Не знаю, як ви це бачите, друзі мої, але як це не парадоксально звучить – в перші місяці війни позитиву було більше.
Позитив від єдності українців, котра розірвала мозок тих, хто планував і дозволив цю страшну війну.
Позитив, що неймовірним чином працював як животворний цілющий бальзам для страшних ран і понівечених тіл – кров пролита недаремно, ось ще трохи, і прорвемося.
Позитив, що виніс Україну жовто-блакитною хвилею на поверхню для цілого світу, який аплодував, захоплювався, плакав, підтримував, брав приклад і співав оди мужності і відважності українців.
Позитив, що привернув увагу до ЗСУ як до найбоєздатнішої армії світу на сьогодні – ось що може зробити патріотизм і любов до рідної землі!
Минув час, добігає другий рік великої війни і вже минула 10 річниця від увертюри Майдану, де була пролита перша кров як передвісник чогось страшного.
Позитив якось почав розчинятись в гірких реаліях буднів війни.
Почалося з тих горезвісних яєць рєзнікова, потім пішла правда про закупки для фронту, про щурів на складах з гуманітаркою, про надхмарні зарплати чиновників, про недоторкану нерухомість воєнкомів, що оплачена поборами за сумнівні послуги. Потім – більше, вилізла неприкрита сутність діячів з ОП, з посольств України в різних країнах, де зіркою беззаперечно стала наша відома «рестораторша», котра вперто блокувала ленд-ліз, заодно встромляючи прапор України в «chicken Kyiv».
Тепер маємо ще й свіжачок від самого ЗЕ – повний провал його «зедипломатії» у США, вміло організований його «начальником чукотки» Єрмаком, що завершився ще однією підгнилою вишнею на зіпсутому торті «Україна і світ», що задекорований глазурними «вершниками апокаліпсису» і погано пахне. Пахне невипраною гімнастьоркою міністра оборони, пожмаканими галіфе і сталінським тренчем ще якогось здорованя на якійсь посаді, якого ніхто і не впізнає, пахне нахабством завгоспа в хакі, що зверхньо говорить з американського екрану чимось на зразок «блатної фєні», замішаною з поганою англійською.
Чи вже час для українців включити інстинкт самозбереження, чи ще «неначасі»? Чи варто зазирнути в історію, в народну творчість, зрештою, і пошукати/розбудити новітнього Кирила Кожум’яку, що напевно десь собі скромно живе і мирно мне шкіри? І попросити, довіритися, переконати – вже час, не можна більше годувати змія-бузувіра молодими тілами українців і тремтіти від його гнилого подиху. Вже досить слухати своїх розжирілих князьків і запроданців, котрі вдають, що «стурбовані», а тим часом підгодовують зміїв апетит свіжою плоттю нещасних бранців.
Почула мудрі слова мудрого чоловіка, мого львівського побратима: «Коли дійде до кризи, то чортівня повтікає, і управління візьмуть на себе справжні. Так само, як це було під Києвом. На жаль, українці по-іншому не вміють. Але цього разу СПРАВЖНІ мають не тільки врятувати ситуацію, а повністю взяти на себе управління країною. Момент ІСТИНИ для українців скоро настане».
Ось і знайшовся позитив, якого нам так треба.
Є СПРАВЖНІ.
Є розуміння ІСТИНИ буття.
Є розуміння моменту, коли вже майже запізно, але ще можна щось зробити. І це зробити ТРЕБА. Треба прокинутись і сказати – ми вистоїмо, ми сильні, і ми це зробимо самі, так, як тоді, в перші дні навали. Тоді власне НАРОД захистив країну, заодно мимоволі захистивши собі на біду і тих, хто веде цей народ назад до прірви.
І тепер вони присвоюють собі подвиг українців, заодно сварять нас через дурниці, а самі стелять собі золоте сіно в своїх заморських берлогах «на чорний день».
СПРАВЖНІ, ваш час настав.