Українські народні легенди у творах класиків: від фіалки до цвіту щастя

Чому плаче зозуля? Як іще називають квітку братки? На що схожі різні рослини? Де цвіте квітка щастя?

Можна згадати безліч українських письменників – у тому числі класиків – які обробляли рідні легенди, творили на їхній основі вже самостійні шедеври або вплітали їх у свою оповідь. Це, наприклад, оповідання Наталії Кобринської «Перша вчителька». Нянька сільських дітей, сама сільська, самотня, обдарована жінка (помітно, що вона природжений педагог – звідси й назва твору) розповідає їм, зокрема, казки, перекази та легенди, в які вірить сама – і в які вірять інші. Наводячи народний вимисел, фантазію, авторка підкреслює, що головна героїня Тетяна та інші вірили, що це правда, і пояснювали, скажімо, чому меле млин, нечистою силою в ньому. Твір починається з того, що діти пустують, голосно граючись у млин. З виховною метою нянька хоче їх відучити (щоб не заважали матері спати). Починається полілог так: «– Ну, що я вам мала казати? – запитала Тетяна, коли вже посідали всі. / – Про млин! Про млин! – нагадували діти. / – Ага, про млин! Так, так! У млин недобре бавитися, бо у млині все “той” – преч би ся казало! – мусить бути. / – А то що за оден? – запитав Славко. / Старші діти переглянулися між собою. Вони вже знали від Тетяни, хто то є “той”; та лиш не згадували, бо Тетяна все казала, що то недобре його згадувати. Але Славко не міг здогадатися та все-таки допитувався, хто то є “той”. / – Ну, той – нечистий, не при нас кажучи, – відповіла, врешті, Тетяна. / – А ви звідки знаєте, що він сидить у млині? – питав Ромко. / – Знаю, бо люде кажуть так». «Той» – приклад евфемізму. Діалектний вислів «преч би ся казало» означає «цур йому».

Або легенди про рослини. Гуляючи з дітьми на природі, героїня поводиться як справжній натурфілософ (хоча, звісно, не знає цього слова). Наприклад, Тетяна розповідає про жовтоцвітну рослину оман та іншу – одолян. І далі цікаво, як і нянька, й її підопічні вірять у те, що обидві рослини втікають – тобто живі! Ось як письменниця наводять ці вірування: «– Так то оман? – дивувались діти. / – Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось. / – Вже десь має втікати до другого города. / – Як-то втікати? / – Оман і одолян мають уже так до себе, що як не залюбить собі в однім городі, то втікає до другого. / – А який то одолян? Ми не виділи його ще. / – А ось під плотом під Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік. / – Ану ходім, чи є; може, ще не втік». Не лише розповідями, а й прогулянками, знайомствами діти пізнають природу.

Про одолян уже було в минулих випусках «Сурми». Нагадаємо, що одолян, одолян-трава – це й валеріана. За віруваннями і легендами, ця рослина долає (звідси й назва) усі біди, злі чари, нечисту силу та хвороби.

Або ось такі повір’я та легенди, причому там наводяться діалектні назви рослин: «Ромко рвав маленькі голубі цвіточки, що несміло визирали з трави, і будто би тягнули у щораз більшу траву. / – Ромку, не йди там, бо там мокро! – казала Тетяна. / – А ви як знаєте, що там мокро? / – Бо де жаб’є очко росте, там мусить бути мокро. / – То се жаб’є очко? Та воно справді визирає з трави, якби жаба з води дивилася, – дивувалися діти. / Славкові знов сподобалось низьке, мов смеречка, зілє, але і се зганила йому Тетяна. / – Тфе, не рви! То падоволос; як будеш рвати, то буде тобі волосе випадати. / – А се що за цвіти? – запитав Костуньо, подаючи їй в’язанку синьо-жовтих цвітів. / – О, се дуже ладні цвіти; се брат і сестра, вони любилися так дуже, що Бог перемінив їх у одну цвітку». Тобто ці рослини названі за подібністю до когось або чогось. Наприклад, діалектна назва «падоволос» має ще варіант «падиволос». Або – хвощ польовий, хвощ лісовий, чи плаун булавоподібний. А названий «падоволос», бо схожий на волосся. Або «брат і сестра» – це братки, брат-і-сестра, чи по-народному – іван-і-марія (Іван-і-Марія), зозулині черевички, братики польові, братик і сестриця, полуцвіт… Або це фіалка триколірна (в якої поєднуються синій і жовтий чи навіть жовтогарячий, чи фіолетовий із жовтим), або інша квітка – перестріч дібровний чи гайовий. Також вона – «день-і-ніч», бо темно-синій чи фіолетовий колір поєднується із жовтим. Ще їх називають: дідики-і-бабки, яким-і-ганна (може, на честь батьків Богородиці – Іоакима чи Якима і Анни – Ганни?), братики, сестрики… Так само звуть, як і фіалку триколірну, іван-і-марія. А ще це жовтушка і навіть півники – так, у народі не лише іриси називають півниками! І братки, і перестріч – дуже милі та яскраві квіти.

У творі помітно, що тут вплетено дуже багато саме місцевих легенд, які читачі дізналися саме завдяки оповіданню Наталії Кобринської.

Чи, наприклад, рослина «сльози зозулі» (діалектне «зазулі») – названі так завдяки «чорним капанкам» (тобто цяткам, схожим на краплини) на листю. Одна з вихованок увесь час думала над такою назвою: « „Чому се сльози зазулі? Чого вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?” крутилось їй по головці. / – Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називався? – питала… / – То так мати плакала за донькою. / – А може, за матір’ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували. / – Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє „ку-ку” та й „ку-ку”. Мати розсердилася та й закляла: „Аби-сь кувала до кінця віку!” Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею. / – А пісня є така, Тетяно? / – Такої пісні я не знаю». Отже, тут пояснення й походження рослини, і самої пташки – зозулі. Далі героїня розповідає не лише фольклор про рослини, нечисту силу, не лише співає з дітьми, а й далі згадує історичні легенди, у тому числі про козаків, слава яких – героїв, визволителів – дійшла і до рідного села Тетяни (і нянька пояснює: «Козаки то жваві хлопці-молодці»). І потім переходить на спогади про власне життя. Але розповідаючи вже не казки і не легенди, а правду – про саму себе, – згадує це неохоче, бо пам’ятає панщину, несправедливість, власне злиденне життя. Там, де реальність втручається у свої права, героїні неприємно згадувати своє невеселе минуле. Та й теперішнє в неї не надто щасливе, хоча помітно, що Тетяна справді любить дітей (хай вони чужі) і радо виховує їх. Авторка не наставляє та не моралізує, але читач розуміє сам.

    Або, наприклад, новела Богдана Лепкого «Цвіт щастя». Головний герой ще дитиною цікавиться тим, що таке доля, і хоче знайти цю квітку («Що таке щастя? – питався матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами в її заклопотане обличчя. / – Щастя, дитинко, то доля,– повторяла мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те дивне слово „доля”. / – А що таке доля? / – Доля, дитино, то такий цвіт, що його тяжко дістати»). Можемо згадати купальський цвіт – наприклад, папороті. Відомо, що папороть не цвіте – за легендами, це відбувається тільки раз, купальської ночі. Але твір класика – алегоричний. Дитина весь час хоче знайти цвіт щастя, пливе в холодній воді, застуджується, марить… Але не кидає своєї мрії. Так можна тлумачити і сутність життя творця, митця. Тобто страшний шлях може бути й алегоричним. Про це ще зрозуміліше каже фінал про те, як герой виріс: «Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі і знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квітка щастя. Він це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, за тою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?».

    Помітно, що українські письменники на прикладі обдарованих героїв, обробляючи або творячи легенди, щедро використовуючи рідний фольклор, показували індивідуальність своїх персонажів. Завдяки стилю оповіді легенд та інших жанрів читач розуміє, що ця героїня (як Тетяна в «Першій вчительці»), якби була інша можливість освіти і кар’єри, змогла б розвинутися далі. А безіменний герой у новелі Богдана Лепкого (у цьому творі вгадується сам автор, але читач може впізнати і себе) прагне і творчості, і щастя. Адже творити – це щастя. У тексті показано фантазію та прагнення досягти омріяного ідеалу. Отже, так українська народна легенда ставала джерелом і для феміністичної прози (Наталії Кобринської), і для власне модернізму (Богдан Лепкий). І, звичайно, торувала свій шлях далі. 

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української 

Греко-Католицької Церкви (Львів)