Коли ми кажемо «український романтизм», то насамперед згадуємо Кобзаря. Але хто ще був, окрім Тараса Шевченка?
В одній із попередніх публікацій я писала про Миколу Костомарова – професора, фахового історика і навіть мовознавця, поета, перекладача, драматурга та прозаїка. Його поезію (часто побудовану на історичних мотивах) можна назвати не просто освіченою, а й професорською. Як відомо, Костомаров належав до харківської школи романтизму. А що сказати про інші імена цієї школи, які залишили нам справжні пісенні хіти?
Не про всіх відомо стільки інформації, скільки про Тараса Шевченка або про вже згаданого Костомарова (Ієремію Галку). Проте нам залишились їхні твори. Обидва поети творили у 1830-40-х рр. Тобто за романтизму.
Ці поети писали для себе й не були знаменитостями – а вийшло так, що їхні твори співали за життя авторів і досі знають. Сьогодні їх науково досліджують.
Це, наприклад, Віктор Забіла (1808–1869). За словами Івана Франка – до Тараса Шевченка це був «найздібніший й найталановитіший поет». Також він був музикантом, співаком і композитором. А ще це – прототип одного з позитивних Шевченкових героїв (нагадаю, що обидва поети були особисто знайомі). Цікаво, що Пантелеймон Куліш спочатку негативно відгукнувся про опубліковані вірші Забіли (зазначу, що їх була буквально дрібка), але згодом відзначив автора – особисто знаного – як дуже добру та гостинну людину, причому як такого, що «мав розум проникливий, чувство глибоке…», а також безпомильне чуття гумору і сатири (а згодом і дуже схвально відгукнувся про його твори). Так, поетову дотепність відзначали ще сучасники. Сьогодні час довів, що Віктор Забіла був справді талантом. І талановитим не лише в поезії. Він умів ладнати з людьми, умів чудово організувати свій рідний хутір Кукуріківщина (сьогодні село Забілівщина Чернігівської області).
Але поет мав не дуже щасливе життя. Хоча спочатку все віщувало на добро. Нащадок славетного козацького роду (старшини), він отримав гарну освіту в Ніжинській гімназії вищих наук. Далі в нього успішно складалася військова кар’єра. Проте коли він посватався до Любові Білозерської (сестри письменниці Ганни Барвінок), причому почуття було взаємним, її видали заміж за багатшого. Такі історії ми часто читаємо у класичній літературі, проте їх неприємно спостерігати в житті. Чи не звідси у Віктора Забіли стільки сюжетів про нещасне кохання? Наприклад: «Повіяли вітри буйні / Да над синім морем; / Забилося серце моє / Перед лютим горем. // Повіяли вітри буйні / З холодного краю; / Розлучили з дівчиною, / Котру я кохаю. // Да не вітри: люди злії / Мені се зробили; / Самі мене звели з нею, / Самі й розлучили». Проте йому належать і гумористичні твори. Узагалі у цих віршах відзначали і щирість, і народну інтонацію. І те, що ці твори були такими популярними, і їх співали, свідчать, що авдиторія не сприйняла б ні бездарних, ні нещирих віршів. Забіла справді мав талант.
За життя він не був знаменитим – хоча Тарас Шевченко написав його портрет, але його досі не можуть знайти. Як і багатьох Забілиних автографів. Чи він не беріг своїх рукописів, чи вони зникли з іншої причини… Також було зруйновано його могилу. Проте все одно залишилася пам’ять про поета.
Що сказати про твори? Виявляється, Забіла багато чого писав у шухляду, і опублікували лише кілька віршів (у тому числі в альманасі «Ластівка», про який була моя публікація в «Сурмі»). Власне, поет і не прагнув усе оприлюднювати, друк його не надто хвилював. Ці вірші переписували собі в альбоми та інші зошити, а далі – були копії копій, списки зі списків… І, як зазначають, безперечно, під час переписування траплялися помилки, версії відрізнялися від першотворів. І читачі захоплювалися цими текстами, не знаючи, хто автор. Переписувач енної за рахунком копії часто вже цього не знав.
По-справжньому Забілу відкрили на початку ХХ ст.: Іван Франко постав як антологіст, видавши у Львові збірку Віктора Забіли «Співи крізь сльози». Це перше повне видання харківського романтика. Але не всі вірші збережені.
На цьому тлі – сенсація: у 1936 р. Євген Кирилюк виявив… друковану збірку Віктора Забіли, де містилося 19 віршів. Про неї, як виявляється, ніхто не знав! Чи знав сам автор – принаймні, про вихід цієї книги? Як виявляється, літературознавець знайшов цю збірку випадково, а її вихідні дані, зокрема титульна сторінка, були вирвані. (З’ясувати, хто автор, вийшло за текстами творів). Ні року видання, ні назви. Єдиний примірник! Чи збереглись інші та де?
А ще Забіла – автор знаменитої пісні про козака «Гуде вітер вельми в полі!» Продовження: «Реве, ліс ламає». Починається песимістично (про душевний стан героя), але далі – прохання до сильного вітру: «Одірви ж од серця тугу, / Рознеси по полю! / Щоб не плакався я, бідний, / На нещасну долю».
Як помічено, цей автор тяжів до пісенного і навіть баладного жанру. Зокрема, часто звертався до теми розлуки, нещасного кохання, беручи історичну основу. Це не данина моді, а власний досвід, переосмислений у творах. У вірші «Маруся» фінал – такий висновок: «Чи вже квітка, як одірвать, / Довго цвісти буде? / Або серце, як розлучить, / То воно й забуде? / Хоч у воду постав квітку, / Все вона зов’яне, / Бо вона вже одірвана, / І пахнуть не стане». Відомий вірш «Соловей», який починається так: «Не щебечи, соловейку, / Під вікном близенько; / Не щебечи, малюсенький, / На зорі раненько». Він досі знаний за першим рядком і став піснею. Або такий симпатичний вірш «Човник»: «Чи довго я, нещасний, / Буду так крушиться? / Пора б уже перестати / Скучать да нудиться! / Пливе човник без весельця, / К берегу звертає, / Ніхто човником не править – / Вітром прибиває; / І до берега причаливсь / Да й остановився, / Не найшлось і там нікого, / Кому б він згодився. / Не було йому спокійно / З берега лежати; / Знай, все стукався об його, / Як стане плескати». Але несправедливо вважати, нібито все – тільки песимізм, любовна тема або тема самотності. Забілі належать і оспівування козацької слави, і гумор (у тому числі на основі казок про чортів та іншу нечисту силу), і етнографічні описи весілля, і жартівливі послання. Одне з таких – «До Шевченка». Зокрема, у ньому автор дорікає шановному гостю тим, що той так швидко поїхав, і далі описує, які задоволення були б на хуторі: тут і гра на бандурі, і танці, і чудова українська кухня – а перелік страв такий, що просто подив бере, просто народна енциклопедія. А далі – автор нарікає собі, що так хотів би відвідати і Шевченка, й інших знайомих, але не має достатньо грошей на подорож. Отже, розлука з друзями. І кінцівка: «Дак що ж робить?.. Не маю долі: / Живу у світі, як в неволі, – / Як пташка в клітці, так і я!.. / Співають пташки і в неволі, / Да все не так, як би на волі, – / Що аж звірі танцюють їм…».
Або перейдемо до веселішого – наприклад, такий вірш: «Горілка, люлька, оселедці, / Гурки солоні і блинці, / Дівчата гарні, молодиці, / Вареники і голубці, – / І рибка платана, чахоня, / Грушевий квас, вишнівка, / В скоромний день – ковбаси, сало / І перегонна калганівка». «Гурки» – діалектна назва огірків.
Вірші Забіли не просто любили читачі – ці твори впливали на тексти й інших тогочасних українських поетів.
Є вірші, в яких автор оригінально обіграє народні прикмети. Наприклад, «Сорока». Починається так: «Сорока в дворі скрекоче, / Гостей возвіщає; / Ждала дівка козаченька, / Котрого кохає. / Ждала, ждала, виглядала, / Миленький не їде, / Мабуть, тоді він вже буде, / Як місяць ізійде».
Отже, Віктор Забіла творив у себе на хуторі. Про поетове життя відомо не так багато. Відгукуються як про такого, що і сам умів приймати гостей, і його охоче звали до товариства. Він був тим, що сьогодні називають душа компанії. Але його дотепність, веселість, артистизм, музична обдарованість (Шевченко відзначав гру на бандурі), уміння розважити публіку (попри трагедію, душевну драму) були як у справжнього дворянина. Тобто тримався доступно, але вмів тримати марку. І не дозволяв собі розпускатися на людях. Його справді поважали. Скоріше тексти більше говорять про справжній душевний стан Забіли, ніж його світська поведінка. А ще його хутір був справжнім літературним салоном. Саме там Шевченко читав свої нові твори – і їх можна було почути з поетових уст. І в Забіли можна було серйозно говорити про літературу – від класики до новітньої (як Тарас Шевченко зазначав, його друг багато читав). Сьогодні, мабуть, Віктор Забіла здобув би славу й гарного промоутера або менеджера.
Чим більше я читаю різні свідчення про Забілу, тим більше переконуюся, що він був хорошим другом. Саме йому могли довірити найсокровенніше та найболючіше. А ще достеменно знають, що саме він організовував Шевченковий похорон і доглядав за могилою Кобзаря.
Як бачимо, український романтик нерозривно пов’язаний із Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем. Але чи були літературні впливи? Іван Франко постав найпершим серйозним аналітиком поезії та життя Віктора Забіли та розвінчав деякі літературні та біографічні міфи. Зокрема, дуже важливе хронологічне спостереження. Хоча поет був знайомий із Кобзарем, найперше на Забілу вплинули народні пісні. Так, цей автор – майже наскрізь пісенний. Під час знайомства з Шевченком він був уже сформованим поетом. (І сам геніальний поет відзначав про свого знайомого, що той свідомо нічого не наслідував). Це відрізняє Забілу від епігонів, яких особливо побільшало після Кобзаревої смерті, проте даром вони до Шевченка не дорівнялися (і про це багато хто дошкульно писав). А ще цікаво, що перше знайомство поетів відбулося за текстами – творчістю. Тарас Шевченко спочатку прочитав вірші Забіли і схвалив їх.
Романтизм – це епоха знаменитих віршів. Скажімо, це романс «Дивлюсь я на небо…», який найпершим співали у космосі. І перекладений багатьма мовами. Автор – інша загадкова постать – Михайло Петренко (1817–1862), автор збірки «Думи та співи» (1848). Є версія, що він теж був знайомим Тараса Шевченка, проте цей факт іще не доведено. Можливо, і не всі вірші Петренка дійшли до нас. Узагалі про харківського романтика обмаль інформації, у тому числі достовірної. Відомо, що Петренко народився 1817 р. – проте навіть цей рік спростовують. І де саме народився– лише припускають. У віршах він описував свій улюблений Слов’янськ (сьогодні в Ізюмському районі). Імовірно, що поет там і народився. Проте документів (як і достовірного портрета автора) не збережено. Також відомо, що він – родом із багатодітної дворянської родини. Проте чому діти не мали права на спадок? Узагалі в біографії Петренка багато такого, що варто досліджувати історикам і краєзнавцям. Також інші обставини життя цього харківського романтика – за сімома печатями. Наприклад, в якій школі він навчався. Відомо тільки, що закінчив Харківський університет, де навчався на юриста. Цей університет об’єднав багатьох поетів, учених, перекладачів та взагалі універсальних людей з багатьма талантами. Далі Михайло Петренко став чиновником, зовні його кар’єра і подружнє життя були начебто звичайними, проте він не покинув поезії та творив далі.
Що сказати про згаданий романс «Дивлюсь я на небо…»? Його приписували Тарасу Шевченку. Узагалі цей вірш був дуже популярним і за життя Михайла Петренка, причому друкувався й без імені автора. А ще – у різних правописах. А ще текст відомий у кількох версіях. Не кажучи про те, що й співана відрізняється. Проте кожний скаже, як починається ця пісня: «Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю: / Чому я не сокіл, чому не літаю? / Чому мені, Боже, ти крила не дав? / Я б землю покинув и в небо злітав».
Але поет – автор не лише одного вірша. Йому належить й інший хіт – «Взяв би я бандуру…» Можна продовжити: «Та й заграв що знав, / Через ту бандуру / Бандуристом став». (Її співала, зокрема, Квітка Цісик). Але це, виявляється, народна обробка, причому не перша! Збереглися різні версії. А в оригіналі вірш має слова «Туди мої очі, туди моя думка…» Також саме з народних уст записали іншу пісню – «Ходить хвиля по Осколу…» В оригіналі це вірш «Недуг». Звичайно, пишучи всі ці поезії, автор не гадав, що вони стануть піснями й навіть хітами.
Але було б несправедливо вважати Михайла Петренка автором суто лірики або пісенником. Йому належать і більш епічні твори – наприклад, це вправно написаний цикл «Слов’янськ», де поет оспівав свою батьківщину. Палкість почуття тут поєднується з гарною віршованою формою. Починається твір так: «Ось-ось Слов’янськ, моя родина!» Рефреном у віршах є рядок «Пісні слов’янської дівчини», які найкраще для героя. І далі він розвиває цю тему: «Рай цілий радості і пекло мук, / Пісні слов’янські, голос з того світа, / Невідомий од серця і для серця гук, / Душа дівоча без привіта! / Коли б хто був в силах / Пекельні муки, радість рая / В душі своїй зараз спізнать, / На світі сім не завмирая: / То і тоді на серці б у того / Все б менше горя, радості лягло, / Ніж од пісень слов’янської дівчини». Також не всі твори Михайла Петренка знайдено. Про них ідеться в листах інших письменників, проте де самі рукописи? Відомо, що романтик писав також і драми, а також драматичні думи. Отже, нам іще треба відкрити його по-справжньому.
Твори цих романтиків досі живуть – і в навчальній програмі, і як пісні. Проте портрети цих авторів досі ще домальовуються за окремими деталями. Адже за життя поети не прагнули уславитись і взагалі привернути до себе увагу. Вони жили, страждали, ходили на службу, але вміли й насолоджуватися природою, відчувати прекрасне. І своїми творами свідчили про те, що є українцями. Тому хотілося б, щоб побільше їхніх поезій було включено до антологій світової літератури. І, звичайно, до українських збірок.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).