У визначенні «еліта» немає чіткої однозначності.
1. Політичний підхід оцінює належність до еліти за фактом володіння реальною владою або впливом на політичні процеси (безвідносно оцінок інтелектуальних та моральних якостей тих чи інших індивідів).
2. Ціннісний підхід базується на вихідному сенсі поняття «еліта». Мається на увазі, що в еліту входять індивідууми, які володіють більш високим інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю порівняно з середніми показниками конкретного соціуму.
В українському суспільстві критеріїв ціннісного підходу приналежності до еліти не вироблено. Принаймні будемо розуміти під «елітою» стійку спільність людей з глибокими зв’язками, які мають спільні інтереси і доступ до важелів реальної влади
Почнемо все спочатку. Визначення «еліти»
Слово «еліта» походить від латинського дієслова «elіgо» – «обираю», тобто означає «обрані».
В різні історичні періоди та в різних суспільствах цей термін трактувався досить по-різному. В традиційному суспільстві під «елітою» розумілися вищі касти, які мають пряме «божественне походження» – тобто природню перевагу одних над іншими.
Станове суспільство вже надає перевагу до індивідуальних заслуг. Якщо приналежність до касти є незмінною якістю буття, то приналежність до стану є випадком, зусиллям та волею.
В класовому ж суспільстві принципи диференціації зводяться до найпростішої формули володіння засобами виробництва та іншими матеріальними багатствами.
Що маємо.
Сучасна українська «еліта», з точки зору її формування та функціонування, явище патологічне.
Вона є продуктом розпаду СРСР та унезалежнення колоніальної адміністрації в УРСР від метрополії.
Її типові постаті – партійно-господарська номенклатура, нквдистські, пропагандистські та комісарські кадри, що були відряджені в Україну з московщини для здійснення індустріалізації, колективізації та інших програм побудови комунізму. Саме під їхнім окупаційним наглядом і були кадри, рекрутовані з місцевих. Тобто весь той персонал, який чинив погроми, геноцид, терор та масові репресії, що знекровили українську націю.
Опинившись при владі в 90-х роках минулого століття, ця колоніальна адміністрація не змінила своєї природи.
Необхідність у формуванні апарату незалежної держави вона використала для власного відтворення.
Демократичні інститути, багатопартійність, парламентаризм i поділ влад використали для пограбування народного майна, престижного і прибуткового працевлаштування своїх родичів та нейтралізації політичних рухів.
Тому ґенеза всіх щаблів цієї «еліти» є ущербною – там відсутня будь-яка етика, мінімальний культурний рівень, а мораль взагалі не має імперативу честі. Відповідно вона позбавлена власного усвідомлення як носія української національної ідеї.
Нічого, окрім цинізму, хамства, невігластва, жорстокості та аморальності вона передати не може.
Аби залишитись на своїх місцях, переважна більшість її представників готова змінити все – ідеологію, переконання, релігію, стать...
Зробити в Україні щось осмислене можна буде лише тоді, коли ця каламутна хвиля зникне у небуття.
Щодо соціально-політичного аналізу еліт, їхньої еволюції та інволюції.
Це питання ми будемо розглядати на платформі Res Publica. Тут нам будуть цікаві праці Нікколо Макіавелі, Ґаетано Моска, Роберт Міхельса. Але починати потрібно, на мою думку, з Вільфредо Парето та його «ротації еліт».
*****
Про турецький націоналізм, рух «будителів» та Україну...
Турецький націоналізм (мілієтчілік) – є одним із наріжних каменів офіційної ідеології Турецької Республіки. Саме націоналізм посів украй важливе місце в ідеологічному забезпеченні національно-визвольного руху турецького народу 1918-1923 років.
Це був період розпаду Османської імперії, після програшу в Першій світовій війні, та процес формування турецької нації, коли остаточно оформилися турецька культура і турецька мова.
Військово-політична еліта, яка очолила цей рух, відвела турецькому націоналізму важливе місце в розробленій нею системі принципів, які отримали назву «кемалізм» на честь вождя національного руху та засновника республіки Кемаля Ататюрка.
Зія Ґокальп, ідеолог младотурецького руху, зазначав, що націю (мілет) поєднують не лише етнічні ознаки, географічні умови проживання, політичні чинники, а й культурна спільність (мова, мистецтво, релігія, мораль та ін.).
Висловлюючись іншими словами, нація – це освіта!
Він вважав, що потрібне проведення низки реформ з метою надання турецькій культурі загальнонаціонального характеру для створення справді національної держави.
Людина, через яку систему освіти пройде, якою культурою буде індоктринована, – тим вона й буде.
Може, хтось скаже, це особливості турецького національно-визвольного руху.
Але варто згадати роль «будителів» – активістів національного, культурного й мовного відродження в середовищі слов’янських народів кінця 1849 років, які виступили проти колонізаційної політики мадяризації та онімечення в Австро-Угорській імперії.
Нагадаю. Протягом двох наступних століть, після битви на Білій Горі в 1620 році, коли на чеських землях остаточно закріпилася влада Габсбурґів, чеська мова була поступово усунена з державного управління, літератури, шкіл, Карлового університету – і остаточно була зведена до рівня селян, які здебільшого були неписьменними.
Все йшло до повного понімечення країни – переїжджаючи до міст селяни йшли до німецьких шкіл і стрімко ґерманізувалися.
«Будителі» створили альтернативну, чеську систему освіти, завдяки якій переселенці із сіл знову перетворювалися на чехів.
В Україні, на четвертому десятку незалежності й далі продовжується боротьба українців за право на захист національної гідності, історії, мови та героїки.
Бо виборовши незалежність, українці так і не вибороли права на формування держави і суспільного устрою за своїми звичаями та традиціями, не відновили свого права, ані на землю, ані на справедливий суд, ані на формування влади.
Тому домінантною в незалежній Україні стала постколоніальна адміністрація, яка зберегла звички панування, матеріального визиску, морального приниження і політичного утиску та зверхності над автохтонами.
*****
Є така книга «Nazis and Nobles». Її автор Стефан Маліновскі в ній описує один такий випадок: «У 1999 році я звернувся до 85-річного німецького графа з проханням надати мені доступ до його сімейних архівів.
Граф був професійним військовим, представником давньої північнонімецької аристократії. Незадовго перед цим він викупив маєток своєї сім’ї в Мекленбурзі, конфіскований комуністами в 1945 році.
Я поцікавився, чи збирається він обробляти цю землю, влаштувати там ферми чи щось таке? Граф відповів негативно.
Тоді я запитав, навіщо тоді він його викупив – і він відповів так:
“Послухайте, юначе. Моя сім’я володіє цією землею з 1320 року. А, що якщо мій нащадок з 2200 року озирнеться в минуле і запитає мене: у 1990-ті роки ти мав шанс повернути наш маєток назад – чому ти його не використав? І що я йому відповім?”
Про що це говорить?!
Граф викуповує свою родову землю не просто із якихось сентиментальних міркувань, а й із почуття відповідальності перед своїм родом, який включає «і мертвих, і живих, і ненароджених».
І найголовніше – з почуттям відповідальності не так перед своїми прадідами, як перед своїми правнуками. Бо минуле вже не можна зіпсувати. А майбутнє – можна.
Це я про що. Згідно з консервативною доктриною, стабільні та орієнтовані на минуле способи організації життєдіяльності, цінності, норми, принципи, звичаї, традиції, стійкі риси культури та менталітету повинні не долатися в ході соціальних трансформацій, а відтворюватися в нових обставинах, гарантуючи цим соціокультурну спадковість.