Я ставлю собі запитання і спонукаю вас зробити так само. Чи довіряю я президенту Зеленському? Ні! Від початку його передвиборчої кампанії і до сьогодні – Ні. Перераховувати його цинічну брехню, яка спричиняє таке моє ставлення до нього, не бачу жодного сенсу. Той, хто хоче знати правду – і так її знає, той, кому «какая разница», заблокований на споживання правди про свого кумира і не здатний мислити критично. Наївно думає, що його ця війна омине.
Чи довіряю я Верховній Раді, тим рішенням, які вона ухвалює? В жодному разі! Навіть відкинувши всі ці образливі і гнітючі для українців вибрики «зелених слуг», їхнє «обліко морале», нікуди не можна сховати антиукраїнський характер більшості їхніх рішень. Те саме потрібно сказати і про Кабінет Міністрів України, створений нею, який успішно «освоює» гроші для потреб політичної верхівки, фінансуючи потреби армії і військово-оборонного комплексу за залишковим принципом. Ну а інвестування коштів органами місцевого самоуправління в міфічне покращення життя громад уже набрало анекдотичного розмаху і заслужено отримало спротив місцевих громад проти марнотратства в той час, як воїни і справжні волонтери намагаються перекривати нестачу в забезпеченні армії. Але ми бачимо спротив лише проти свавілля місцевих органів влади і не без підозри, що він інспірований з ОПи з метою створити прецедент для посилення владної вертикалі і згортання демократичних засад в Україні. І, на жаль, не відбувається рішучий спротив центральній політичній владі, поки що.
Чи користуються у нас довірою правоохоронні органи і судова влада? Це запитання взагалі радше є риторичним, ніж може мати позитивну відповідь. Таким чином коло «довіри» замикається. Як тоді тримається ця влада? Через брехню, що сіється через ЗМІ, які вона цілком і повністю підім’яла під себе, контролює їх і використовує на свій розсуд. За таких обставин для мене очевидним є наявність в Україні загальної політичної кризи на всіх рівнях влади, яка все більше поглиблюється тоталітарними методами влади, якими вона себе намагається законсервувати. Розв’язати цю політичну кризу шляхом порозуміння не вийде через недовіру суспільства до всіх гілок влади. І що з цим робити в розпал повномасштабної гібридної війни з імперією, яка значно переважає Україну по всіх ресурсах? Для мене відповідь очевидна. Ставати значно ефективнішими від ворога у всьому. Але як це зробити з владою, до якої немає довіри? Мабуть, ніяк! Владу в Україні потрібно змінювати. Наратив «після перемоги розберемося» не може бути акцептований як такий, що відображає прийнятний для українців позитивний перебіг подій. Отже, політична криза ставить вимогу і умову виходу з неї шляхом зміни політичної влади.
Я прийшов до цього висновку через аналіз довіри до влади, який є ключовим в оцінці політичного стану в державі. Політика уособлює в собі співвідношення, взаємодію і концентрацію всіх без винятку сфер життя громадян. Незадовільний політичний стан не дозволяє ніяким царинам суспільно-політичного життя бути ефективними і служити благу громадянського суспільства. Тому сподівання, що ВПК України врешті почне розвиватися, як того вимагає війна з переважальним в озброєнні ворогом, є марними, і відбудова економіки після перемоги цією владою також є ілюзією. Очевидно, слід поставити під сумнів і саму перемогу, якщо політична влада не буде змінена. Ця війна перейшла у затяжну фазу, а затяжні війни виграють економіки. Без належного забезпечення війська всім необхідним армія мало що може, а те, що робить, то робить неймовірно високою ціною життя справжніх українців.
Підтримка з боку іноземних держав не може бути довгостроковою. Ці держави мають свої інтереси, в них також відбувається політична боротьба за владу і їхнє ставлення до війни в Україні обов’язково буде переглядатися і може змінюватися не на користь України. Є багато різних нюансів й у відносинах між державами, які нас сьогодні послідовно підтримують, часто навіть всупереч політичному керівництву України, яке не лише провалило підготовку до війни, її оборони на початку повномасштабного вторгнення росії, а й показало повну некомпетентність в переведенні економіки України на військові рейки. Ця некомпетентність межує з явною зрадою, але щоб це стверджувати, потрібні розслідування і судові вироки. Але оскільки до слідчих і судових органів довіри теж немає, то очевидно має бути створений спеціалізований трибунал, можливо, навіть із залученням міжнародних слідчих органів для всебічного встановлення істини. Під його юрисдикцію повинні підпадати не тільки військові злочини, а й злочини політичного, економічного, корупційного характеру, що мали своїм наслідком послаблення обороноздатності України. І ця влада точно такого трибуналу не має бажання створювати. Але якщо тиск на неї і з боку громадянського суспільства, і з боку іноземних донорів буде значним, то вона змушена буде оголосити про його створення, але зробить все, щоб цей трибунал був ручним і керованим нею. У такому випадку Зеленський і його слуги якогось народу можуть навіть грати навипередки, роблячи все, щоб трибунал не був незалежним і не керованим ним. Це старий перевірений трюк, але він, на жаль, все ще спрацьовує.
Відповідальність за скоєні злочини – це конче необхідна умова. Але її виконання не розв’язує питання, як розкрутити маховик економіки і одночасно перевести її на воєнні рейки? А чи це взагалі можливо? Хтось це робив до нас? Чи не надто амбітне завдання я бачу перед собою?
Не існує двох однакових розв’язань такої проблеми, так само, як немає двох однакових воєн. Громадянський уряд «Українські Інтереси», який я маю честь очолювати, трудиться власне над напрацюванням Декретів, які би визначали принципи, напрямок і послідовність трансформацій, необхідних для одужання економіки і перемоги України у війні. І тут, очевидно, потрібно застановитися, як уявляємо ми собі перемогу України. Чи звільнення Криму і Донбасу та вихід на кордони 1991 року це вже буде перемога? Безумовно, це буде великою перемогою в битві за територію України, але, мабуть, не буде перемогою у війні. Бо росія не перестане нищити наші міста й інфраструктуру. Для неї уже немає дороги назад. Вона буде здихати і намагатиметься заподіяти світові, а особливо Україні, якнайбільше лиха. Така вже її сутність: красти, брехати і нищити все, що не може собі привласнити. І протиставлятися такому сусіду може лише високо ефективно організована держава з гнучкою економікою і зростаючим рівнем життя її громадян. Ця остання ознака є не лише свідченням економічного розвитку. Ефективна економіка є також соціалізуючим чинником, що вивільняє колосальну суспільну енергію суверенних громадян, що і є запорукою перемоги у війні аж до повного зникнення всіх ворогів, саме так, як ми співаємо в своїй славній пісні.
Підсумовуючи сказане вище, звертаю увагу читачів, що Україна має в собі колосальний потенціал, реалізація якого забезпечить і перемогу у війні шляхом якості і кількості озброєння, і ріст економіки швидкими темпами, що буде запорукою добробуту її громадян. Лише так можна уникнути демографічної катастрофи, яку нам пророкують. Дбайлива політична діяльність через просвітництво і відновлення довіри до самого поняття «політика», відкидання від нього нашарувань бруду, прозорість, послідовна логічність рішень і контроль, контроль, контроль всього, що є спільним благом українців. Такий суспільно-політичний рух уже зародився. Він гуртує навколо себе людей, які до того не були в політиці. Він спирається на наукові праці видатних українських вчених в міждисциплінарних підходах до розв’язання наявних в Україні проблем. Цей рух обов’язково стане тією силою, що виведе Україну з глухого кута на шлях розвитку і прогресу.