного оповідання «Школяр» або іншим героям, Оленчина мрія справдилася). І так само хотіла бути педагогом («Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать»). Так само пробувала себе на літературній ниві. Тобто це – тип нової інтелігенції. Як би ми сьогодні сказали, у цієї дівчини є великий потенціал. Тільки з батьками автору явно пощастило більше, ніж його героїні (якими були ці персонажі, просто прочитайте – хоча, особливо на початку твору, вони мали й гарні риси). Адже хоча батько Тесленка хворів, але був як на своє коло освіченою людиною та ділився знаннями із сином. Чи не з нього автор списав деякі риси, змальовуючи Михайла (Оленчиного батька) у «Страченому житті»: «Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає Письмо Святе, житiя»? Мати – просто скарбниця фольклору і вміла чудово розповідати казки і реальність. Герой оповідання «Що б з мене було?» згадує: «Ліс бовваніє... Це там чарівниця живе, зілля варить; цвіте папороч там. / Попорозказую іноді казок було хлопцям. Мовчазний я і не зразу почну, ну, та як і почну вже було. Мелю й мелю їм прямо сам з себе: то по лісах десь ходжу, то по болотах, по печерях; се бачу, те – відьом, русалок. Після материних казок якось так все це легко уявлялось мені». Може, Тесленко описав і своє дитинство. Тобто син успадкував від родини найкраще – і пам’ять, і здібності, й інтерес до літератури. Хтозна, ким би свого часу стали батьки Тесленка, якби в них було більше можливостей.
В одному з оповідань чи не про себе згадував автор, описуючи здібного сільського парубка. Наприклад, дитинство: « – І мені книжечки... хочеться, – сіпаю раз матір за поли. Вона: – Ти хоч би в щетинника купив йому! – до батька». (Щетинниками тоді називали мандрівних торгівців, які вимінювали товар – у тому числі книжки – на щетину). І далі, про батьків і своє навчання: «Скрутно було платить за мене їм, слабим, старим, у школу ту, та стягались, платили.
Розумів я уже й сам добре тоді, що вчиться треба було. Чимало уже й книг прочитав». І вчитель казав: «З тебе люде будуть». Або – тоді був підсилений інтерес до астрономії та інших відкриттів, який не оминув і головного героя: «Любив я у школі обмірковувати це-те, докопуватися до цього, до того: що й небо, що й зорі».
Письменник часто змальовував молодь, яка пробивалася до нового, але не завжди мала можливості. Наприклад, оповідання з промовистою назвою «Що б з мене було?», де герой розмірковує над своїм життям і літературними здібностями. (Твір оформлено як рукопис, знайдений після смерті персонажа). До речі, у творах від першої особи помітна щирість героя. Але навіть якщо автор нібито відсторонюється, ми все одно бачимо все очима героїв.
У «Страченому житті» показано еволюцію образу головної героїні – від дитинства й до молодості, трагічного кінця. Але хотілося б зосередитися на психології. Автор показав дитячу допитливість Оленки, яка хотіла навчатися далі. Ось її слова: « – Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу… якi воно книги там i чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
– А якою я, – каже, – буду тодi?»
Показано, як спочатку дівчина ставить на п’єдестал освіченіших, ніж вона, але головне – що цілеспрямована та прагне досягти їхнього рівня: «Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш». І хіба не про себе та своє коло писав автор тут: «З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брать було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.
– Там, – каже, – така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з шкiльної книгарнi взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночi читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає».
Або далі, про національну самосвідомість: «Дуже здивувалась була, як вперше взнала, що ми – українцi i що в нас своє єсть письменство.
– Як-таки так, – каже, – що я досi й не чула про це!!
В „Кобзарi” дочиталась до слiв: „I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, – та й замислилась. А пішла до Сергiя та й каже:
– Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?»
Можна знайти перегук в іншій прозі Тесленка – наприклад, в оповідання «Що б з мене було?», як герой, навчаючись у сільській школі, уперше дізнався про рідну, українську, літературу: «А то перед вечором раз трапивсь у хату до нас книгоноша один. Розгортає книжечки по столу…
– А це ось... – показує синеньку одну, – „Кобзар”, по-нашому.
– Ану?! – Розгортаю: „Думи мої, думи мої...”. Справді... по-нашому. „Як же це так?..” – думаю.
– Хіба... хіба годиться й по-нашому? – всміхаюсь до книгоноші. … – А чого ж учитель у школі... – почав я йому.
– Мало чого не буває, – повів бородою він. – Шевченко – сочинитель, чоловік не вчителя твого, і... що він каже... – Перегорнув листків з скільки. – Ось... – показує.
Читаю: „І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...” Дивлюсь тільки. Далі читаю: „Бо хто матір забуває, того Бог карає”», «Розгортаю далі. „Садок вишневий коло хати...” Яке гарне! „Хрущі над вишнями гудуть...” Ну й книжка!.. Ще й ще перегортаю: таке рідне усе... Що, якби купить її, думаю». І купив, хоча не був заможним.
Але повернемося до повісті. Цікаво, що героїню спочатку показано оптимісткою (до того ж, інакше б вона не бачила світ – і природу – такими прекрасними, адже автор подає все очима Оленки). Вона не сприймає смерті: «Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!» Або любов героїні до музики (Оленку навчали і грати на роялі): «А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. „Люде, – хочеться крикнуть. – Нащо зло на свiтi здалось?”» Вона захоплюється астрономією (прочитала Фламмаріона), біологією та знає творчість багатьох класиків.
Показано, як героїню заїдає побут (точніше, хоча її не силують до тяжкої праці, батьки – які не дуже розумні хазяї – не дають спокою), а також – особлива біда: навколо майже немає однодумців, людей її рівня. Також у повісті гостро показано лицемірство на прикладі Оленчиної матері (яка дуже пишалася, що ї донька навчалась у місті) – наприклад: «Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка „баришенькою”, часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати». Церква була одним із небагатьох місць, де бачили інших людей і показували себе. Але далі сюжет загострюється – раджу прочитати. До того ж, показано, що для рівня героїні не було належного оточення на її малій батьківщині (буквально один по-справжньому добрий та інтелектуал – двоюрідний брат Сергій, скрипаль і поціновувач Байрона, але він не може її захистити). Відчувається, що цей твір – як й інші – Тесленко писав за реальними подіями. І хоча героя статті вважали і вважають песимістичним автором, він показав саме в цьому творі, що, попри випробування та навіть підлоту чужих (про це варто прочитати в повісті), слід вистояти до кінця та правильно досягати мети. Бо найчастіше звертають увагу на трагічну долю героїні. Але письменник уміло вибудував сюжет, де показано: слід було не зневірюватися, а діяти далі. Бо: «Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть Оленку на мiсце». Тобто треба шукати, усіляко активно діяти, уміти чекати – і буде результат. Тобто взагалі ця повість складніша, ніж здається на перший погляд. Гадаю, про цей нібито хрестоматійний твір іще багато напишуть.
Борис Грінченко написав таку епітафію (яку викарбували): «Моє діло не вмре серед їх... // ...Не сором ці стомлені руки / І це серце, зотлілеє з муки, / Положити в дубовій труні».
Про Архипа Тесленка можна багато написати, у тому числі біографічного. Але зазначу, що його твори можуть розглядатися на рівні світової літератури, і це – місток до нової української прози, яка розквітла за Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника та інших. Герой моєї статті може гідно стояти в цьому ряду. І, звичайно, хотілося б не обмежуватися шкільною програмою, а бачити більше видань цього письменника.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).