Ми якось занадто захопилися пошуками відповідей на запитання, що таке перемога, що забули за поразку. Так часто буває з тими, хто не бере участі в бою, і взагалі не розуміють, що таке бій. Для таких може здаватися, що війна обов’язково має закінчитися перемогою. Але дуже швидко настає втомленість від очікування перемоги, і ця втома завжди закінчується бадьорістю поразки. Ми за крок до поразки у цій війні.
Поразка у війні це передчасна крапка. Крапку можна поставити свідомо, а можна не свідомо. Крапку можемо поставити ми, а можуть поставити наші союзники. Крапка у війні – це формальні чи неформальні, офіційні чи неофіційні спроби підписати будь-яку угоду з метою заморозити війну, або не звільнивши території перейти до відбудови країни, скориставшись відмовою ворога від активних дій.
Проблема у тому, що прихильники поставити на паузу (заморозити без виходу на кордони 1991 р.) не розуміють, що вони ставлять крапку у війні. Потім можна виробляти ракети, завозити сюди талантів з Індії чи Лівану, залучати 30 млн африканців, запускати економіку тощо, але для того, щоб звільнити свої території, потрібно починати нову війну. Нам ніхто не дозволить почати нову війну, тому що право на реванш дають далеко не всім у спорті, а не те що у військовому протистоянні.
Віталя Кличко, мабуть, зробив висновки після поразки Леноксу Льюїсу у 2003-му і дуже хотів показати, чому його навчила поразка, але Віталі ніхто не дав можливість показати, яким він став красавою. Віталя Кличко так і увійшов в історію як банальний молодець, який програв Леноксу Льюїсу.
Кабінетні мудреці, які наводять у приклад азербайджансько-вірменську війну, забувають, що Азербайджану ніхто не дозволяв розпочинати війну, і для того, щоб розпочати війну проти Вірменії, він заручився підтримкою Туреччини. Вірменія це не росія. Нам ніхто не дозволить ні через п’ять, ні через двадцять п’ять розпочати війну проти ядерної держави. Ті, хто цього не розуміє, або дебіли, або зловмисники.
Саме тому нам уже підсовують перемогу, задовго до передчасної крапки, переконуючи нас у тому, що вижити означає перемогти. Але вижити так само не перемогти, як загинути не програти. Вижити це і є програти та навпаки, програти – це вижити. Щоб бачити різницю між загинути, програти (вижити) і перемогти, потрібно хоча б раз зустрітися зі смертю. Для того, щоб це зробити, не потрібно брати в руки зброю і воювати. Достатньо піти у секцію спортивної гімнастики, стрибків у воду чи кікбоксингу. Якщо спортсмен не буде готовим до змагань, він може інвалідизуватися чи навіть загинути. Перше завдання, яке вирішує гімнаст чи боксер, – це вижити, а уже потім перемогти.
Поки що ми вижили. Але ми не можемо задовольнитися поразкою, тому що після поразки ми не будемо молодцями, як Віталя Кличко у боксі, а станемо трупами, тобто загинемо. Бо війна з росією – не спортивний бій.
Якщо порівняти російсько-українську війну з професійним 12-ти раундовим боксерським поєдинком, то ми провели уже 10 раундів з 12. Два раунди виграли, а вісім програли. Навіть, якщо виграємо два останніх за очками, ми все одно програли. І нам ніхто не дасть права на реванш. У статусі переможених ми можемо довго не затриматись, оскільки право першого удару залишається за росією. А росія – це не ХАМАС, її удар буде куди сильнішим. Єдиний вихід – нокаут у двох останніх раундах. І це буде виграш лише у цій війні. А вона не остання.