Люди, народжені на релігійні свята, – особливі люди. Зокрема, це герой моєї чергової публікації, який народився на Старий Новий рік – або на святого Василя. Ми завдячуємо саме йому вивченням української літературної мови як науки. Принципово обстоював українську державність. Також – новим повним перекладом Біблії з оригіналів на українську мову. А ще багато чим. Науковець, священник, поет, видавець, редактор, педагог, навіть ритор... У нього безліч титулів. Наприклад, перший ректор Кам’янець-Подільського університету. Ще він автор нової науки про стародруки – палеотипії. Він активно обстоював українську православну церкву та очолював її. Це – професор Іван Огієнко (1882–1972). Або його ще знають як митрополита Іларіона – і саме так посилаються, згадуючи Святе Письмо в перекладі цього універсального українця. Або ще він – «Дід Огій» у творах для дітей. А починав як поет, підписуючи вірші «Іван Рулька». Мав й інші псевдоніми. А один із віршів – «Не питай, / Чого в мене заплакані очі…» – навіть став народною піснею. Він автор і словників, і граматик, і нарисів, і монографій, і поем…
В одній статті неможливо висвітлити й соту частку про цього діяча. Але зазначу кілька моментів. Якщо вам хочеться прочитати неупереджені, а цікаві та повні біографії наших діячів, починаючи від релігійних і завершуючи національними героями та Кобзарем, – вам треба читати Івана Огієнка. Якщо ви хочете читати і слухати Біблію по-нашому, – це Огієнко. Якщо ви хочете систематизовано дізнатися про те, як формувалися наші українські друкарні, що саме видавали, як боролися за наше просвітництво, – вам сюди. Якщо хочеться прочитати, звідки постала наша мова, – безперечно, це Огієнко. І якщо просто хочеться гарного стилю та добірної поезії, – вам потрібні його книги.
Читаючи його книги та листування, переконуюся в тому, що він умів об’єднувати людей. Можуть згадати його політичну діяльність. Але хочеться зосередитися на творчості.
А яка була його біографія? Ми можемо згадати, що він народився у Брусилові, на Житомирщині, а не стало Огієнка у Вінніпеґу – Канада, штат Манітоба. Проте що ще ми знаємо?
З якої він родини? Виявляється, багатодітної селянської. Рано осиротів (батько загинув, коли майбутньому класику було два роки). Відрізнявся потягом до знань і вже дитиною редагував саморобний часопис. Отже, просто з молоком матері стало зрозуміло, що цей українець буде видавцем, редактором і просто пов’язаним із рідним словом. Але починав працювати як фельдшер. Працював у шпиталі навіть із психічно хворими. А ще навчався в аспірантурі Київського університету імені Святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет імені Тараса Шевченка), де впорядкував шість словників!
Відомо, що одружився (віддана дружина Домникія або Домініка Литвинчук йому дуже допомагала з працею над рукописами), мав із нею чотирьох дітей. Проте, овдовівши, прийняв постриг. Так Івана Огієнка стали знати як ченця Іларіона.
Треба сказати, що багато праць із української мови Огієнко писав для дітей, почавши зі своїх. Наприклад, у казковій формі регулярно вів розділ «Граматика малої Лесі» (адресований його дочці Лесі). Помітно, що автор умів розмовляти з різною авдиторією та прагнув доступності. Це одна з причин, чому його актуальні праці досі цікаво читаються. І вони не застарілі! А ще, гадаю, допомагало те, що автор ніколи не прагнув ізоляції. Де б він не був – спілкувався з українськими діячами. Так виникло коло його спілкування – від письменників до літературознавців і взагалі всіх, хто любить слово. А сьогодні це – цвіт українства: письменник Іван Липа (до речі, Іван Огієнко був єдиним, хто залишився поряд до останніх днів хворого класика), теоретик та історик літератури та критик Микола Гнатишак…
Відомо, що він працював в уряді УНР, а 1920 р. був змушений емігрувати до Польщі. Про його еміграцію згадують переважно так, що Іван Огієнко через Польщу врешті дістався Канади. Але не все так просто. Окрім різних міст Польщі, діяч перетнув Словаччину, Німеччину, певний час був у Швейцарії, доки не облаштувався в Канаді (1947). Сам шлях виявився з численними пересадками, зупинками по кілька днів (а іноді й по багато), тимчасовим перебуванням. Фахівці, обізнані з біографією Івана Огієнка, можуть розповісти про це краще. А наразі зосередимося на його наукових поглядах.
Один із його аргументів: «Літературна мова наша, хоч має невичерпне джерело перлин у живій своїй мові, – невироблена… сама наука її не може похвалитися поважними працями, бо громадянство не заохочує своїх учених україністів до праці». Тому він узявся та зробив усе, щоб українська мова засяяла в наукових працях. Те, що вийшло друком і було систематизовано за українізації, – це завдяки йому. Або ще зазначав: «…пам’ятаймо: нормальну школу своєї літературної мови у нас аж надто мало хто пройшов. Сильних катедр української літературної мови ми не маємо! Цебто, ми мусимо навчатися самі». Активно розвиваючи усталені для всіх норми граматики української норми, саме Огієнко, наприклад, обстоював, що треба вживати форму не «на Україні», а «в Україні».
Хоча про себе він писав досить песимістично: «Все чуже, все для мене незнане, / Я немов на пустелі один… / Чи надовго вже сил моїх стане, / Щоб і далі молов старий млин?..» Але, як відомо, збоку завжди адекватніше оцінюють працю іншого. Досі вражає, скільки зроблено Огієнком і на якому високому рівні.
Іван Огієнко стежив і за тим, що відбувається в Україні, від якої фізично був відірваний, але з якою постійно тримав інший зв’язок. Зокрема, у наукових працях вимагав від себе комплексних досліджень. Наприклад, у праці «Рідна мова» писав про українських поетів першої половини ХХ ст. – сучасних йому, а тепер це наші класики: «Досліджуючи твори письменників, переконуємося навіч, як багато й уперто дехто з них працює, удосконалюючи свою мову. Один із найкращих сучасних поетів і стилістів, Максим Рильський, невпинно працює над удосконаленням своєї мови, – кожна нова його праця має все ліпшу й величнішу мову…»
Аналізуючи здобутки українізації, автор писав: «…і сталося друге чудо над чудами: виявилося, що українська мова здатна до державного життя!» Він схвально писав про сучасних йому поетів, прозаїків та інших майстрів пера. Це й Микола Вороний, і Олександр Олесь, і Павло Тичина, і футуристи, і київські неокласики… З-поміж них, безперечно, Максим Рильський. І ще багато хто. Рильського автор відзначав (і не раз) як перекладача, особливо схвалюючи його відтворення поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». Або так відгукувався про інших сучасних йому українських поетів: «Тематика чистої лірики потрібна нам на свято, а нас же, поки що, огортує тяжкий і суворий будень. Глибоко віримо, що багато з наших сучасних поетів, а серед них і соняшний Антонич, незабаром викрешуть і громадський вогонь, і щиро національні мотиви». Треба сказати, що творчість Богдана-Ігоря Антонича (про якого була моя публікація в «Сурмі») явно ширша, аніж «чиста лірика».
Науковця, безперечно, цікавила не лише мова, а й узагалі наша культура. Це спостерігається в багатьох книгах – «Українська культура», «Дохристиянські вірування українського народу»… Про наш фольклор зазначав, що різні його жанри, у тому числі «страшні оповідання або весела сміховина, – все це велика скарбниця, віками утворена народом нашим, і давно вже всім світом признана за найкращу». Про що б не писав Огієнко, він хотів показати розвиток української культури в тяглості, від язичництва до християнства, а також в європейському контексті, на тлі подій, що відбувалися зовсім поряд. «У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український», – писав учений. Він наводив історичні факти про те, що українці тривалий час були інтелектуалами та навчали інші народи.
Або глибока праця «Тарас Шевченко». Про кого б не писав Огієнко, він передусім аналізував особливості мови автора, різночитання у виданнях, подавав цікаві факти з книгодрукування та біографії. Зокрема, можна дізнатися, що саме і як саме з Кобзаря видавали в тодішній Німеччині.
Іван Огієнко палко доводив (причому з аргументами) те, що Шевченко був віруючою людиною, водночас пристрасно люблячи Україну. А ще науковцю належить цікавий пошук. Пояснюючи, що Кобзар чудово знав Біблію та часто до неї звертався (сьогодні це аксіома, але тоді треба було довести), його біограф і аналітик показав такий експеримент: «Наприклад, Книга Пророка Амоса 6.6. “Чи хто виоре море худобою?” могло вплинути на Шевченка, і він дав: “Неситий не виоре на дні моря поля”». Чи такий випадок – про «числівникове підвищення»: «Не через два, не через три літа, не через чотири вернувся наш запорожець» та інші зіставлено з принципом Соломонових «Приповісток»: «Три речі оці дивовижні для мене і чотири, яких я не знаю…» І ще багато прикладів.
Важко сказати, де цей діяч був чистим науковцем, а де – поетом. Наука переростала в нього в поезію, а поезія – у науку. Він цілком міг завершити наукову монографію з ретельно дібраними фактами (особливо рідкісними на той час! у всьому автор спирався на першоджерела!) про Богдана Хмельницького або Івана Мазепу – поемами, присвяченими цим героям. Треба сказати, що, попри те, що тексти Огієнка рясніють фактами, написані ці книги доступно – адже автор взорувався на широку авдиторію. Незважаючи на те, що у поемах він висвітлював як безпристрасний історик і трагічні факти, усе одно спостерігається піднесення в настрої цих віршів.
Те, що Огієнко був щирим поетом, помітно з його творчості. Наприклад: «І дзвонять в Києві всі дзвони, / Всі дзвони, срібні, великодні. / Цвітуть у серці анемони, / В душі горять огні Господні».
Треба сказати, що він писав не лише на історичні та патріотичні теми, а й на релігійні, у тому числі обробляючи світові легенди – у тому числі апокрифи. Також прагнув осмислити феномен українців, які борються за своєю державу – і це також виливалось у віршах та поемах. Отже, палітра Огієнка-творця досить широка.
Його вивчають науково. Переважно як автора підручників, граматик, менше – як поета. Для багатьох Іван Огієнко – передусім український лінгвіст, а ширше – наш просвітник. Але хотілося б, щоб іще більше видавалося та перевидавалося його книг, щоб вони були доступні широкому колу – адже цього прагнув сам Огієнко. І, звичайно, ми бачимо, що досі маємо багато чого в нього повчитися.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).