Як уже неодноразово зауважувалося, ця підла війна вплинула на кожного по-різному, але однаково сильно. Ця історія від 23-річної Лариси. Вона зросла в мальовничому селищі Високопілля на Херсонщині. Дівчина тікала від війни з Києва, а опинилася в пеклі. Ми поспілкувалися з нею про біль і страх, про вдячність і любов, про те, наскільки важливою для нас стане ця перемога.
Твоє 24 лютого. Яким воно було?
За кілька днів до нього я поїхала з Києва до батьків, зрештою, тривога якась була присутня. Хоча я до останнього не вірила, що буде війна. Коли все почалося, вибухів у мене в селищі фактично не було чути. Я спала, до кімнати постукав батько: «Прокидайся, війна почалася в нас». Не відразу зрозуміла, про що він. Подумала, що тато пожартував і заснула знову. Вдруге мене розбудила мама з такими ж новинами. Цього разу я повірила, остаточно переконалася, коли зайшла у чат із колегами.
Нашу родину також оповила паніка: знімали всі гроші з рахунків, скуповували продукти, шукали бензин. Спочатку все було відносно спокійно, лише читали жахливі новини з інших регіонів і нашої Херсонщини. Сестра з малим сином встигли виїхати за години до активних бойових дій: вона проїхала Антонівський міст, а за пів години дізналася, що там почалися бої.
Багато хто їхав у селище, бо думали, що в місті небезпечніше. Не думали, що все буде настільки жахливо. Жили ми так до 13 березня – ця дата точкою, коли ми зрозуміли, що таке пекло.
Ви потрапили під окупацію? Як виживали?
12 березня ми чули вибухи вже в сусідніх районах. Тоді росіяни зайшли вже у Велику Олександрівку, що недалеко від нас. 13-го вранці нам відключили світло. Жах почався після обіду.
Наша хата розташована в кінці селища з видом на поля. Ми з татом помітили два великі російські БМП, які просто їхали і стріляли. Знали, що в селищі вже близько тижня перебувають наші ЗСУ.
Наша сім’я ховалася у підвалі в сусідів – він надійніший. Коли почалися бої тато з родичами ще були не в укритті, а просто знімали все, що бачили. Тут ідеться про те, що людина, яка досі не бачила реальної війни, не розуміє, як поводитися. Ми з мамою ридали в підвалі, просили їх зайти в укриття. Тато встиг помітити орка, який вистрибнув з БМП без каски, бронежилета тощо і просто біг. Згодом почалися серйозні бої, ми просиділи в підвалі близько 5 годин. Ми молилися, щоб укриття не засипало. Думки були одні: вижити, бо ще так хочеться багато встигнути. Коли надворі трохи стихло, ми вийшли з підвалу. Глянули на поле – там догорала техніка ворога. Уже на вулиці роздивилися будинки: в сусідів – величезна діра, в когось зруйований другий поверх, у нашому подвір’ї – розірвані снаряди… Ночували тоді в погребі. Згодом не витримали холоду – все ж таки березень, і пішли спати додому. Спали одягнені, я навіть узута. Половину ночі я не спала через страх. Під ранок наступного дня ми побачили, що неподалік горить газова труба. Зрозуміли – тепер не буде й тепла. Пожежники приїхали вже близько о 7-8 ранку.
Тоді ми не знали всю ситуацію. Думали, що от учора ЗСУ підбили орків і все добре, росіяни далеко. З усього району поз’їжджалися люди, які хотіли подивитися на розбиту техніку ворогів. Були сміливці, які пішли прямо на поле, щоб роздивитися чим ближче.
Згодом ми вирішили переїхати в кращий підвал до ще одних сусідів. Поставили там ліжка й жили там наступні 4-5 днів. Найстрашніші 4-5 днів.
Орки поставили на нашій вулиці свій блокпост. Почали ходити по хатах для «перевірки документів». Троє прийшло до нас. По них було видно, що вони не з російської армії – схоже, це були «днрівці». Вони чудово розуміли українську мову, відповідали нею. Також вони казали «прекрасні» знайомі фрази: «Наші діти 8 років сиділи у підвалах, поки нас бомбили. Тепер і ви посидите». Перевірили паспорти, дійшли до телефонів. Я саме виходила з підвалу й до мене заговорив орк, якому на вигляд років 18. Запитав, чи перевіряли в мене телефон. Я на хвилину вже уявила своє майбутнє: від смерті до полону. У моєму телефоні було все, я нічого не видаляла: патріотичні картинки і відео, підбита російська техніка тощо. Я глянула на того орка зі злістю, що неможливо описати, і відповіла: «Так, звісно перевіряли». Він глянув на мене, сказав «гаразд» і пішов до моєї сестри. Ми потім довго сміялися з цієї ситуації.
У підвалі сиділа моя сестра із сином, якому тоді було 2,5 року. Було видно, що очі в цього орка загорілися – в сестри один із найновіших iPhone. Але до підвалу зайшов ще один їхній, глянув на мого племінника, запитав, скільки йому років. Розповів, що вдома також має дитину такого ж віку. Почали з ними говорити, вони просили то кип’ятку, то ще чогось. Тоді були думки, щоб тримати свою ненависть під контролем, робити, що скажуть, аби вижити. Наприклад, племінник їв котлети – вони так дивилися, сестра й запропонувала. Погодилися, бо побачили, що дитина їсть і їх не будуть труїти. Запропонували й риби… вони відмовилися, мовляв, «наїлися вже у вас тут рибки». Ага, звісно ж наїлися – найпершим розгромили рибний магазин, а потім й решту. Коли вони йшли від нас, то залишили жуйки, бо «вам тут немає, де зуби чистити», племіннику дав «Снікерс», украдений у нашому ж магазині. Сестрі тицьнув 100 грн: «Бери, мені ваші гривні не треба». Ми довго були шоковані.
Згодом усім сказали носити білі пов’язки, а також понаписувати на воротах кількість мешканців кожного будинку. Мама відправила мене писати на воротах, щоб я не спілкувалася з орками. Каже: «Ти дивишся на них із такою ненавистю, що вони навіть, не дивлячись у твій телефон, усе зрозуміють». У результаті телефон забрали тільки в чоловіка сестри. Так ми й жили.
Окупанти зайняли перші дві хати на вулиці, людей вигнали звідти. Жахливо, коли ти йдеш до свого будинку й запитуєш дозволу. Незрозуміло, що в них у голові: ми проходили малими кроками до будинку, щоб взяти якісь необхідні речі.
Дуже страшно було, коли селище обсипали «Градами»: здебільшого били по інфраструктурі. Згоріли будинки, школа, лікарня… Це просто винищення інфраструктури і людей. Потім ці нелюди приходили і запитували: «Ну як, подобається, як ваша армія вас бомбить?». А ти не можеш їм нічого розповісти. Ми ж розуміли, що це просто залякування. Шукали міфічних «нациків».
Це були «днрівці». Потім до нас у селище приїхали кадирівці і буряти. Ох, буряти – це окрема тема. Вони справді не знають, що таке туалет, бойлер. Запитували, чи можуть зарядити телефон у тостері. Вони настільки недорозвинені, що складно описати. Крали все: ходили в жіночих рожевих куртках і у джинсах зі стразами. Те, що не могли вкрасти – знищували. Із сусідньої вулиці вкрали вантажівку, куди й повантажили все награбоване.
Кадирівці – зі своїми особливостями. Дуже багато чіплялися до дівчат. Ходили чутки про багатьох зґвалтованих. Батьки дуже хвилювалися за нас. Мене ховали, як могли. Вигляд мала, м’яко кажучи, як безхатченко: волосся обов’язково ховалося під шапкою, але головне – не виходити. Утім, сталася ситуація, коли довелося вийти прямо до них.
«Швидка» в нас уже звісно ж була відсутня, за великим проханням міг приїхати фельдшер. Моїй бабусі стало дуже зле. Не знаю, чим керувалася в той момент, але я пішла на блокпост просити, щоб приїхала «швидка». Хоча моя мама медсестра, але тоді мені здалося, що варто попросити про допомогу. Вони прислали свого лікаря. Від лікаря там лише назва… а вигляд він мав ну просто жахливий, страшна людина. В нього виникали запитання, чому моя мама знає, що і як колоти. Вона хвилювалася, що її заберуть лікувати орків.
Машини позабирали, понамальовували свої «зет», вкрали техніку у фермерів… Загалом, робили, що хотіли. Місцеві, які там залишилися, розповідають, що зараз окупанти бігають по селищу в капцях і шортах, грають у футбол краденим м’ячем.
Евакуація: як ви врятувалися і втекли з того пекла?
Водій «швидкої» допомагав людям виїжджати. Ніхто не знав, кудою краще й безпечніше. Але багато хто все одно намагалися виїхати звідси. Здебільшого, переїжджали до Кривого Рогу. Була інформація, що всі дороги – заміновано. Залишився якийсь один шлях через степ. Родичі написали, що мають одне місце для сестри з дитиною. Вона відмовилася залишати нас. Так само і я… Це були дуже морально складні рішення. Ми готові були йти пішки, аби вийти з цього пекла. Нікому б такого не побажала. А люди, які залишилися у Високопіллі, досі це переживають. Через місяць після нашого порятунку почали виходити пішки із селища.
Татову робочу автівку вкрали, бо не змогли завести, тому просто перекусили проводи. Мабуть, це були буряти (сміється). Вирішили їхати: ми в машині родичів, тато вивозив сусідів. Рано вранці ми завантажили все, що могли, бо розуміли – це остання можливість виїхати. Їхали колоною з 15 автомобілів. Люди кидалися під машини, щоб забрали їхніх дітей…
Думали, що нікого не буде. Рушили – а там ворожі блокпости. Напевно, про шлях доповів якийсь зрадник. До речі, багато колаборантів. Боляче, коли знав когось, а він виявився зрадником. Вони надали окупантам списки ветеранів АТО, активістів, депутатів… Ніхто не знає долі цих людей. Не можу дібрати слів, щоб описати цих зрадників. Дехто переодягався в їхню форму, брав у руки автомат і ставав «старостою».
Читайте також: Психологія війни: як жити далі?
Повертаючись до порятунку. Першими колону перевіряли буряти. Забрали у всіх паспорти й поскладали в пакет. Телефони не чіпали. Ми запитали, що ж буде з нашими паспортами. На що буряти відповідали: «Коли приїдете сюди, заберете. Не хвилюйтеся, через три дні ми вже й так будемо в Кривому Розі». Від того дня минуло чотири місяці.
Потім перевіряли «днрівці». Там ми побачили нашого «старого знайомого», який навідувався в наш підвал. Я з усіх сил ховалася, щоб не помітив. Близько години нас тероризували. На щастя, ми рушили далі. Було дуже страшно. Коли ми доїхали до нашого блокпоста, сльози потекли рікою. Це було величезне щастя.
Як прийняв Кривий Ріг? Як почуваєшся?
Ми приблизно місяць жили без документів. Потім долею випадку тітка привезла нам наші паспорти, ховала їх на блокпостах. Розповіла, що в нашій хаті зламані двері, вибиті вікна, всі речі перериті, забрали весь алкоголь. Напевно, шукали золото. Забрали ноутбук, нам розповідали, що з будинку вони винесли величезну валізу, а що точно забрали – ми не знаємо. І так само не знаємо, чи буде куди повертатися.
Зараз уже краще почуваюся. Коли тільки приїхали, боялися кожного шороху. Боялися, навіть коли хтось дверці шафи гучно зачиняв. Перші дні було дуже боляче, багато плакали. Згадували: багатьох знайомих окупанти повбивали, загинув найкращий друг мого тата. Згадуєш, як під обстрілами ховали людей. Орки не дозволяли ховати на кладовищах, та й кладовища всі розбомбили чи замінували… Нічого святого в тих нелюдів немає. Багато жертв серед мирних людей. Засинаєш зараз і не віриться, що ти все це пережив. А якби я побула під окупацією ще місяць, то мені б точно знадобився психолог. Люди нарешті почали цінувати життя.
Але, хочу сказати, от у Кривому Розі є люди, які не розуміють цього. Я не хочу нікого засуджувати. З іншого боку, нам дуже допомагають і про біженців дуже піклуються.