Що вам варто знати про Законопроект №16073: як забирають роботу в українців

Коли державна машина під контролем неукраїнців остаточно втрачає інстинкт самозбереження і суверенний внутрішній стрижень, її управлінський апарат неминуче перероджується на ліквідаційну комісію. У момент, коли Україна переживає найглибшу, катастрофічну за своїми масштабами демографічну кризу в усій новітній історії – коли мільйони працездатних громадян вигнані за межі країни братовбивчою війною, цілі покоління вибиті на фронті, а тил живе під постійним пресом тотальної мобілізаційної м’ясорубки – профільні урядові кабінети народжують ініціативи, які завдають нищівного удару під дих самій ідеї національної державності. Реєстрація урядового законопроєкту щодо «єдиного дозволу» на працевлаштування та проживання іноземців (№ 16073 / № 12073) під благородною вивіскою «євроінтеграції» – відвертий, цинічний акт соціально-економічного та демографічного руйнівництва, який оголює всю прірву між інтересами компрадорської номенклатури та виживанням корінного українського народу.
Що не так?

Контроль для своїх, зелений коридор для чужинців

Архітектура законопроєкту № 16073 побудована на принципах, які не мають нічого спільного ані з національними інтересами, ані з прагненням збудувати справедливу економіку. Влада створює спеціалізований електронний портал вакансій, де роботодавці виставляють робочі місця, а іноземці можуть подати заявку буквально в пару кліків онлайн. Запроваджується так званий «єдиний дозвіл»: іноземець подає електронну заяву – і автоматично отримує законне право і на тимчасове проживання, і на роботу в Україні. Жодних складних бюрократичних бар’єрів, жодних виснажливих перевірок. Формула цієї диверсії гранично проста: вакансія, онлайн-заява, дозвіл на проживання та безперешкодний доступ до українського ринку праці. А тепер порівняйте цей тепличний цифровий сервіс із пекельною реальністю, в якій живе корінний український громадянин. Для власних громадян держава побудувала досконалу систему тотального цифрового контролю й обмеження прав – державні реєстри «Оберіг», мобільний застосунок «Резерв+», блокування банківських рахунків через автоматизовані виконавчі провадження, каральні рейди та облави представників ТЦК на кожному кроці, на дорогах, біля водойм та у громадських місцях. Для українця мобілізаційний конвеєр працює як безжальна касетна бомба, що вибиває будь-які конституційні гарантії свободи пересування та праці. Натомість для мігрантів з усього світу створюється зелений коридор, максимальний цифровий комфорт і тепличні умови найбільшого сприяння. Це і є класичний цифровий апартеїд, де власний народ перетворено на безправний мобілізаційний ресурс, а іноземна робоча сила зустрічається як бажаний господар життя.

«Імпортозаміщення» народу та соціальний демпінг

Навіщо насправді проштовхується ця ініціатива? Відповідь лежить у класичній глобалістській методичці, яку транснаціональні корпорації вже роками обкатують у країнах Західної Європи. Головна мета подібних «реформ» – поступово замістити місцеве, критично мисляче, національно свідоме корінне населення, яке знає свої конституційні права, має історичну пам’ять, любить свою землю і здатне чинити опір будь-якій диктатурі чи зовнішньому диктуванню, на дешеву, позбавлену укорінення, слухняну робочу силу з інших регіонів світу, яка не ставить зайвих запитань і готова працювати за мінімальну пайку. Влада сама послідовно створила катастрофічні умови, за яких мільйони українців були витіснені за кордон війною, бідністю, відсутністю соціальних гарантій та свавіллям на місцях, а тепер цинічно заявляє: «Ой, у нас гострий дефіцит кадрів, треба терміново завозити мільйони мігрантів!». Це не випадковий управлінський прорахунок. Це свідома політика демографічного заміщення та руйнації етнокультурного балансу нації. Замість інвестицій у підвищення продуктивності праці та гідну зарплату власного громадянина держава відкриває цифрові онлайн-шлюзи для завезення безправної, гнучкої робочої сили з-за кордону. Спрощення дозвільних процедур створює потужний інструмент для зниження вартості праці. Бізнес отримує легальну можливість не підвищувати зарплати українцям, консервуючи хронічну бідність і соціальний демпінг. Національний ринок праці остаточно позбавляється стимулів до модернізації, перетворюючись на примітивний сировинний придаток для глобального капіталу, якому потрібні не вільні громадяни зі смаком до суверенності, а мовчазні виконавці.

Лікарі-раби проти армії дармоїдів під бронею

Ця міграційна диверсія ідеально вписується в загальну архітектуру кабінетного мародерства та демонстративної зневаги до тих, хто тримає життєвий хребет країни. Достатньо поглянути на кричущу статистику державного цинізму і порівняти доходи тих, хто працює на державу, із реаліями медичної галузі. У сучасній воюючій Україні штатний працівник профільного Міністерства охорони здоров’я заробляє в середньому 69,9 тис. грн, тоді як практикуючий лікар, який щодня стоїть біля операційного столу, рятує поранених бійців і хворих громадян у державних лікарнях, отримує лише 28,2 тис. Українська ж номенклатурна модель демонструє відверто рабовласницький характер: країна чиновників і численних дармоїдів під бронею висмоктує останні ресурси з бюджету, виштовхуючи професійних лікарів за кордон на еміграційні хліба, а власний народ перетворюючи на паливний матеріал для виживання номенклатурної касти.  

Колоніальна модель управління та конституційні злочини

Послужний список подібних «євроінтеграційних» ініціатив не залишає сумнівів: інтереси українського суспільства вкотре приносяться в жертву абстрактним вимогам закордонних корпоративних структур. Глобальному капіталу вкрай вигідна денаціоналізована, атомізована територія без чіткої національної ідентичності, де робоча сила позбавлена соціальних гарантій, потужного профспілкового захисту та будь-якого органічного зв’язку з рідною землею. Поспішна цифровізація міграції через 30-денні електронні шлюзи оформлюється саме тоді, коли демографічний баланс нації перебуває за крок від остаточного колапсу. Нагадаю, що відповідно до Статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, а також весь економічний і виробничий потенціал є об’єктами права власності виключно Українського народу! Стаття 11 Конституції України прямо зобов’язує державу всебічно сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, самобутності, традицій і культури. Завозити мільйони іноземних громадян у той час, коли корінні українці позбавлені базових громадянських прав, вигнані війною за межі кордонів або загнані під жорсткий прес мобілізаційного свавілля – це пряма, одіозна зрада національних інтересів. Влада робить усе можливе, аби справжнім господарям цієї землі не було куди повертатися, а заїжджі мігранти почувалися тут панівним класом.

Замість висновків

Законопроєкт № 16073 – це не про економічне зростання. Це пряма загроза національній безпеці, яка закладає міну сповільненої дії під саме існування української нації. Держава, яка замінює власний народ імпортною робочою силою замість повернення мільйонів біженців, свідомо відмовляється від суверенітету. Очевидно, залишивши цю колоніальну політику розмивання нації, замість вільної європейської республіки ми отримаємо випалену транзитну територію, де від українців залишаться лише меморіали на цвинтарях і сумні спогади в історичних архівах. І щоб вижити та не перетворитися на випалену колоніальну пустелю без народу, нам потрібен не емоційний заклик до терпимості, а жорсткий, залізобетонний суверенний чин. Тотальна відмова від дегуманізації – ми маємо раз і назавжди заборонити собі зводити людське життя до номенклатурних клітин на кшталт «ухилянта» чи «ресурсу». Усі претензії щодо несправедливості мобілізації, провалів ротацій та управлінського хаосу мають адресуватися виключно туди, де ухвалюються реальні рішення – до високих кабінетів ОПи. Залежність від транснаціональних монополій і бюрократичних регуляторів є прямим шляхом до рабства. Збереження локальних підприємців, ремісників і фермерів – це єдиний незалежний економічний хребет нації. Ми зобов’язані підтримувати кожну локальну справу й купувати в «своїх». Якщо державна машина пробуксовує, народ бере забезпечення фронту у власні руки. Нам необхідні тисячі мінізаводів, гаражних кооперативів та майстерень по всій країні, які автономно збирають FPV-дрони, системи РЕБ та ремонтні платформи, створюючи народну броню, вільну від чиновницьких відкатів. Ми маємо допомагати одне одному без вказівки згори, створювати неформальні фонди взаємодопомоги та безпекові структури на рівні громад, повністю очистивши мову від штампів ворожнечі й відстоявши своє священне право вільно жити на своїй Богом даній землі.

Про автора: 

Владислав Смірнов –  публіцист, провідний аналітик експертно-аналітичного центру.