Про себе вона писала: «…Та вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse Lointaine, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду… Хіба ж це не гарно…». Princesse Lointaine – французькою мовою «далека принцеса». Це заголовна героїня п’єси Едмона Ростана, модного наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Про кохання провансальського трубадура (до речі, реальної постаті) Жоффруа (або Джауфре) Рюделя до не баченої ним принцеси Мелісанди.
Героїня моєї статті читала трубадурів і писала про них. Читала й Ростана. Як і Джауфре Рюдель, писала вірші та створювала музику. Це – Леся Українка (Лариса Косач-Квітка, 1871–1913), чий день народження святкуємо в лютому. Чи розуміємо ми сьогодні цю «далеку принцесу»? Про неї стільки сказано і написано, що важко назвати нове. Але спробую. Звернуся до того, що її найкраще характеризує, – до текстів. Її та про неї. Адже недарма сучасниця Лесі Українки, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (про яку є моя стаття в «Сурмі»), стверджувала: «Хто хоче знати життя її серця, хай читає її твори».
Про героїню моєї статті Микола Євшан писав: «Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський – се наш літературний аеропаґ, найвища інстанція… Вони… дають приклади монументальної сили, високих артистичних змагань та духової сили».
Загальновідомо (зі спогадів), що Леся Українка була талановита в усьому та могла стати і музиканткою, і композиторкою, і художницею. Хоча хвороба не дала їй реалізуватися в повній мірі, але ми бачимо вплив музики в її поезії та драматургії. Наприклад, ноти до пісень, написані авторкою в «Лісовій пісні». Як і її настанови до того, щоб гра на сопілці звучала природно, «без довгих і штучних модуляцій». Вона зналася не лише на класичній та народній (у тому числі українській) музиці, але й на рідкісній. Наприклад, під час візиту до Єгипту записувала тамтешні пісні, досліджувала мелодії. І ще багато іншого.
Збереглась олійна картина (мати з дитиною), намальована юною Лесею Українкою. Про цей талант наймолодша сестра, Ізидора Косач, писала: «Не всі, хто знають Лесю поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відношеннях виключна, особлива, щедро обдарована природою людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і до музики. Та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася Леся роками. Учитися малюванню змушена була покинути через недугу. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки ніколи не мала, бо техніка набувається вправами (віртуози-піаністи, як відомо, по декілька годин щоденно), а Леся фізично не могла часами просто сидіти…». Або український талант до декоративно-прикладного мистецтва: «Леся мала золоті руки, за висловленням однієї приятельки нашої мами. Вона вміла як ніхто з нічого зробити щось дуже цікаве. Часто художнє. Наприклад, з квітки маку, з сухої маківки, з папірців, з клаптиків шовкової матерії Леся робила для нас, молодших, чудові речі. Або могла з трісочок кори зробити лицаря в латах».
Про поезію та драматургію Лесі Українки вже багато сказано. Хотілося б поговорити про її художні переклади. Адже вона була справжньою подвижницею та відкрила своїй авдиторії рідкісні тексти. Це, наприклад, «Ріґведа» – давньоіндійська література. Перекладаючи окремі гімни з неї, діячка застосувала гекзаметр. «Гімн вогневі» звучить в її інтерпретації так: «Ясного Агні для вас викликаю, господаря люду, / ми його хвалимо в гімнах, поданки даємо, / він же на світі держить все створіння земне і богів усіх вічних. / Любо нам бога такого хвалити, що всім дає щастя, / любо дивитися, як він росте, як він промінням грає! / Пломінем має на вітті мов гривою кінь у повозі. / От, роз’ярившися, дерево їсть він і жевріє люто; / наче вода він біжить і гуде, наче повоз, / палючи, стежку лишає він чорну. Він вабить, мов небо, / що усміхається ясно до нас із-за хмари. / Він по землі розстиляється й землю він палить. / Він розкидається врозтіч, неначе без догляду стадо. / Агні, розкинувши пломінь, пече, пожирає ростини… / Дай нам, Агні, товариство хоробре, щасливе багатство, / дай нам хорошу родину й великі достатки».
Або, скажімо, давньоєгипетські пісні. Леся Українка здійснила справді наукову працю – і це помітно не лише в передмові до цих перекладів. До речі, одна з мотивацій, чому молода українка взялася до роботи над цими текстами, висловлена наприкінці преамбули: «Щоб набратися сили боротися з горем та лихом, треба мати хоч просвітки радощів… нехай же хоч промінь радощів давнього, вже згаслого народу, як живий промінь згаслої зорі звеселить нашу трудну путь хоч на хвилину. Може тому єгипетський народ жив так довго, що вмів почувати радощі навіть найтяжчого життя».
«Радощі життя» відчутні в цих українських версіях. Наприклад, відома з хрестоматій і підручників (але сьогодні, не за доби Лесі Українки!) «Пісня волів»: «Молотіть собі, молотіть собі, / гей, ви, волики, молотіть собі! / Дбайте соломи собі на рік, / а господарю пшениці на обрік. / Не приставайте, не спочивайте, / бо не гаряче, сонце не пече». Тут відчувається тон українських пісень (і не лише завдяки зменшувально-пестливому «волики»), але збережено єгипетський колорит. Пояснення перекладачки таке: «Щиро народніми проф. Відеман уважає отсі дві невеличкі пісеньки, написані над барельєфами. Одна надписана над пастухом, що жене отару по залитих Нілом луках, а друга над волами, що гарманують (молотять). Навожу їх тута у примітці, бо вони не належать до загального характеру тих, що уміщені в тексті». Я процитувала другий текст. Або така любовна пісня: «Так любов до тебе всю мене проймає, / як вино водицю, / пахощі живицю, / Мов солодкий сік, що наскрізь проникає. / Ти ж, ти ж так спішишся, щоб уже скоріше / бути нам з тобою, / – рветься так до бою / Огир, що вбігає на побойовище. / По наказу неба милої коханнє / як вогонь, палає, / милого бажаннє / списом пробиває».
Або ось як звучить Пісня ІІІ з Гомерової «Одіссеї» (не забуваймо, що письменниця читала давньогрецькі тексти в оригіналах): «Геліос вихопивсь, – озеро красне лишивши, / В небо міднясте, щоб там для безсмертних сіяти / І для тих смертних – вмирущих на зéмлі родючій. / В Пілос вони ж, у Нелевсове красно збудоване місто, / Вже прибули. Там на березі моря чинились подання / З чорних волів темнокудрому двигачу зéмлі». Тут збережено і дух, і гекзаметр.
Або з Біблії – Послання апостола Павла до коринтян. Воно й досі звучить актуально: «Хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю, що звенить, або цимбалом, що бренить. І хоч би я мав пророцтва дар, і знав би всі таємниці, і тямив усі знаття, і як би мав усю ту віру, що навіть гори перестановляє, та не мав би любови, то був би нічим» (Кор. 13, 1-2). Або: «Поки я був дитиною, то говорив як дитина, і думав як дитина, і міркував як дитина; а як став дорослим, відкинув дитяче. Адже ми тепер бачимо немов ворожачи на свічаді, тоді ж око в око; тепер я розумію частково, а тоді пізнаю все так, як і мене самого пізнано було. Тепер же зостаються віра, надія, любов, три їх, але найбільша зних– любов» (Кор. 13, 11-13).
Належать їй українські переклади з Дантового «Пекла», і уривки з Шекспірового «Макбета», і ще безліч. Наприклад, Байрон – його вірш: «Коли сниться мені, що ти любиш мене, / Ти на сон мій не гнівайся, люба, – / Тільки в мріях я маю те щастя ясне, / Кожний ранок – оплакана згуба. // Любий сон! забери собі силу мою, / А мені дай безсилля розкішне, / Може, знов, як і в ту ніч, я буду в раю, / Ох, яке ж то життя буде пишне!», а кінцівка: «Хоч я бачив, кохана, твій усміх у сні, / Не карай ти мене за примари! / Після мрій чарівних прокидатись мені – / Се страшніше від всякої кари!» Або Гайне – «Книга пісень», яка відкривається посвятою: «Я вложив у сюю книгу / Всю журбу мою, всі жалі. / Разом з нею ти розгорнеш / Мого серденька скрижалі». Хіба не те ж саме може сказати будь-який справжній поет про себе, про свої твори?
А ще цінно повчитися кредо та поведінки геніальної письменниці. Зокрема, це помітно з її листів. Наприклад, до своєї молодшої сестри Ольги Косач (1897), яку називала Лілією: «…я не привикла, щоб мене боялись, і не хочу привикать. Взагалі я чим була, тим зосталась, не змінилась ні в гірший, ні в кращий бік, отже, хто не боявся мене перше, той може й тепер не боятись». До речі, так само про свою незмінність, попри десятиліття випробувань, писав Тарас Шевченко. А ще імпонує те, що сама Леся Українка, будучи мужньою та конкретною, вимагала від інших ті самі риси. Вона хотіла точно знати – і тому просила інформацію. Недарма їй, такій принциповій, належить вислів: «Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло». А ще помітно жертовність, цілісність натури: «Краще вже бути вічно одинокою, та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками». До речі, тут можна зчитати й підтекст: поетеса хотіла жити для мистецтва. Або інші її афоризми: «Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш», «Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти». Або: «Я люблю тільки таку гру, де я певна, що виграю». «Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою». «Гумор найкраще враження робить при серйозному тоні».
З листів помітно і почуття власної гідності, і різнобічність поетеси, і те, як легко та жартома вона оперує рідкісними (особливо на той час фактами). Навіть сьогодні подивляє її ерудиція. І, звичайно, упадає у вічі афористичний стиль, якого варто повчитися.
Якою вона була? Ми згадаємо її світлини в українському національному вбранні – від дитячих фото (особливо знамените те, де майбутня письменниця тримає грабельки) до пізніших. Згадаємо фото, де вона в чорній сукні. Згадаємо портрети. Можна пригадати, що в неї були зелені очі – як у матері, Олени Пчілки. А в останні роки життя раптом змінилися – стали яскраво-блакитними.
Вона любила пізнавати. Уже відомо про силу цієї натури, про те, як вона боролася з випробуваннями, але наголосимо ще й на дарі вченого та перекладача.
Як би хотілося, щоб вірші та драматургія, як й інші твори Лесі Українки, більше видавалися та були доступні широкому колу! Адже їй належать і цікава проза, і статті, і листи – не кажучи про переклади. Узагалі треба ширше запроваджувати ці тексти в наш дискурс. Адже справжня класика – завжди життєва. І тоді ми наблизимося до цієї «далекої принцеси», яка відкрила нам стільки прекрасних таємниць.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).