Рецепт спогадів

Літо добігає кінця, діти повертаються до школи, з городу збирають останні огірки, а спогади про літній табір СУМ усе ще оточують нас. Спальний мішок ще не встиг повернувся на своє місце в коморі. Фотографія вашого рою вже красується на полиці у спальні. Відкривається реєстрація на ще один рік щотижневих сходин. За сімейним обіднім столом знову оживають історії про кумедні випадки, що траплялися в таборі, і вже починаються розмови: «Коли ми поїдемо в табір наступного літа…»

Старшо-юнацький табір «Kаменярі» ім. Івана Франка біля вогника / Фото: Надя Тишенко

Побувавши в різних оселях СУМ і взявши участь у літніх таборах у кількох із них, можу сказати, що табір СУМ може бути дуже різним залежно від того, де саме у світі ви перебуваєте. Краєвид може змінюватися, але традиції майже не відрізняються. Розклад, заняття і навіть їжа можуть бути різними, та відчуття, які ви привозите із собою додому, – ті, які хочеться зберегти в собі й пронести через увесь рік, – напрочуд схожі. Щойно ви виспитеся у власному ліжку вдома, вам уже не терпиться повернутися. 

Цього літа минуло п’ять років відтоді, як я працюю головною виховницею в таборі СУМ «Оселя Бескид» у Барабу, штат Вісконсин. Те, чого я навчилася за ці п’ять років – про організацію табору, роботу з молоддю і навіть про себе, – неможливо переоцінити. Кожне літо приносить нові несподіванки, і щороку я усвідомлюю, скільки всього ще потрібно навчитися.

Тhe Ukrainian Legacy Cookbook

Я люблю традиції, особливо коли йдеться про українську культуру. Водночас я з тих людей, яким швидко набридає робити одне й те саме двічі. Тож щороку я запитую себе: як нам зберігати наші традиції й водночас знаходити нові способи долучити до них молодь? Цього літа одна з відповідей прийшла через їжу.

Однією з нових ідей, які я хотіла втілити в таборі, було запропонувати дітям самим приготувати традиційні українські страви. Я чула, що багато років тому в таборі вже проводили кулінарні заняття, але не зовсім уявляла, як перетворити цю ідею на змістовну навчальну гутірку. 

Подруга Андрея Крутяк пильнує борщ / Фото: Адріянна Одомірок

Натхнення прийшло ще до табору, коли я відвідала щорічні загальні збори Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України (ОЖ ОЧСУ), Відділу ім. Алли Горської. Під час зустрічі розмова зайшла про українську кулінарну книгу, яку Відділ нещодавно видав. Ідея кулінарної книги виникла кілька років тому. Збирання сімейних рецептів і традицій та написання супровідних статей дали членкиням Відділу можливість зберегти українські сімейні рецепти й традиції. На укладання, редагування та друк знадобився час, але зрештою кулінарна книга побачила світ. Було надруковано і продано кілька сотень примірників. Було щось прекрасне в тому, щоб бачити сімейні рецепти, збережені на папері поруч з історіями та інформацією про наші традиційні страви. А потім ми зіткнулися з дуже приємною проблемою: усі кулінарні книги було продано. Треба було друкувати ще, але що, як ми надрукуємо забагато або не матимемо достатнього попиту?

Таборовик Ярема Одомірок ріже цибулю / Фото: Ляриса Осика

Слухаючи обговорення на зборах, я, як головна виховниця, подумала про одну ідею. Я піднесла руку й запропонувала: а що, як членкиня ОЖ ОЧСУ приїде до табору, оживить кулінарну книгу й приготує разом із нашими дітьми деякі з її рецептів? Зрештою, вони – наше майбутнє. Недостатньо, щоб наші діти просто знали, що таке борщ, канапки чи пляцок. Якщо ці страви та пов’язані з ними сімейні традиції мають пережити покоління, хтось повинен навчитися їх готувати. Членкиня ОЖ ОЧСУ та СУМ Андреа Крутяк погодилася приїхати до літнього табору, розповісти про ОЖ ОЧСУ як організацію, презентувати кулінарну книгу та готувати разом із нашою молоддю.

Юначки готують канапки / Фото: Ляриса Осика

Перенесімося до табору. Зізнаюся, я нервувала. Там були купи буряків і моркви, які треба було почистити. Цибулю треба було нарізати. Воду для приготування борщу потрібно було носити від джерела – водопойки – до таборового вогнища. У меню були наші знамениті українські канапки, а це означало, що діти братимуть в руки ножі й нарізатимуть інгредієнти. А ще був пляцок: борошно й масло, які треба було змішати руками, а також свіжі яблука та сливи, з яких треба було приготувати начинку. Підлітки. Ножі. Відкритий вогонь.

Юнаки труть моркву / Фото: Ляриса Осика

Я сказала жінкам на кухні не готувати для нас обід, бо ми приготуємо його самі! У що ж я нас втягнула?

І раптом ми опинилися в самому вирі подій. Кожен, хто працює з підлітками, знає, що часом буває непросто їх залучити, але того дня щось перемкнулося. Діти неймовірно добре працювали разом. У кожного було своє місце, і кожен серйозно ставився до своєї роботи. Вони ставили запитання, щоб переконатися, що правильно чистять, нарізають, шаткують і ріжуть продукти. Впорядники пильно стежили, щоб маленькі пальчики залишалися при маленьких руках. Діти мили овочі, носили воду, помішували вміст каструль, готували інгредієнти, складали канапки та замішували тісто. І, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, вони робили щось набагато більше, ніж просто готували обід. Вони вчилися того, як зберігається кулінарна культура.

Традиції продовжують існувати не просто тому, що ми кажемо наступному поколінню, що вони важливі. Вони виживають тому, що ми запрошуємо молодь брати в них участь. Ми вкладаємо ніж їм у руку й показуємо, як нарізати буряк. Дозволяємо забруднити одяг борошном; розповідаємо, чому їхня бабуся готувала певну страву саме так. Дозволяємо їм помилятися, ставити запитання, куштувати, сміятися й пробувати знову.

Зрештою борщ був готовий. Канапки складені. Потім дійшла черга до пляцка. І ті самі молоді люди, які весь ранок чистили, нарізали, носили, змішували й помішували, помолилися та сіли їсти те, що створили разом.

Можливо, через багато років вони не пам’ятатимуть точно, скільки буряків пішло в ту каструлю. Можливо, їм знову доведеться пошукати рецепт. Але, можливо, хтось із них стоятиме на кухні, готуючи борщ для власних дітей, і раптом згадає той літній день в «Оселі Бескид» – як носив воду від водопойки й сміявся разом із друзями, дивлячись на свої руки, червоні від буряка. 

Українська культура – це не просто те, що ми успадковуємо. Вона може бути веселою. Це те, що ми повинні свідомо вирішити нести далі.

Звичайно, приготування їжі було лише невеликою частиною нашого літа. У таборі ми дізнавалися про історію України та обговорювали способи, як можемо долучитися до боротьби за подальшу свободу. Ми майстрували, плавали, грали в ігри й, безумовно, набирали тисячі кроків, ходячи вгору-вниз пагорбами нашої улюбленої Оселі. Ми молилися разом, пролили трохи сліз, безліч разів сміялися біля таборової ватри й співали більше пісень, ніж могли порахувати. Саме такі переживання роблять табір тим, чим він є.

Але я особливо вдячна ОЖ ОЧСУ та Андреї за те, що допомогли нам додати щось нове цього року й подарували день, який став однією з найяскравіших подій нашого літа. Те, що почалося як розмова на зборах про те, чи варто друкувати більше кулінарних книг, перетворилося на щось набагато більше. Збірка сімейних рецептів, традицій і спогадів зрештою опинилася біля таборового багаття у Вісконсині, де ще одне покоління українців отримало можливість приготувати ці страви власноруч. Для мене саме так і мають передаватися традиції.

Я сама є гордою власницею кулінарної книги ОЖ ОЧСУ й сподіваюся, що ще багато українських родин матимуть примірник у себе вдома. Це більше, ніж просто збірка рецептів. На її сторінках – страви, які поколіннями з’являлися на наших сімейних столах, а також історії та традиції, що їх оточують. А тепер для наших таборовиків ці рецепти також зберігатимуть спогад про «Оселю Бескид». Якщо у вас ще немає примірника, я закликаю вас придбати його. Ви підтримаєте роботу ОЖ ОЧСУ, Відділу ім. Алли Горської, і водночас допоможете зробити так, щоб ці рецепти продовжували готуватися, поширюватися й передаватися від покоління до покоління. 

Щоб придбати примірник, зверніться до Катерини Куляс або напишіть на електронну адресу wadffu.allahorska@gmail.com.

Я вдячна Андреї Крутяк та ОЖ ОЧСУ за те, що вони поділилися з нашою молоддю не лише своєю кулінарною книгою, а й своїм часом та знаннями. Я також з нетерпінням чекаю на продовження співпраці між ОЖ ОЧСУ та СУМ і на пошук нових можливостей об’єднувати наші організації. Збереження української культури не належить жодній організації, жодному поколінню чи якійсь одній людині. Це спільна справа, і наша молодь потребує можливостей не лише чути про свою спадщину, а й відчувати її, брати в ній участь і зрештою перебирати на себе відповідальність за її продовження. Коли спальні мішки нарешті будуть зібрані й розпочнеться ще один рік СУМівських сходин, я сподіваюся, що наші діти понесуть із собою спогади про це літо в таборі. Бо табір – це не лише ті два тижні, які ми проводимо разом щоліта. Справжній показник того, чим є табір, – це те, що ми забираємо з собою додому. Це може бути нова дружба чи нова пісня, історія, молитва або новознайдена впевненість. А часом – просто новий рецепт.

Адріянна Одомірок