Кожна людська історія цієї війни – унікальна. Хроніки цих подій є і стануть нашим спільним пережитим горем і досвідом, а наразі продовжую розповідати історії тих, хто був під окупацією.
Михайло народився і виріс у Бучі. Творчий молодий чоловік мріяв і жив, як і мільйони його однолітків по всій країні. Він вижив і не потрапив під звірства росіян, хоча щовечора обговорював з мамою, що робитиме, якщо зрештою в їхню квартиру увійдуть. Він зберіг життя, полюбив його більше, повернувся у місто-герой Бучу, відбудовує, допомагає та працює на перемогу. Вона на переконання кожного — неминуча і наближається щодня.
Михайло Яровенко
Твоє 24 лютого. Яким воно було?
Моє 24 лютого почалося 23-го: не спав, надсилав резюме на різні вакансії. О 4 ранку побачив відеозвернення путіна з якоюсь маячнею —
зрозумів, що почалася війна. Розбудив батьків, розповів, що тепер, схоже, живемо в новій реальності. Вранці відразу ж скупив необхідний, як мені здавалося, запас продуктів.
До 14-ї години російські війська вже були в Гостомелі. Ми відслідковували новини, водночас читали заяви американської розвідки, що Київ захоплять за 96 годин… Чесно кажучи, було морально дуже складно. З батьками планували, що в разі захоплення втечемо до країн Балтії і почнемо нове життя.
Ваше життя в окупації?
Перші натяки на повноцінну окупацію були 27 лютого — через три дні після початку повномасштабного вторгнення. Наскільки я зрозумів, Бучу та Ірпінь відразу не вдалося захопити — ворог отримав хорошу відсіч. Тоді давало надію, що перші спроби окупації не стали успішними. Загалом, життя в нашому місті тоді було нормальним, наскільки це можна назвати нормальним в умовах війни. Ще 28 лютого ходив здавати кров. З Ірпеня чулися звуки вибухів, але ми все одно були вільним українським містом. Все ж я регулярно навідувався до нині згорілого магазину й поповнював продовольчі запаси родини.
3 березня над Бучею підняли український прапор, а наступного дня нас захопили. Водночас багато виникає питань до нашого мера. Уночі того дня чув дуже жорсткий бій неподалік мого дому. 4 березня я прокинувся в окупації. Із 28 лютого спав у ванній —
вранці підійшов до вікна і побачив танки з маркуванням «V». У Бучі жив на другому поверсі, спостерігав за окупантами: ті, кого я встиг побачити, на вигляд були молодші від мене навіть.
Від дня окупації поступово почали зникати комунікації: вода, електроенергія, інтернет, а потім і газ. Ми варили їсти у дворі багатоквартирного будинку всі разом. Сусіди знайшли кілька мангалів біля розбомбленого будівельного магазину — єдиний варіант, як ми могли харчуватися. Їжу варили не тільки для себе, а й для старих людей та інвалідів, які жили у сусідніх будинках.
27 лютого мені порадили все ж таки збрити бороду. Окупанти могли застрелити мене будь-якої миті, хоча, думаю, борода тут була б і ні до чого.
9 березня була перша евакуація: я ще не бачив у центрі міста настільки багато людей. Усі намагалися виїхати. У перший день евакуації вдалося виїхати тільки приватним автівкам, утім небагатьом. Перші рятівні автобуси обстріляли — інші не поїхали. У перші дні евакуації наша родина не планувала виїжджати, тим паче було багато охочих на порятунок жінок і дітей. Згодом я зв’язався зі своїми друзями — вони виїхали. Я вирішив, що повинен рятувати маму.
Одного ранку до мене таки зміг зателефонувати найкращий друг. Він мешкає у Києві, а його батьки — в Бучі, близько за кілометр від мене. Коли ми з батьками зрештою вирішили виїхати, я запевнив друга, що подбаю і про його батьків. Вони не мали зв’язку із сином і постійно перебували в бомбосховищі.
Читайте також: Хроніки війни: про окупацію з уст мешканки Херсонщини
Того дня ми з мамою стояли в черзі на евакуаційний автобус. Вийти на зв’язок із батьками найкращого друга досі не вдалося. Вирішив, що знайду їх. Той маленький кілометр колись став вічним зараз. Постійно лунали постріли, навколо ходили ті мерзотники. Один із них помітив мене, а до останнього думав, що ця «мандрівка» буде для мене останньою. Також я сказав мамі, що в разі мого неповернення вона мусить сідати до автобуса і їхати геть. Загалом, евакуюватися я й вирішив заради неї. Зрештою я дістався місця, де мешкали батьки друга, знайшов їх і попередив, що необхідно виїжджати, їхній син чекає. Це була моя перша така «прогулянка» під час окупації. Коли повернувся до мами, то вона вже майже зайшла в автобус. Її очі вишуковували мене і побачили, на щастя.
А ти усвідомлюєш, що ти врятував життя кільком людям?
Рятують людей медики та ЗСУ, а от хіба в мене був вибір? Хоча батьки друга потім неодноразово повторювали, що я їх врятував.
Які думки тебе рятували в окупації?
В окупації в мене не було емоцій. Ти банально нічого не відчуваєш. Якісь відчуття з’явилися, коли вивіз маму звідти. Я знав, що мої рідні та близькі хвилювалися за мене, але нічого не відчував. Страху не було зовсім. Із комунікацій у мене залишилося тільки радіо, яке інколи слухав, щоб дізнатися новини. Багато думав, що буквально за кілька кілометрів у Києві люди живуть… А це пекло так близько до них. Водночас моя сім’я тут і зараз, у цьому пеклі. Слухав звернення президента, він нібито говорить за 25 кілометрів від мене, але наскільки ж ця відстань зросла. Було враження, що тепер живемо в різних світах.
Знову ж таки, страху за себе не було, водночас було нерозуміння і хвилювання за друзів і близьких, з якими не мав можливості вийти на зв’язок. Лише раз вдалося знайти можливість хоча б написати найближчим, що я досі живий. Ми всі були так поруч і так далеко…
Бачити свою рідну Бучу тоді було дуже важко, хоча я майже не виходив за межі дому, а про звірства цих… істот дізнався згодом. Моє місто… Воно стало таким пустим. Було страшно, що тут ніколи не відновиться життя.
Якою стала ваша дорога з пекла?
Маршрут був вибудуваний довгим, за зрозумілими всім причинами. Ми проїжджали близько 5 постів росіян. У маршрутці я стояв біля лобового скла поруч із водієм. Постійно повторював мамі, якщо ці істоти відкриють вогонь, щоб вона не розгубилася і падала на підлогу.
Сам процес евакуації я пам’ятаю дуже добре. Особливо страшно було проїжджати блокпости росіян і щоразу прощатися із життям: за два дні до нашого виїзду вони обстріляли колону мирних людей, які намагалися евакуюватися. Проїжджаючи Ворзель, бачив мертві тіла людей прямо на дорозі. Вони просто лежали. Вони просто хотіли врятуватися і жити. Страшна картина. Але ще більше я думав про людей, які мешкають у маленьких селах, не маючи можливості евакуюватися. Вони стояли біля дороги і намагалися зупинити бодай один автобус який би забрав їх з цього пекла, але ніхто не зупинявся.
Момент, коли ми доїхали на перший наш блокпост… я не можу описати цю мить словами. Це, можна сказати, навіть не те, що камінь із душі падає — ти потрапляєш у геть інший світ. У Білогородці перевірили наші документи, давали чай, я нічого не взяв, але хотів розтягнути цей момент усвідомлення надовше.
Твої враження після повернення в Бучу?
Ми повернулися додому десь 3 травня. Тоді ще небагато людей повернулося, але все одно місто жило. Це відчувалося, хоча працював лише один магазин, навколо було багато відчуття горя. Зрозумів, що все одно моє місто вже не буде таким, як було. Ніколи. Тут я закохувався, страждав, народився. Після повернення я зрозумів, що попри всі трагедії любитиму Бучу завжди, я закохався в це місто заново.