Видатна українська художниця Зоя Скоропаденко вже багато років поспіль презентує свою творчість в Європі, Америці, Японії. Зоя поєднує класичне мистецтво з модерном, організовує неординарні виставки, влаштовує фантастичні розпродажі, як-от «9,99євро» за роботи відомих майстрів. Мисткиня розповіла про нещодавні виставки, поділилась планами най майбутнє та заінтригувала історією про свій дивний зв’язок з Ван Гогом.
– Зою, нещодавно твої виставки відбулись у Парижі, Нью-Йорку та Токіо. Розкажи, які роботи було представлено на різних континентах?
– Це були виставки «Blue Boy & Red Boy» та в Токіо була виставлена моя серія робіт про Париж.
– Вже вкотре у тебе модернізм, поєднаний з класикою. Зараз це мейнстрім?
– Я б сказала, що це початок. Оскільки раніше виставки більш категоризували – якщо виставляти модерн, то все має бути модерн, якщо поп-арт, то лише поп-арт. Звичайно, з виставки можна зробити некорисний для сприйняття «вінегрет», але якщо елегантно, зі смаком, з пунктуацією відібрати роботи, створити концепцію виставки та зробити гарну сценографію – виставка буде неперевершеною.
Я намагаюся створювати саме неперевершені виставки, міксуючи старих майстрів з модерном і з сучасним мистецтвом.
– Ти проводила чимало часу у місцях, де колись побував Вінсент Ван Гог, малювала з тих ракурсів, з яких малював він. Чому саме Ван Гог, чим він тебе так вразив?
– Все сталося випадково. Звичайно, Ван Гог був зі мною з дитинства, завдяки книжкам і альбомам, але якось випадково мені вдалося побувати спочатку в Провансі, а Арлі, де він жив і малював, зокрема міст. Потім я їхала з Брюсселя, де в мене була виставка ТОРСів, і дорогою, десь посеред Бельгії, побачила вказівник до будинку Ван Гога. Оскільки я не поспішала, то заїхала та відвідала цей будинок-музей, де Ван Гог саме розпочав свою кар’єру художника і де створив «Їдців картоплі». Потім я на один день заїхала до Амстердаму у справах, був час і я заскочила до музею Ван Гога. Минулого літа у мене були справи в містечку Овер-сюр-Уаз. Коли я туди потрапила, то не могла повірити, це власне місто, де Ван Гог провів останні 2 місяці свого життя, був вбитий та похований разом з братом Тео на місцевому цвинтарі! А зовсім містично все стало, коли я зрозуміла, що потрапила в це містечко, коли виповнилося 133 роки з дня смерті художника. А в Парижі, в музеї Орсе, через 2 місяці, у жовтні, відкрили виставку Ван Гога «Останні місяці в Овер-сюр-Уазі», на яку я також потрапила: один раз сплановано, а потім тричі випадково, бо якось вийшло, що я часто була в той час в музеї Орсе. Так що всюди, де він був, побувала і я, і всюди замалювала всі ті пейзажі, які він малював. Я дуже люблю змагатися зі старими майстрами! Так що у мене з Ван Гогом давній та дивний зв’язок.
– Нещодавня твоя виставка у Монако фактично була присвячена пейзажу.
– Виставка відбулась у LVCDM (La Vitrine Contemporaine De Monaco), там була представлена моя робота з серії «Інтелектуальних пейзажів». У сучасному мистецтві пейзаж наразі ще в стані знехтування та занепаду. Галереї не звертають на нього уваги, художники досі в перехідному стані від мінімалістичного концептуалізму до абстрактного фігуративізму. Добре, що старий майстер Девід Хокні доводить своїми роботами що пейзаж – це не лише пережиток минулого, але й майбутнє високе мистецтво.
Ця невеличка виставка в Монако «The importance of Le Rocher landscape» представила місцевий пейзаж Монако, написаний різними художника впродовж останніх 150 років з одного місця. Картини показують, як якась деталь (у цьому випадку півострів, на якому розташований палац) формує нашу уяву про пейзаж.
– Директор галереї «Тейт» якось сказав, що багато часу займає саме вигадування назв для виставок. Як у тебе з цим складається?
– Це дійсно непросто. Мені пощастило, адже, крім художньої, маю ще й професійну освіту журналіста і багато років практики.
– А самі ідеї виставок, вони виникають імпульсивно, чи продумано – на кшталт: «що, де, коли» найкраще зробити?
– Деколи імпульсивно, деколи продумано. Я надихаюся в музеях, галереях, на виставках, арт-ринках. Вивчаю, що цікаво, що актуально зараз, що в мене є в арсеналі. Бо не завжди маю все і всіх для якоїсь виставки. От я придумала кілька років тому організувати виставку «Ван Гог і 12 друзів». Могла би вже зробити, але наразі не вистачає творів двох друзів і самого Ван Гога. Тож я над цим працюю далі. Це власне продумана виставка, а буває заїжджаю випадково до якогось села, а там цікава історія, скажімо, кераміки. І через рік я вже розписую горщики з місцевими невідомими керамістами і ми робимо серію виставок в околиці. Це в мене спонтанна закоханість в місцеве мистецтво.
– Як ти вимірюєш успіх: кількістю відвідувачі, схвальними відгуками у медіа, фінансовими прибутками?
– Успіх у мистецтві вимірюється сторіччями. Немає значення, чи був ти на 15 хвилин, за Ворхолом, відомим (у 1968 році Енді Ворхол сказав: «У майбутньому кожен зможе стати знаменитим на 15 хвилин»), чи кілька років тебе купували, чи на твою виставку стояли черги (сьогодні це неможливо через подрібленість арт-ринку та візуально-інформативний шум), через сто років про тебе не згадають навіть експерти з місцевого краєзнавчого музею, не кажучи про експертів з Лувру.
Я, до речі, збираю колекцію власне таких художників, які були відомі, успішні 100 років тому, а сьогодні їхні твори купую, напевно, лише я та кілька антикварів, щоб закрити дзюру на стіні магазину. От був такий художник Роже-Фрасуа Пікефьо. І майстром був, і мав успіх на всіх паризьких салонах, і добре продавався в найбільших галереях Парижу та Лондона, а через 120 років я купила його роботу за 20 євро, бо його успіх був саме 15-хвилинний у ХІХ столітті.
– Далеко не кожен талановитий художник може себе вдало представити чи «продати». Наскільки, на твою думку, важлива співпраця художника з арт-кураторами та арт-дилерами?
– Талант – не професія – це бонус. Професійний художник не продає себе галеристу – він шукає союзника. Наша цивілізація побудована на співпраці. Щоб жити з того, що ти любиш робити, у сфері, де ти професіонал, ти маєш комунікувати з усіма: галереями, музеями, аукціонними домами, кураторами, колекціонерами, навіть з офіціантом в кав’ярні. Адже, по-перше, він також може бути підпільним колекціонером, а по-друге – у вас завжди буде смачна кава під час важливих переговорів.
– Зою, у біографії художника, зазвичай, вказано, що «роботи зберігаються» і перелік музеїв, галерей та приватні колекції. Якщо до приватних колекцій та галерей потрапити легше, то як потрапити у музеї, наприклад, у Лувр?
– Як завжди, по знайомству. Невідомий художник може потрапити до музею лише через кілька сотень років після своєї смерті і лише тому, що він створив дійсно унікальну роботу. Аби сучасний художник потрапив до музею, про нього мають знати, принаймні, куратори цього музею. Звісно ж, вони повинні бути обізнані про його творчість, а зазвичай це відбувається впродовж років через особисте знайомство з працівниками музею під час виставок. Щоб твоя робота потрапила до музею – це мистецтво як в прямому, так і в переносному сенсі.
– Анонсуй, будь ласка, свою наступну виставку, яка відбудеться в Японії, і де йтиметься про «котів, сов і гори».
– У лютому в Монако буде ще одна виставка «Хлопчиків», а вже у березні я повезу до Японії серію робіт про котів, гори та сов. Це найулюбленіші сюжети в історії мистецтва, і не лише в Японії. Пікассо дуже любив сов, в його творчому доробку багато керамічних сов. У Парижі жив один з найвідоміших японських художників – Цугухару Фужіта – його малюнки котів просто неперевершені. Ну а гори – то завжди гори.
Фото: архів Зої Скоропаденко