Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
Т. Шевченко, «На вічну пам’ять Котляревському» (1838)
9 вересня виповнюється 254 роки від дня народження однієї з найвидатніших постатей української історії – Івана Петровича Котляревського. Цій особистості судилося стати засновником нової української літературної мови, з творів якої «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах».
Трішки з біографії. Іван Петрович народився 1769 року в Полтаві. За походженням був із зубожілого козацького старшинського роду, його батько працював канцеляристом міського магістрату. Згодом Котляревські отримали дворянське звання.
Упродовж дев’яти років здобував освіту в Полтавській духовній семінарії, закінчити якої так і не зміг – душа не лежала до кар’єри в духівництві. Натомість знайшов віддушину в літературі: почав писати вірші, оприлюднював творчість у сатиричному альманаху «Полтавська муха». Як би сказали зараз, був фрілансером: то працював канцеляристом, а то вчителював у поміщицьких родинах. Водночас не шкодував часу й корисному хобі: активно цікавився українським фольклором, вивчав життя простого люду, його звичаї та обряди, записував народні пісні.
Із 1796-го перебував на військовій службі у Сіверському карабінерському полку. Саме в цей період в його життя увірвалося болісне кохання, якому не судилося стати квитком до щастя: Іван Петрович закохався у 20-річну Марію Семенівну, бідну родичку господаря, в якого працював домашнім учителем, але дівчина вже була обіцяна іншому і мала вийти заміж за багатого вдівця.
Водночас у той же період Котляревський підготував перші три частини поеми «Енеїда», написаної на сюжет однойменного твору римського поета Вергілія. Згодом саме цей твій дозволить Івану Петровичу отримати славу зачинателя нової літературної української мови.
Чи то долею випадку, чи то наполегливістю, але рукописний примірник поеми опинився в конотопського поміщика Максима Парпури. Останній завідував друкарнею медичної колегії в Петербурзі. І вже під час військової служби Іван Петрович дізнався про видання в 1798-му в Петербурзі «Енеїди» коштом Парпури.
Один з варіантів добору теми для твору Котляревського геть не випадковий. У тогочасній російській імперії «Енеїда» Вергілія була «програмним» твором задля виховання імперської свідомості. У поемі Вергілія Анхіз, батько Енея, звертається до нащадків: «Пам’ятай, громадянине римський, як правити світом. Покликання твоє: в покорі тримати народи, милувати вірних підданих та підкорювати гордих».
«Енеїда» 1991 року вважається першим повнометражним мультфільмом незалежної України.
Але те, наскільки майстерно програв стародавній сюжет Котляревський, використовуючи не тільки українську мову, а ще й роблячи твір дуже злободенним, викликає ніщо інше, як захоплення. Наприклад, порівнюючи козаків із троянцями, які вважалися міфічними засновниками Римської держави, Іван Котляревський прозоро натякає й на роль козаків-українців у творенні російської держави. Може навіть здатися, що поет виступає тут в ролі нібито «співця інтеграції» українців до російської імперії як народу, який разом з росіянами творить її велич:
«Енею, годі вже журитись,
Од його має розплодитись,
Великий і завзятий рід,
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.
І римськії поставить стіни,
В них буде жити, як в раю».
Але вчитатися кілька разів і сатира стає очевидною.
Також можна побачити Івана Котляревського як противника «свавільного» кріпосництва. Так, про жорстоких кріпосників він пише:
«Панів за те там мордували
І жарили з усіх боків,
Що людям волі не давали
І ставили їх за скотів».
Аналізувати «Енеїду» можна дуже довго, адже цей твір створив зовсім нове уявлення європейців про український народ. Але ще трішки цікавого.
«Енеїда» стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою – цьому нас навчають ще в 6-7 класі школи. Утім, без подальшого зацікавлення ним, слова стають лишень стандартною шкільною інформацією. Це нашому поколінню нині важко уявити, як тоді українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Хоча ні, не важко, адже нині ми знову лише стаємо заново на шлях тотальної українськомовності суспільства.
Іван Огієнко писав: «Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів… А в “Наталці-Полтавці” та в “Москаль-Чарівнику” він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись». І далі: «Котляревський міцно поєднав українську мову з українському літературою – після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка».
Не в останню чергу тому творчість Котляревського так високо цінував Тарас Шевченко. У 1838 році з-під його пера вийшов вірш «На вічну пам’ять Котляревському», у якому Котляревський підноситься як національний співець та прославляється як творець безсмертної «Енеїди».
Олена Пчілка порівнювала Івана Котляревського з першою весняною квіткою, що «змарнілу землю звеселяє», з найпершою ластівкою, що «весну нам принесла», з першою зорею, яка «у добу безпросвітну у небі стиха засіяла». Звертаючись до зачинателя нової української літератури і літературної мови, Олена Пчілка славить свого земляка-полтавця:
«Ти, наче ясна зоряниця,
З’явився в наших небесах
І засвітив надію милу
В сумних опущених очах.
Хвала ж тобі, хвала довічна,
Ти – України вірний син!
Хвала і слава невмируща
За той щасливий твій почин!»
Серед цікавих фактів: «Енеїду» з автографом автора дбайливо зберігав імператор Олександр І, примірник твору мав навіть Наполеон І Бонапарт.
Повертаючись до життя Котляревського. Під час військової служби він брав участь у задунайських походах російсько-турецької війни 1806-1807 років, відзначався хоробрістю та безстрашністю в боях (при взятті фортець Бендери та Ізмаїл) і при виконанні дипломатичних доручень. Тоді ж познайомився з козаками Задунайської Січі, яких мав залучити на бік Російської імперії. В 1808-му вийшов у відставку в чині капітана.
Життя після армії складалося складно. Лише за кілька років йому вдалося влаштуватися на роботу: в 1810-му став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві, який під його керівництвом перетворився на зразковий навчально-виховний заклад.
Але за буденними обов’язками Котляревський не забував про творчість. Він організував та керував Полтавським театром (1818-1821). Як це було заведено, там також ставили російські й західноєвропейські п’єси та водевілі. Однак Котляревський зумів використати цей творчий плацдарм для поширення української культури, зокрема творення нового етапу драматургії. Його найбільш відомі драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», спеціально написані для театру, досі не сходять зі сцени. Активно співпрацював з талановитим актором Михайлом Щепкіним, якого допоміг викупити з кріпацтва.
Входив до масонської ложі «Любов до істини», де активно обговорювалися реформи царя Олександра І. Також був членом і співавтором програмових документів таємного «Товариства малоросійського». Ця інформація сплила під час слідства про повстання декабристів, однак для Котляревського все минулося без наслідків. За однією з версій, за нього заступилася дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна Варвара – внучка останнього гетьмана Кирила Розумовського. Родина Рєпніних багато років тісно спілкувалися з Іваном Петровичем.
Мешкав у батьківському будинку, збудованому ще в 1705-му. Помер 10 листопада 1838-го в Полтаві. Перед тим відпустив на волю 6 своїх кріпаків та роздав все майно родичам і знайомим. В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»:
...Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!...
Оскільки Іван Петрович ніколи не був одружений і не мав прямих нащадків, його спадкоємницею та господаркою садиби стала економка Мотрона Веклевичева, унтер-офіцерська вдова. Утім, інформація про нащадків насправді достеменно невідома. Можливо, хтось із роду Котляревських десь поміж нас.
Повний текст «Енеїди» в шість частин світ побачив уже після смерті автора – в 1842-му. У рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей (1952) та музей-садибу (1969).
Творчість Івана Котляревського з’явилася в момент, коли під ризиком зникнення та знищення була власне наша українська мова, під загрозою була й уся українська культура. Тому, хоча й Івану Петровичу не підійшло служіння в духовенстві, він точно був посланий Україні Богом.
За матеріалами УІНП.