Одним із найвідоміших апологетів ліберальної демократії є Френсіс Фукуяма. Свої погляди він виклав у 1992 році у книзі «Кінець історії та остання людина».

Стисло. Під лібералізмом Фукуяма розуміє «правління закону, який визнає певні права особи чи свободи від урядового контролю».

Демократія для автора – це «право всіх без винятку громадян бути носіями політичної влади, тобто право всіх громадян обирати, бути обраними і брати участь у політиці».

Приймаючи геґельянський погляд на діалектичний розвиток історії, Фукуяма під «кінцем історії» розуміє завершення прогресу у розвитку громадських інститутів.

Якщо Маркс бачив завершенням прогресу комунізм, то Фукуяма вважає, що вершиною такого прогресу людства є ліберальна демократія.

Двигуном прогресу Фукуяма ж бачить насамперед науку, яка, на його думку, формує напрямок руху історії, а ліберальна демократія – відповідно є неминучим наслідком модернізації та розвитку науково-технічного прогресу. Тому він не допускає можливості повернути «назад» на шляху прогресу, оскільки в умовах сучасності це можливо тільки у разі фізичного знищення людства.

Чи мав рацію Фукуяма, і чи історія закінчилася саме так, кожен з нас може для себе вирішити самостійно.

Якщо Френсіс Фукуяма вважав, що історія закінчилася, інший американський соціолог і політолог Самюель Гантінґтон вважав зовсім інакше.

У своїй книзі «Зіткнення цивілізацій» він висловив думку, що після закінчення холодної війни у світі почалися колосальні зміни «у самоідентифікації народів та символах їхньої ідентичності».

Гантінґтон вважає, що глобальна політика тепер вибудовуватиметься вздовж інших ліній – на зміну ідеологічному протистоянню, яке було головним упродовж ХХ століття, приходить культурно-цивілізаційне протистояння. Він виділяє кілька основних положень. Стисло:

1. Глобальна політика вперше стає поліцивілізаційною, а модернізація відокремленою від «вестернізації» (тобто впровадження західних технологій чи окремих норм не призводить до універсалізації всіх суспільств у культурному сенсі);

2. Пік розвитку та впливу Західної цивілізації припадав на першу третину ХХ століття. Сьогодні це підтверджується багатьма статистичними даними – вплив Заходу стрімко знижується, а економічна, політична та військова міць азійських та інших цивілізацій лише зростає;

3. Країни групуються за культурними ознаками (релігія є однією з вирішальних) навколо провідних країн кожної з цивілізацій;

4. Усього Гантінґтон виділяє вісім цивілізацій: Західну, Синську, Православну, Індуїстську, Ісламську, Африканську, Латино-Американську та Японську;

5. «Універсалістські» претензії Заходу все частіше призводять до конфліктів з іншими цивілізаціями, найсерйозніші – з ісламом та Китаєм. На локальному рівні основні конфлікти та війни відбуваються на лініях розлому між цивілізаціями;

За Гантінґтоном, цивілізація є найвищою культурною цілісністю. Він виділяє кілька об’єктивних елементів, що визначають цивілізацію: кров, мову, стиль життя та релігію та ін.

Nota bene. Всупереч поширеній думці про те, що релігія є певним рудиментом, який не відіграє суттєвої ролі в сьогоднішньому політичному та суспільному житті, Гантінґтон навпаки стверджує, що після краху ідеологічних таборів люди шукають нові, але часто та позасвідомо відкривають старі символи ідентичності, такі як релігія, які дозволяють їм зрозуміти, хто вони та ким вони є. За цими критеріями він і визначає лінії розлому між цивілізаціями.

Чи поставилися у світі до Гантінґтона з належною увагою, це питання залишається відкритим.

*****

Десять тез щодо Великого Дискурсу

1. Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу – натомість повне панування одноразового, фрагментарного та сингулярного мислення. Замість того, аби зрозуміти глобальні тенденції ХХІ століття, зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї – в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.

2. Натомість перед нами стоять загрози та виклики глобалізованого світу: лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку; перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття; знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав; руйнування родин; поява пост-людини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на будь-який проміжок часу та ін.

3. У відповідь від «політичних еліт» українці ж чують лише популістські слогани та соціологічні результати їхнього рейтингу.

4. І це не дивує. Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою «ринкову вартість» та логістику його масового розповсюдження.

5. Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов’язаними з жодними реаліями. Все що завгодно – лише крім сенсу.

6. Політичний суб’єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється – його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично не має вже жодного значення.

7. На це потрібно реагувати. І насамперед потрібно звільнити мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцинаціями.

8. Адже Політичне є продуктом людського духу, і тому, як будь-яка система цінностей, воно має філософську основу та відображає певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.

9. Це треба робити вже – розпочавши Великий Дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури та ін.

10. Головне, аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня – якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе.

А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися…