Пам’ятник П. Гулаку-Артемовському в Харкові
Його ім’я асоціюють із харківським романтизмом. Але це в науці. У школі, певна, ви точно читали його байку «Пан та Собака» та інші твори. Це – Петро Гулак-Артемовський (1790–1865).
Він був ректором Харківського університету. Відкрив багато українських талантів, які тепер ми можемо читати. Дружив із Григорієм Квіткою-Основ’яненком, листувався з багатьма романтиками, уважаючи, що слов’янські діячі мають тісніше співпрацювати. Із Тарасом Шевченка взаємно читали один одного. А ще був не лише поетом, перекладачем, а й науковцем. До речі, рідний племінник поета – Семен Гулак-Артемовський, співак і композитор – уславився як автор досі популярної опери «Запорожець за Дунаєм».
Ще Петра Гулака-Артемовського, поета і перекладача, називають батьком української байки.
Стоп! Хіба в нашій літературі не було до нього байок? Були. Але народні, і автори невідомі. Також, починаючи із Середньовіччя, були знані перекладені байки – але не автентичні українські. Завдяки герою моєї статті у нас з’явилась авторська байка. А вже подальші поети, як Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Леонід Глібов та інші, розвинули цей жанр.
Але Гулак-Артемовський започаткував і нашу літературну баладу, яку потім активно розвивали інші українські романтики. Писав не лише гумористичні, але й чутливі та серйозні твори. А також він перекладав. Горація, Йоганна-Вольфґанґа фон Ґете, Жана-Жака Руссо, Джона Мільтона, Адама Міцкевича, чеську народну поезію (Краледворський рукопис – містифікацію, але дуже талановиту)… І навіть псалми.
Він друкувався під криптонімами і псевдонімами: П. А. Г; Н-й, N; «И» тощо.
Що ми знаємо з біографії нашого письменника? Він народився на Черкащині, у священицькій сім’ї, але походив із дворян. Зберігся родовий герб «Лук». Подальше життя поета було пов’язано з Харковом. Він багато викладав у різних закладах – і не лише словесність, а й польську мову (яку блискуче знав і навіть писав нею вірші), французьку мову, історію, географію, статистику. Тобто бачимо не лише гуманітарні предмети. А захищався з історії.
Харківський університет – особлива нива українських талантів, школа нашого романтизму. Про це вже багато написано, але варто зазначити, що почесним членом саме цього університету обрали Йоганна-Вольфґанґа фон Ґете, а також Олександра фон Гумбольдта. Хоча ці німецькі генії не були в Україні, усе ж таки зв’язки існували. До речі, саме завдяки Ґете до Харкова приїжджали викладати німецькі фахівці. Не варто забувати й те, що саме в цьому університеті вивчали й німецьку класичну філософію, яка позначилась і на творах Гулака-Артемовського. І, звичайно, німецький романтизм, зокрема шедеври Ґете, уже тоді активно перекладались українською. Це робив і герой моєї статті.
Одна з перекладацьких візитівок Гулака-Артемовського – балада «Рибалка». Це переклад ґетевської балади. Точніше, переспів. Проте як епіграф поет узяв уривок із Ґете, німецькою мовою. Сьогодні, безперечно, помітно, що Гулак-Артемовський українізував оригінал. Але саме такою була поетова мета.
Балада починається так: «Вода шумить!.. Вода гуля!.. / На березі Рибалка молоденький / На поплавець глядить и примовля: / „Ловіться, рибочки, великі і маленькі!” // Що рибка смик – то серце тьох!.. / Серденько щось Рибалочці віщує: / Чи то журбу, чи то переполох, / Чи то коханнячко?.. Не зна він – а сумує!..» Далі, за сюжетом, він бачить красуню-русалку, яка заманює на дно коханням і розкошами. І кінець: «Вона ж морга, вона й співа… / Гульк!.. Приснули на синім морі скалки!.. / Рибалка хлюп!.. За ним шубовсь вона!.. / І більше вже нігде не бачили Рибалки!»
Або «До Пархома». Якби не епіграф латинською з Горація, ніхто не здогадався б сьогодні, що це… переспів Горацієвої оди! Річ не лише в тому, що українською – римовано, й інший розмір, а не гекзаметр. Починається так: «Пархоме, в щасті не брикай! / В нудьзі притьмом не лізь до неба! / Людей питай, свій розум май! / Як не мудруй, – а вмерти треба!» Тодішня тенденція була така, що за романтизму відкривали класику (у тому числі античну), але українізували її, наближали до розуміння широкої авдиторії. Тому для тодішніх читачів (у тому числі героїв Шевченкових повістей) не було дивом прочитати, що римлянин у Горація в українській інтерпретації житиме так, як український селянин ХІХ ст.: «Чи коротаєш вік в журбі, / Чи то, за поставцем горілки, / В шинку нарізують тобі / Цимбали, кобзи і сопілки; / Чи п’яний під тином хропеш, / Чи до господи лізеш рачки / І жінку макогоном б’єш, / Чи сам товчешся навкулачки, – / Ори і засівай лани, / Коси широкі перелоги, / І грошики за баштани / Лупи – та все одкинеш ноги!» Або – друга частина, інша ода, у перекладі українського поета знову ж таки звертання до Пархома: «Пархоме, не мудруй! ворожки не питай, / Як довгий вік прокоротаєш; / Що виковала вже зозуля – поживай! / А більше – шкода, що й бажаєш... / Хоч всіх ти упирів збери і знахорів, / Хоч покумайся ти з відьмами: / Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів, / Що доля завтра зробить з нами!» Що ж, відтворено динамічно, хоча й зниженим стилем. Але знову ж таки: тоді так перекладали. Переважно. У результаті вже не вперше в Гулака-Артемовського вийшов власний твір. А в оригіналі епіграфи з Горація означають: «Пам’ятай, що треба зберігати розум не тільки в злі, при лихих обставинах, але й в добрі (Горацій, кн. 11, ода 3). Або: «У скрутних обставинах не забувай тримати рівновагу і радість стримувати при надмірі щастя». І: «Не питай, не намагайся дізнатися, який тобі кінець дадуть боги, Левконоє, не перевіряй вавилонських чисел. Краще змиритися з майбутнім, яким би воно не було (Горацій, кн. І, ода 11)». І далі – інші оди, де перекладач українізує, звертається до Грицька (замість Постума) та Терешка, згадує «Остапову Горпину», Варку, українських гетьманів, своїх знайомих дворян, описує українські учти… І все це навіть дуже весело. Отже, ідея античного фатуму українською вийшла зовсім інакшою. Хоча описано й гіркі події, загальна канва вийшла з гумором і дуже життєвою. Це приклад, як індивідуальність перекладача заступила оригінал. Звичайно, невдовзі вже нові покоління українців по-новому перекладатимуть античну класику – у тому числі Горація. І вже без відсебеньок, формою оригіналу… Але переспів Гулака-Артемовського залишиться і надихатиме. Так само його переспів балади Міцкевича «Твардовський» – про веселого шляхтича (до речі, сюжет відомий і в українському фольклорі), який заради чародійського дару запродав душу чортові. За умови, шляхтич піде в пекло, якщо ворог роду людського зустріне його в Римі. Але Твардовський не розрахував, що шинок, де чорт його здибав, називався «Рим». Проте герой ставить нечистій силі три умови. Якщо бодай одну чорт не виконає, угода розривається. Нечистий злякався дружини Твардовського і втік навіки – а герой гуляє, як раніше. Весела в оригіналі, у перекладі (хай і неточному) ця балада така сама гарна.
Або поету належать переспіви псалмів – у риму. Наприклад, так перекладач відтворив 125-й псалом: «До тебе, Господи, що там живеш на небі, / Звертаю очі я в пригоді і в потребі. / Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде, / Або як наймичка прохать до пані йде, / Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі, – / Так ми шукаємо добра й підмоги в Бозі». Чи 132-й псалом: «Нема вже й кращої людської в світі долі! / Як вкупці братики живуть по Божій волі, / Так миро дороге лиснить на голові, / По Аароновій стікає бороді / І капа на його одежу саєтову, / Так аермонськая, сказать, приміром, к слову, / Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар, / Так і на їх росить із неба Божий дар. / А з ним щасливеє життя й благословення, / І буде вік в честі їх у людей імення».
Поет умів віршовано писати й запрошення. Наприклад, таке дуже дотепне запрошення (на жаль, не з’ясували кому): «Володьку, не казись!.. Поб’ю! / Послухай раду ти мою! / Коли не преш зо мною в сварку, / Так ти схопи своїх, Олену й Варку, / Та надвечір поки й чухрай / До нас на збіжень, ось, бач, чай, / Моя стара й дочка сказали, / Що будуть кобзи і цимбали / Дівчатам натщесерце грать / І хлопцям голод проганять. / А ти шепни Олені й Варці, / Що я од жінки вкрав калганної по чарці / Та деякий таки й курятини шматок. / Заберемось собі в куток, / Згадаємо свою родину / Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину!»
Поету належить і філософська лірика, позначена гуманізмом. Наприклад, у вірші «Про справжню добрість (Писулька до Грицька Прокази)» нарікається, що Добрість намалювали «плаксивою», тоді як має бути навпаки: «Той Добрості не зна, не бачив і не чує. / Не пензлем той її, але квачем малює, / Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз, / Вона на всіх глядить так гарно й веселенько, / Як дівка, од свого ідучи панотця / До церкви – до вінця, / Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. / Не квасить Добрість губ, бо із її очей / Палає ласка до людей». А також, як помітно з віршів, автор оспівував мудрість (будучи сам просвіченим). Помітна також його релігійність.
А що сказати про байки цього автора? «Пана та Собаку» багато хто читав. Як Рябко хотів догодити своїм панам, але що не зробить, ті його страшно карали. Або «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі». Написано на народній основі, по-народному, з гумором, проте з європейською огранкою. Наприклад, «Солопій та Хівря…» відкривається епіграфом із Мольєра. А от далі – український колорит. Чоловік і дружина сперечаються, де і коли краще посіяти горох. Солопій вагається, боїться: якщо посіяти зараз, то горох швиденько обскубуть. А от жінка не вагається, і їй належить соковитий монолог: «“Якої вражої ти матері сумуєш? / Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш, / Що як уродить Бог, то дасть на долю всіх? / Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? / Враг батька зна – чого безглуздому жахаться! / Та ’дже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться, / То нічого ходить з сокирою і в ліс!.. / Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс! / Аби лиш, Господи, на ниві нам вродило, То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило? / Не будь уїдливий, як бридка та оса, / І довше не спричайсь, бо вилаю, як пса!”» На жаль, Солопій не слухається Хіврі, не сіє там, де вона радить, а сіє горох між пшеницею. У результаті все вкрали.
Але є й інші байки – без гумору, проте не менш мудрі. Скажімо, «Дві пташки в клітці». Вона й досі звучить по-сучасному. Побудовано як діалог: «„Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш? / Хіба ж ти трясці захотів? / Що заманулося, чого ти не попросиш, / Чи сім’ячка, просця, пшонця, чи то крупів, – / Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш, / Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш”, – / Так в клітці підлітка корив Снігир старий. / „Ой дядьку, не глузуй! – озвався молодий. – / Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь, / Недарма я просця і сім’ячка цураюсь. / Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився; / Я ж вільний був, тепер в неволі опинився”». (Є інша версія кінцівки: «Ти рад хурдизі сій? Ти зріс там і вродився; / Я вільний був; тепер в хурдизі опинився»). Узагалі ця байка відома і в інших варіантах, є деякі різночитання початку. Проте ідея незмінна. Або «Цікавий і мовчун» із підзаголовком «Приказка»: «Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав: // „Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?” / „Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці) / Всередині, як ти, порожній він”, – сказав».
Петра Гулака-Артемовського можна читати і перечитувати. Його творчий доробок солідний і містить багато творів. Але переконуюся, що по-справжньому пізнати цю постать можна, читаючи тексти і знаючи тодішню добу. Попри багато гумору і веселощів, українська поезія тоді перестала бути суто розважальною і стала інтелектуальною. А в доступній формі поет доносив мудрі ідеї. Також, безперечно, хотілося б, щоб ми більше мали гадки про різнобічний талант українського романтика – а для цього треба більше видань, бажано повних, які містили не тільки байки, відомі дітям, а й інші твори.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).