До редакції газети «Сурма» звернулись бійці 72-ої бригади «Чорних Запорожців» у зв’язку з критичною ситуацією, яка потребує реагування українського патріотичного суспільства, вищого військово-політичного керівництва й органів Генеральної прокуратури.
Достовірність інформації нам вдалось перевірити зі своїх джерел, тому ми вирішили її опублікувати задля розголосу та інформаційної підтримки українським воїнам, основна частина яких є високо мотивованими добровольцями, що взяли до рук зброю задля захисту України від московії.
Пропонуємо увазі читачів стенограму відеозвернення бійців та компіляцію загальнодоступної інформації щодо наведених фактів. Вважаємо одним зі своїх завдань надання посильної допомоги українським воїнам, адже аналогічні ситуації є непоодинокими.
На превеликий жаль, ця ситуація свідчить про ключову невідповідність української армії стандартам НАТО, відповідно до яких ЖИТТЯ ВОЇНА Є КЛЮЧОВОЮ ЦІННІСТЮ. Радянський принцип м’ясника жукова «мамкі єщьо нарожают» повинен піти в небуття, разом з усім військово-політичним керівництвом, яке його сповідує та/або не докладає належних зусиль для його подолання.
«Боєць 1: Ми – представники 72-ї ОМБр 2 батальйону 4, 5, 6 роти. Перебували в Новолуганському котлі без підтримки нашої артилерії, командування і подальших вказівок. Перебували там понад місяць.
Боєць 2: Виконуючи бойові задачі, не мали підтримки артилерії. По факту, працював тільки малий міномет, який не міг завдати вогневого ураження танкам, які їздили щодня. Командування віддавало злочинні накази відступати й знову займати вже розбиті позиції, палити бліндажі в разі відходу.
Також є запис розмови нашого комбата, який у похабній формі ображає нас. Змушені були відходити під мінометним обстрілом, командування було відсутнє: знищені були командири аж до старшого сержанта взводу. Забрали 300-х і відійшли до села ***, передали поранених у шпиталі. Решта після зустрічі безпосередньо із начальством вирушила туди, де й перебуваємо наразі. Після цієї м’ясорубки майже всім потрібна психологічна допомога. Знову наголошуємо: допомоги артилерії та командування не було взагалі.
Просимо провести слідство у зв’язку з численними жертвами серед особового складу, безглуздими жертвами, яких відправили у м’ясорубку. Вкривали «касетами», мінами… робили це знову й знову. Це халатність, що призвела до великих жертв.
Боєць 3: Коли ми вийшли, отримали файл розмови нашого ротного з комбатом. Там комбат казав: «Я вам дам 10 людей, їх «положать», я вам дам ще 10». Також сказав, що нашу роту «треба помножити на нуль».
Боєць 4: Зараз нас називають дезертирами. За що? Ми трималися до останнього і як могли. Але бути гарматним м’ясом з автоматом проти міномету, ствольної артилерії, крилатих ракет, які розбивали наші бліндажі – так ми воювати не в змозі. Користі від мертвого солдата немає жодної. Тому ми вимушені, наголошую – ВИМУШЕНІ, були відійти від своїх розбитих позицій. Надалі там триматися було неможливо. Після цього називати нас дезертирами – це злочин.
Боєць 2: Просимо військову прокуратуру провести розслідування у зв’язку з тим, що особовому складу не було надано можливості і змоги виконувати бойові задачі. Якщо командування вважає, що це просто малювати маркером по мапі, будь ласка, до нас в окопи – welcome to Ukraine.
Слава Україні! Героям слава!»
У відео присутній аудіозапис розмови командування, який ми не оприлюднюємо через велику кількість нецензурної лексики та тому, що зміст розмови вже передано у зверненні.
Схожу ситуацію описала у своєму Facebook журналістка-розслідувачка Тетяна Заровна з посиланням на джерела в підрозділі. Наводимо текст допису.
«…Нижче наводиться інформація від бійця, якого вже немає в живих. Він служив у 72-му ОМБр (командир – прославлений Олександр Вдовиченко, який вважається одним із найкращих командирів, а в інтерв’ю «Лівому берегу» повторював: «Головне – це люди»).
Необхідно терміново звернути увагу на 9-у роту 3-го батальйону 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців. Це підрозділ, де служив мій друг і який зараз перебуває на Донеччині.
ВІД РОТИ ЗАЛИШИЛОСЯ МЕНШЕ ВЗВОДУ. Втрати особового складу дев’ятої роти складають десь 80-85%. Комбат убитий. Командира роти поранено. А мій товариш загинув, намагаючись витягнути тіло комбата. Водночас загинула ціла група героїчних людей.
По бійцях, що залишаються живими, з 9-ї роти безперервно працюють вертольоти, танки і артилерія. Орки накривають вогнем вдень і вночі, цілодобово, в необмежених обсягах. ЗАБРАТИ тіла загиблих товаришів НЕМАЄ жодної МОЖЛИВОСТІ.
Далі передаю дослівно інформацію, отриману напередодні від Людини, якої вже немає. Мета – врятувати тих, хто залишився. Це роздруківка записаної на диктофон розмови.
«Ми без вогневого прикриття, від слова зовсім. Наша арта не працює. У нас немає джавелінів і стугнів, немає нічого протитанкового. Є лише автомати. Коли було чим – наші збили 2 літаки. Нині не маємо ні ПЗРК, ні «ігл», щоб збити вертушки. Вони вже нічого не бояться. Х*рят по нас зверху ракетами, а нам збити нема чим. І щодня у нас мінус. Відрядили до нас протитанковий взвод, із взводу доїхали 4 людини, і виявилися протитанкістами без протитанкового. З ними їхнє командування на зв’язок не намагалося вийти. Моральний стан у решти роти – м’яко кажучи, не бойовий, хоча всі рвалися на передок. Я все розумію, крім одного: ДЕ ЛЕНД-ЛІЗ? Якщо ленд-лізу немає на нулі, то де він є? Про що говорять Арестович та решта військових експертів? Ми за майже місяць на нулі не відчули жодного ленд-лізу. Може, він на херсонському та харківському напрямку? А ТУТ ПЕКЛО. І всі розуміють, що якщо нас не виведуть найближчими днями, всіх переб’ють.
Ті, хто залишився в роті, не відмовляються виконувати завдання, але ми під безперервним вогнем ворога без вогневої підтримки перебуваємо практично місяць. Доживаємо бомжами у лісі. Не маючи змоги нормально окопатися – тому що заважають безперервні обстріли. Ротація неможлива. Підкріплення немає. Зв’язку практично немає. Всі відмовляються їхати в наше пекло, і навіть після поранень. І відійти нема куди – немає 2-ї лінії.
Ми трималися. Виконували найстрашніші накази, виявляли ініціативу. Але і в найміцніших не залишилося внутрішніх сил. Ми не боягузи. Сміливість – ЦЕ ПОГЛЯНУТИ ПРАВДІ В ОЧІ, а не вмирати даремно».