Або молилась душа Богу
У житті завжди є моменти, коли хочеться з кимось поговорити про глибоко особисте, приватне, потаємне і бажане. Кожен про щось в душі мріє і хоче, щоб мрія збулась. Ми посилаємо свої мрії до неба, високо-високо, бо десь там живе чарівник, який може допомогти нашу мрію здійснити. Треба йому лише розказати суть свого бажання і попросити допомогти.
У дитинстві ми просили св. Миколая, свого Ангела-Охоронця, Боженьку... Дитина знає, що подарунок приносять слухняним, а неслухняним – різку, або нічого. Бо нечемним, капризунам, бешкетникам і вередунам здійснення їхніх мрій не принесе їм добра. В дитинстві ми усі це пам’ятаємо. А коли стаємо дорослими, хоч мріяти і не перестаємо, проте уже не боїмось отримати різочку за те, що були злими, прикрими егоїстами, метушливими та хитрими. Неслухняні дорослі про мрію, відправлену в дитинстві до неба, забули або й переписали на щось конкретно-прагматичне: «Бери сам, поки інші не забрали»; «Годі в небесах літати, спустись на землю і бери у життя потрібні блага сам, бо ніхто просто так не дасть».
Так і живемо, випустивши мрію-пташку у височінь неба, а коли вона уже могла повернутись, то у нашому серці, де ми виростили свою таємницю, її гніздечко було розорено. Воно викинуто і згоріло на вогнищах пристрастей і конкретних бажань.
Молитва – це теж мрія, яку ми направляємо в небеса, до Того, Хто її може для нас здійснити, ба навіть більше, може зробити подарунок іншому по нашому щирому проханню. Комусь дати здоров’я або допомогти уникнути чогось злого, виправити долю на краще, повернути живим з війни, віднайти пропалих безвісти. Той, Хто може все, слухає наші молитви і надсилає у відповідь «птахів- вісників», Ангелів молитви, що прямують із самого Неба в кожне серце.
А що у нашому серці? Чи є місце, де присяде втомлений птах, бо ж летів з далекого Неба? Чи не зустріне його наше серце вітрами неспокою і метушливим, поспішним проголошенням вивченого тексту молитви, а перехрестившись на: «Амінь», чи не побіжимо далі по земних справах, не слухаючи відповідь. Або ж темні хмари наших думок і громовиці сумнівів завадять і знову не чутимемо відповідь, бо як же в дощ і грозу почуєш?
МОЛИЛАСЬ ДУША БОГУ...
«...Молилась душа Богу, говорила і плакала, розказувала і пояснювала, слізно прохала і з жаром настоювала. Вона все повторювала та повторювала послані до Неба прохання, схлипуючи і сміючись поперемінно. І так наговорилась душа, що аж втомилась. Тоді задоволена замовкла врешті і, впевнена, що тепер Небеса знають її нагальні потреби, пішла, не слухаючи відповіді з Небес. А світ чекав її з тими ж невирішеними конфліктами і старими проблемами, підкинувши нові, які тепер додавались ще одними “невідомими” у систему рівнянь що називається життям. Небо промовчало. І розв’язок системи душа знову шукала сама.
***
...Міркувала душа про Бога, думала, логічно розкладала варіанти свого звертання. Прислухалась до слів, вслухалась в їх вібрацію, підбирала більш точні вирази. Напружувала мислення, старанно добирала фрази, щоб як найточніше, сформулювати своє прохання до Неба. І так серйозно була зайнята душа цією роботою, що зовсім не зауважила, як блискавичним спалахом влетіла в хмару її думок відповідь Неба, неначе блискавка в грозу, на мить осяваючи темряву життя, освітивши шлях виходу. Але душа, поринувши в думки і міркування, навіть не зауважила цього спалаху і продовжувала обдумувати варіанти своїх питань і можливі на них відповіді.
***
...Йшла душа дорогою свого життя. Важкою і вибоїстою була ця дорога. Падала душа і вставала, плакала і раділа, йшла бездумно та легковажно і долала окремі ділянки помірковано, розсудливо. Нелегким був кожен крок. Та ось зупинилась душа, глянула навколо, піднесла очі до Неба і завмерла. Вона забула за втому, на мить перестала думати про вибоїни, не будувала думкою плану подолання наступної перешкоди, забула все, чого хотіла попросити у Неба. Вона стояла без бажань, без думок і лише ледь чутно видихнула з глибини ім’я Бога. Затрепетала душа від звуку імені Господнього, стала як струна натягнута, що від дотику кожної букви задзвеніла. І такою невимовно прекрасною була ця небесна музика звуків, що душа не в силі була встояти перед нею, вона повторювала знову і знову лише ім’я Бога, поки звуки не злились в одну мелодію. Душа наповнювалась цією музикою, вона чула її, вона сама була нею. І тоді відкрилась їй таємниця мелодії. Партитура цієї небесної музики завжди була записана в душі, треба було лише віднайти її і навчитись грати. Тепер вона знає, як це зробити. Все що для цього треба – це забути про себе, про свої бажання, мрії і просто стати струною, натягнутою струною, готовою зазвучати від найлегшого дотику Бога. Амінь».
Бог чує кожну щиру від серця молитву, і кожне прохання до Нього приносять Ангели, бо вони думки Божі. І кожна думка Бога про нас може повернутись до людини Ангелом-відповіддю в простір нашого серця, але чим буває зайняте наше серце? Лише в глибокій тиші можна почути звук крил Ангелів, що несуть відповідь Бога.
Слухаймо тишу серця.
Про автора: Богдана Райхерт – президент ЛМГО «Ліствиця», лектор, автор практик пробудження свідомості та моделювання майбутнього.
https://linktr.ee/bogdana_raikhert