Часто можна чути «А що ж я чи ми можемо зробити?». Я нещодавно писав про те, що нам потрібно бути уважними до того, що ми кажемо і що ми думаємо, адже наше «слово» матеріалізується.
Тож для усвідомлення і прикладу візьмімо слово «Влада». У розумінні багатьох влада – це ті, хто все вирішують, ухвалюють законодавчі акти і керують на рівні міста, району, області, країни і т. д.
Ось людина йде за розв’язанням якогось питання в адміністрацію. При зустрічі на запитання, куди вона йде, людина відповідає «Іду до влади».
І ось людина йде у будівлю з вивіскою із похиленою головою до якогось посадовця, який, можливо, випадково потрапив у це крісло, і називаючи його владою, та низько кланяючись, просить його допомогти у розв’язанні того чи іншого питання, або хоча б вислухати. Це, звичайно, якщо вас ще пропустять і вислухають... І дуже часто люди туди йдуть не з особистими проханнями, а з якимись пропозиціями, як покращити роботу тієї чи іншої галузі, як зробити щось ефективніше тощо.
«Влада», вислухавши людину, щось пообіцяє, і людина виходить із кабінету радісна, бо її вислухала влада. А ви погляньте у ЗМІ, де постійно звучить: «влада зробила "те"», «влада не зробила "те"», «у кабінетах влади» тощо. Але ж це неправильно! Адже це не влада – це посадовці, найняті на службу державі через відповідні органи Владою України. А хто є влада в Україні? Ось читаємо у Конституції: «Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Тобто ми самі простих посадовців, які працюють на державу за контрактом, підносимо на висоту, називаємо їх владою, привчаємо їх до того, що вони стоять вище, ніж простий український народ, який і є єдиним джерелом влади, а потім запитуємо: «Чому вони так з нами поводяться і чому вони собі це дозволяють?». А все просто – ми їм це дозволили. Ми закладаємо собі у свідомість, що це «влада», потім це озвучуємо, а потім самі ж і починаємо в це вірити, зараховуючи себе до меншовартості і возвеличуючи їх – тих, кого ми ж самі і назвали «владою». А вони цим і користуються.
Тож нам потрібно все це змінювати, хоча б зі зміни «Слова», і не казати, що це наша влада чи представники влади...
Нумо просто називати речі своїми іменами. Ось, наприклад, посадовець такого-то рангу, який обіймає таку-то посаду, має виконувати «те-то», чи здійснив «то-то»... Заберімо тут зі вжитку слово «влада». Адже, якщо ми їх називаємо владою, то вони і відчувають себе владою, а народ там десь внизу... Тож будемо їх називати посадовцями чи державними службовцями, які мають служити державі, тобто владі, і завжди пам’ятати, що єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Тому спочатку міняймо хоч на словах щось, адже це в наших силах.
Ми ж коли розповідаємо про події на фронті, то не кажемо, що влада звільнила таке-то місто, ми ж там кажемо, що це зробили ЗСУ, і конкретний військовий підрозділ із конкретними прізвищами військових. Так, тоді і є результат.
Тому не ототожнюймо посадовця із владою. Посадовець є лише тимчасовим виконавцем своїх обов’язків, які мають бути чітко прописані у контракті. І все, не більше і не менше!
І коли ми, народ, усвідомимо себе як єдине джерело влади, то, можливо, тоді й почнуться ті позитивні зміни у суспільстві, яких хоче більшість цього народу. Який, ще раз повторю, згідно з Конституцією України є єдиним джерелом влади в Україні. І ніхто більше, крім народу, не є владою.
*****
Нещодавно домовився зі знайомим зустрітися в центрі міста. Коли прийшов, то його ще не було. Зідзвонилися, як виявилося, він був у мерії і чекав там на розв’язання якогось питання. Я, щоб не витрачати часу даремно, вирішив зайти у мерію та зустрітися із ним там.
Приміщення мерії після вулиці, де була температура +36, відразу ж за дверима оповило мене приємною прохолодою. По коридорах діловито пробігали працівники мерії. Жінки у легеньких платтячках, чоловіки у легеньких штанцях і футболках, а деякі навіть у стильних шортах.
І ось ця прохолода приміщення, загорілі працівники у легкому одязі відзразу ж десь створювали якусь медитацію… І тому, хто потрапляв сюди з вуличної спеки, ставало легко, і хотілося думати лише про озеленення вулиць і ремонт стадіонів… І взагалі, мені здавалося, що тут розмови про війну, навіть, звучали б якось незвично, тому що порушували б ауру
спокою.
А я згадав, як колись читав, що Дейл Карнегі (американський педагог, лектор, письменник), перед тим, як виступати перед молоддю і говорити із ними про пенсійний вік, попросив, щоб вони принесли на заняття мотузки, а потім, щоб обв’язали себе мотузками навколо шиї, попід колінами, навколо тулуба тощо.
І ось так обв’язані вони мали ходити цілий день. Їсти, пити, справляти свої потреби. І лише після закінчення занять він дозволив їм розв’язатися. Коли його запитали, для чого це було потрібно, то він відповів: «У молодості, скільки б вам не розказували, що таке старість, ви цього не зрозумієте. А от коли ви відчуєте, що старість – це коли погано згинаються ноги, руки, десь скована шия та інше, то, можливо, тоді, ви будете краще готуватися до старості та уже сьогодні краще розуміти ті проблеми, із якими стикаються старші люди.
Ось ці слова Карнегі я згадав у прохолодному приміщенні мерії. Тож подумав, що скільки б ми не говорили, в інтернеті чи на кухні, про те, що під час війни замість озеленення кошти потрібно направити на оборону… То в затишку і прохолоді кабінетів ОП, Кабміну, адміністрацій, мерій, депутатських кріслах цього не зрозуміють.
І чи не краще й не дешевше усім чиновникам ввести в обов’язок ходити не у модних і легких футболках кольору «хакі», а повністю перейти на той одяг, який вони постачають на передову? А щоб не забувати, що в нас війна, то обов’язковим поверх уніформи, як і в хлопців на передовій, має бути бронежилет. І тут можна і економити та видавати браковані бронежилети, яких зібралося до біса на складах.
І чим вища посада, тим довший бронежилет. Наприклад, у міністра оборони бронежилет би мав бути аж до колін… І мав би він його знімати лише на час сну.
І форму із зимньої на літню чи навпаки всі чиновники мають також переодягати аж після того, як змінять в армії. І відчути те, що відчуває військовий на передовій, коли надворі вже мороз, а зимню форму ще не завезли або видали неякісну…
Можливо, тоді, коли, вийшовши на вулицю, ми побачимо масу людей під час спеки в бронежилетах, то ми будемо знати, що це чиновники поспішають на свої робочі місця, і повіримо, що вони щось роблять, щоб прискорити нашу перемогу?
Адже коли ми хочемо прирівняти, що корупціонер – це зрадник, а потім виявиться, що він зрадник, але не корупціонер, чи навпаки, він корупціонер, але не зрадник… То тоді як його судити, по якому закону? Ось і залишається лише один вихід – на дипломатичну роботу.